Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. XX СТОЛІТТЯ Кни....docx
Скачиваний:
27
Добавлен:
16.04.2019
Размер:
1.86 Mб
Скачать

завоювання Мехіко іспанськими колонізаторами на чолі з Кортесом. Потрясаючі епізоди, жахливе винищування за­войовниками тубільного населення ацтеків та індіан. Такої теми українська література ще не мала, підкреслював він»1. Зрозуміло, що роман мав перегуки з близькою сучасністю, тому писався неспішно, з надією на зміни в жорсткій цен­зурній політиці.

А проте арешти письменників наприкінці вже 1933 та на початку 1934-го, очевидно, поклали край кращим творчим задумам і надіям прозаїка. Після розстрілу близьких йому Г. Косинки, Д. Фальківського у грудні 1934 р. він хотів отруїтися... У нього з’явилася ідея-фікс: не датися живим у руки енкаведистам. Як згадує у нещодавно опублікова­них спогадах дружина Є. Плужника — П. Плужник, Б. Те­нета мав такий наївно-романтичний план порятунку: «Небез­пека наближається, скоро і по нас прийдуть, а жити так хочеться, що, здається, я зроблю так: піду до річки, зали­шу свій одяг на березі, покладу в кишеню всі документи на ім’я Бориса Тенети, а сам на голову нав’яжу який-небудь одяг такий, щоб можна лише було прикрити грішне тіло, перепливу річку... і нема мене... піду, куди очі глядять без документів, без нічого. А хтось знайде мій одяг на березі з документами, передасть у відділ розшуку міліції, мілі­ція — в НКВС. Ну, що ж, скажуть, утопився сам раніше, ніж ми його утопили...» 2

Як свідчила Г. Плужник, Б. Тенета написав навіть спов­нені відчаю листи Сталіну й Горькому, де благав втрутити­ся в ситуацію на Україні, бо ж ув’язнюють неповинних людей, чинять розправу над талановитими письменниками, його самого ця доля спостигла 20 січня 1935 р. на Кавказі, куди поїхав до дружини, яка там працювала після закін­чення медінституту. Ще в Сухумі, у попередньому ув’яз­ненні перед перевезенням до Києва, Б. Тенета зробив спро­бу покінчити життя самогубством. Тоді йому не дали ско­їти цього. А вже 6 лютого, в Лук’янівській тюрмі, в Києві, він, подерши на шматки рушник та власну білизну, зробив зашморг і вночі затягнув його на шиї.

Йому було тільки 32 роки, він міг стати помітною по­статтю в нашій літературі.

1 Костюк г. Зустрічі і прощання. С. 220.

2 Україна. 1990. № 3. С. 14.

21 юі 641

Віктор Петров (Домонтович) (1894—1969)

Літературознавець, етнограф, фольклорист, мовозна­вець, філософ, історик, археолог і водночас — оригінальний прозаїк. Все це належить до характеристик людини винят­кових здібностей і талантів В. Петрова, яскравої, інтелек­туальної постаті в українському науковому й літературному світі.

В. Петров як літературознавець досліджував творчість П. Куліша, Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся, інших письменників. Як фольклорист і етнограф цікавився «по­чатком» і «кінцем» — найархаїчнішим і найсучаснішим. Як мовознавець досліджував спадщину О. Потебні. Власну* філософію виводив із вчення Г. Сковороди. Головним об’­єктом Петрова-археолога й історика була проблема етно­генезу народів, що втілилась у капітальних монографіях «Скіфи: мова і етнос» (1968) та «Етногенез слов’ян. Дже­рела, етапи розвитку і проблематика» (1972).

На літературний вік В. Петрова (псевдонім В. Домон­тович) припадає два десятиліття, за які написано п’ять повістей і близько ЗО оповідань, новел, есе. Ця, невелика за обсягом, прозова спадщина засвідчує непересічний та­лант оригінального письменника.

Народився В. Петров 10 жовтня 1894 р. в Дніпропет­ровську у родині православного священика. 1913 р. закін­чив Холмську чоловічу гімназію, 1918 — Київський універ­ситет. Його курсова робота про поета пушкінської плеяди М. Язикова була удостоєна срібної медалі. Здібний студент слов’яно-російського відділення історико-філологічного фа­культету був залишений при кафедрі української мови й словесності «яко професорський стипендіат». 1927 р. Пет­ров закінчує аспірантуру в 1НО і захищає наукову роботу «Теорія культурництва в Кулішевому листуванні в 1856— 1857 рр.».

В. Петров був серед перших науковців новонародженої Української Академії наук. З 1919 по 1941 працює в різних наукових установах: секретарем Комісії історичного слов­ника української мови, науковим співробітником і керів­ником Етнографічної комісії, співробітником і завідуючим сектором в Інституті Матеріальної Культури (Археології). На початку 1941 р. стає директором новоствореного Інсти­туту українського фольклору Академії наук УРСР.

У 20-ті роки Петров заявляє про себе в літературознав­стві, досліджуючи творчість Г. Сковороди, М. Костомаро-

642