Ствб вчинило розправу над організаторами гуртка. Згодом М. Яцків писав про цей факт в автобіографії: «Дня 6 червня 1890 р. видалили мене з ІУкл(асу) гімназії враз з 6-ма то­варишами з прибоду наук Маркса, Енгельса, Дарвіна, по­даваних І. Франком. На свідоцтві зазначено: «Видалений з тутешнього закладу з приводу проголошування теорій і засад, існуючому порядкові суспільному ворожих, які свід­чать про релігійне і моральне зіпсуття учня» ’.

Опинився юнак поза школою. Майже два роки довелося йому клопотати, доки прийняли до гімназії в Бережанах — глухому провінційному містечку, куди посилали переважно пеблагонадійних учнів. Повернули хлопця знов до четверто­го класу, який він уже закінчив, і встановили за ним пиль­ний нагляд. Але й тут до нього горнулася молодь, був знову створений таємний гурток, учасники якого читали допо­віді на соціальні й природничі теми. У відділі рукописів Ін­ституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України збері­гається фотографія, датована 1893 р. На звороті рукою письменника зазначено «тайньїй кружок», а нижче подано прізвища сфотографованих. Фотографія послужила обвину- вачувальним матеріалом. У 1896 р. М. Яцківа виключають з останнього класу гімназії без права вступу до інших на­вчальних закладів.

Відтоді майбутній письменник пройшов суворі «універ­ситети» життя: був актором мандрівного провінційного те­атру, якийсь час провів навіть у монастирі, що, зрештою, дало йому багатий матеріал для майбутніх художніх творів.

1897 р. прибуває до Львова й стає службовцем страхово- кредитного товариства «Дністер». У цей час розпочинається і його письменницький шлях. 1899 р. в «Літературно- науковому віснику» з’являється шість оповідань молодого автора, наступного року виходить збірка «В царстві сата­ни», 1902 — повість «Огні горять», ще через три роки — збірка новел «Душі кланяються» (1905).

Молодого письменника з прихильністю привітав Іван Франко, його перші твори високо оцінили Леся Українка та Василь Стефаник. «Читав Ваше «У наймах»,— пише він у листі до автора.— Річ дуже гарна, найліпша зі всего, що молоді понаписували»². А Леся Українка ділиться своїми враженнями в листі до рідних: «Яцків тепер наймодніший з молодих белетристів в Галичині... Він пише досить нерів-

1 Яцків м. Автобіографія [Публікація м. Гуменюка] //Жовтень. 1966. № 10. С. 147.

2 Стефаник в. До м. Іо. Яцківа//Твори: в 3 т. К-, 1954. Т. 3.

С. 245,

60

но, часом дуже гарно, часом тільки чудно, алё таки Частіше гарно» *.

У перших книжках письменника вражає сувора правда життя, заглиблення в соціальні процеси, своєрідний худож­ній розріз дійсності. Автор прагне розкрити різні суспільні шари: і військо, церква, богемні кола — скрізь панують фальш, підступність, фарисейство, на кожному кроці тра­гедія нещасних і покривджених.

Драматизм зображення часто посилюється тим, що дій­сність брутально топче сподівання і мрії персонажів. Вог­ник надії блимає попереду, здається, мрія ось-ось здійснить­ся, але в останню мить вона зникає. Ця дивна фата морга- на супроводжуватиме не одного героя творів М. Яцківа. Вона наче символізує марність зусиль знайти своє щастя в умовах, які тоді існували.

Пастушка Олена («У наймах») понад усе прагнула спра­вити собі чобітки, щоб, як і дочки заможних батьків, вийти на вулицю гарно вбраною. Чимало кошиків ягід переноси­ла вона до міста, поки зібрала гроші й замовила в шевця чобітки. Дівчина спромоглася придбати взуття, але тішити­ся ним не довелося — простудилася і вмерла.

В оповіданні «Красуня» юнак пішов у світ «шукати ро­боти і щастя». Ішов од села до села, і в тих мандрах одного разу сталася дивна пригода: хлопець зустрів у газди, до якого попросився на нічліг, красуню. Вони сиділи, обняв­шись із дівчиною, всю ніч, і хлопець гадав що скінчаться нарешті його мандри, він знайде притулок, його пригріє цей кут. Та на свою пропозицію одружитися з дочкою господаря почув: «Чекай, парубче, ми з радої душі... не проти цього, але чи знаєш ти, що наша дівчина — німа?...»

Ці трагічні сцени — фрагменти загальної картини жит­тя галицького села: без землі, без тягла, а то й без свого кутка, сини вчорашніх газдів ставали батраками, за безцінь продавали силу своїх рук. Вони так і осідали наймитами по селах, бо промисловості в Галичині — цьому колоніальному закутку Австро-Угорщини — майже не було.

Селянин у Яцківа, як і В. Стефаника, Марка Черемши­ни, Л. Мартовича, С. Коваліва,— це вже не ті горді і романтизовані герої, зображені Ю. Федьковичем, певні себе, охочі похизуватися силою і молодецьким буйством десь на святі, а прибиті, нужденні бідаки, залякані і затур­кані, у яких десь глибоко всередині киплять затамовані гнів та ненависть. При цьому варто підкреслити, що героями

1 Українка Леся. До о. Г1. Косач//Твори: в 5 т. К., 1956. Т. 4.

С, 391—392.

61