кий вбачав І в тоМу, Що в літературу приходили автори, свідомо або несвідомо несучи з собою традиції української дожовтневої прози, прагнучи наповнити старі форми но­вим змістом *.

Порівнюючи за творчим імпульсом, що вів од дійсного факту до оповіді, оповідання Н. Романович-Ткаченко з пое­зіями в прозі Дніпрової Чайки, М. Могилянський у рецен­зії на її збірку «Життя людське» (1918) зазначав, що

Н. Романович-Ткаченко нервовістю свого художнього тем­пераменту сучасніша за старшу товаришку і «захоплює життя ширше». Найдосконаліше, на його думку, в збірці розроблений мотив «розвіяних мрій», і розвіяних не так драматичним конфліктом життя, як невблаганною прозою буднів. Філософське осмислення людського буття посилю­ється в тих оповіданнях Н. Романович-Ткаченко, де пору­шуються вічні питання: життя і смерті («Туга», «В безмеж­ну далечінь», «Мандрівник скінчив свою путь», «Леся не­має», «Життя людське»), батьків і дітей («Розвіяні мрії», «Сашко», «Карпатські етюди»).

Визнання «літописця» революційного руху прийшло до

Н. Романович-Ткаченко згодом. А своєрідність її «літо­писання» полягала в розкритті кризової психологічної си­туації людини, причетної до суспільно-політичної бороть­би. її герої постійно випробовуються «на міцність»: то опи­няються віч-на-віч із смертю («Похорон», «Лілія»), то — у двобої з несвідомим натовпом, який не розумів своїх ва­тажків («Із днів боротьби»), то — без шматка хліба для багатодітної сім’ї люди, у минулому причетні до револю­ційної боротьби («Петрусь, Нінусь, Юрусь»); то обговорю­ють гостру на той час проблему моральності революціоне­рів («Будинок над кручею»), наслідуючи в даному разі

В. Винниченка.

Якщо модерністи переймалися здебільшого проблемою сильної особистості, то неонародники — розкріпаченням людської індивідуальності та її прагненням до гармоній­ної єдності колективного й індивідуального, по суті, те са­ме питання, тільки на нижчих, попередніх регістрах свого оформлення.

Любов Яновська (1861—1933) згідно з типовою народ­ницькою концепцією особистості висувала центральну в своїй творчості проблему щастя, «цілого чоловіка» (І. Фран- ко) у залежність від людських взаємин (адже саме вони найчастіше стають джерелом душевних мук і вбивають у

1 Білецький о. Проза взагалі й наша проза. 1925 р. // Червоний шлях. 1926. №2. С. 129.

28

людині гідність, доводять до здичавіння, знецінюють правду життя, розмінюючи її на дріб’язок матеріальних інтересів). Наприкінці XIX — на початку XX ст. Л. Яновська репрезен­тувала натуралізм як стильовий напрям, щоправда, не обмежуючись ним, еволюціонувала до поглиблення пси­хологічності неореалізму («Труна»), Вона йшла не так за творами і досвідом І. Нечуя-Левицького, як Панаса Мир­ного і водночас Б. Грінченка, а в пізній прозі й особливо драматургії — В. Винниченка.

Серед багатьох оповідань, повістей, п’єс найхарактер­ніша для пізнього народництва повість Л. Яновської «Го­родянка» (1901). Видана того ж року, що й «Для загаль­ного добра» М. Коцюбинського, «Городянка» написана в традиціях реалістично-побутового відображення дійсності. В ній порушена проблема «виродження» народної душі, «відчуження» од селянської праці, відступництва од мо­ральних заповітів батьків, способу життя, «малої» бать­ківщини.

Здатність людини прижитися де легше, її лінощі, егоїзм, жмикрутство — ось те, що хвилювало письменницю і особ­ливо з погляду перспектив розвитку самої людської інди­відуальності.

Близько до Л. Яновської у такому осмисленні селянина стояла і Грицько Григоренко (1867—1924). Сповідуючи мистецьке кредо «Од серця до серця», письменниця еволю­ціонувала в бік поглиблення психологізму («Силует»), що­правда, часом сягаючи крайньої межі художності, за якою починається публіцистичність.

Микола Чернявський (1868—1938; репресій зазнав у 1938) із стильового боку—еклектик, понад те — свідомий еклектик: вважав, що кожен артистичний твір потребує своєї форми. Відповідаючи у листі до О. Коваленка, упо­рядника антології «Українська муза», на запитання, до якої літературної школи він належить, зізнався, що помічає на своїх творах сліди різних напрямів — романтичного й ре­алістичного, модернізму й пленеризму, а далі імпресіоніз­му й символізму. «І всі ці напрямки,— стверджував письменник,— мені однаково любі й дорогі, й я користую­ся їми всіма, але ні одному з них не можу й не хочу від­датися цілком. Бо це значило б свідомо обмежити себе» ’.

Критика досить високо відзначала М. Чернявського як поета, що розвивався в річищі неоромантичних тенден­

1 Цит. За: Плевако м. Микола Чернявський//Червоний шлях. 1925. № 11—12. С. 240.

29

цій, аніж прозаїка. Виняток становить оповідання «Богові невідомому» та повість «Уае УісНв» (1905). Провідна проб­лема всього художнього доробку письменника — дисгар­монія між двома світами — духовним і матеріальним, роз- куто-розлогим, окриленим та мізерно-дріб’язковим, нік­чемним, земним, між злетом і падінням, пам’яттю і непа­м’яттю, світлом і тьмою, добром і злом. Людину М. Чер­нявский осмислює не так на рівні її біографії і навіть не так в історичному контексті, як на сутнісних регістрах уні- версуму. Його цікавлять передусім питання плинності бут­тя людини, її роду, нації і Космосу (поезії в прозі «Коме­та», «Зорі»), життя і смерті, світла і тьми, страждання і щастя («Сон життя», «На крилах смерті», «Хай буде світ!»), моральної доцільності існування матеріального як всюди­сущого начала на землі та творчого духа як гармонізую­чої сутності («Зорі»), Але важливо те, що серед всесвітніх розмірковувань ліричного героя не заступається земна людина як носій моральних категорій добра, всепрощення, альтруїзму, свободи волевиявлення («Комета»), Міркуючи про Космос і Бога, М. Чернявський ставить перед собою питання, на яке суголосну йому відповідь дали дещо піз­ніше філософ і богослов П. Флоренський (про живий Кос­мос) та академік В. Вернадський (ідея ноосфери). Зага­лом тема інтелігенції як народного проводу — виокремле­на сторінка творчості письменника, вона представлена по­вістями «Весняна повідь» (1906), «Варвари» (1908), «Під чорною корогвою», де створено образ інтелігента-песиміс- та, зневіреного не лише в «темному народові від верху до низу», айв ідеї соціальної справедливості.

Сутнісні параметри людини М. Чернявський означував у широкому діапазоні — від найвищого злету духовності, через пізнання Бога в собі, самогармонію з Природою та Космосом до моральної обмеженості, зла, жорстокості, не- керованої вседозволеності, рис, у які закорінювався май­бутній тоталітаризм.

Христю Алчевську (1882—1931) до неонародників мож­на зарахувати досить умовно. Вона працювала в обох про­шарках літератури — народницькому та модерністському, змикаючись із «молодомузівцями». У рецензії на першу збірку поетки «Туга за сонцем» (1907) І. Франко сконста- тував трагедію молодої інтелігентної душі в українській літературі, яка за органічним спрямуванням таланту по­ривалася до краси, а жила за владними альтруїстичними душевними спонуками писати бойові гасла («Гей на бій, за нами встануть!»), закликаючи свій національно й со­ціально скривджений народ до опору. Це був саме той ви­

30

падок, коли фактор масового читача формував шлях роз­витку творчої індивідуальності.

Майстер пейзажних та інтимних замальовок X. Алчев- ська залишила ряд поетичних послань («До дітей мого краю», «До жіноцтва», «Співайте пісні голосніш»), які, зав­дяки умовній метафориці, стали помітним явищем в укра­їнській літературі. Та все ж кращими у творчості письмен­ниці є ті поезії, в яких вона, позбавляючись рефлексійнос- ті, дає зразки чистого ліризму («О розправ білосніжнії крила», «Хмари-думи», «Калина й Тополя», «Крик чай­ки», «Я — лілія біла»). Роздвоєність світовідчуття — між прагненням гармонії та неприйняттям життєвих потворнос- тей, зумовлювала, крім реалістичних, показові для початку XX ст. неоромантичні тенденції творчості, на грунті яких з’являлися елементи символізму. Типовим для X. Алчев- ської був символічний образ сонця як джерела духовної енергії. Не випадкові назви збірок, що завершують майже десятирічний період мистецького шляху поетеси,— «Туга за сонцем» (1907) і «Встань, сонце!» (1916). А поміж ними з’являлися й інші, теж не позбавлені мажорності,— «Сон­це з-за хмар» (1910), «Пісні життя» (1910), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів», «Моєму краю» (1914) та ін.

Нетрадиційний для пізнього народництва приклад ево­люційного розвитку дав Гнат Хоткевич (1877—1938),— від розповідної манери та раннього модернізму через роман­тичний етнографізм і ліричну прозу до оновленого реалізму. Розпочавши з побутових оповідань («Сердечна опіка», «Різдвяний вечір», «Дід Андрій»), письменник видав 1902 р. модерністську збірку «Поезії у прозі», де «досліджував» людину як самодостатню особистість, випробовуючи її пе­реважно любов’ю або еротикою. Це вже пізніше — в істо­ричній прозі — він «спокушатиме» владою, осмислюючи особистість у зв’язку з минулим та майбутнім народу. У ранній період своєї творчості, полемізуючи з С. Єфре- мовим щодо молодої прози та захищаючи передусім О. Ко- билянську від звинувачень у декадентстві, Г. Хоткевич ви­явив глибоке розуміння ролі символізму й загалом нере­алістичних течій у пошуках шляхів розвитку літератури кінця XIX — початку XX ст. Але той самий Г. Хоткевич, прихильник модернізму, опинившись на Гуцульщині, так захоплюється цим краєм, що пише повість «Камінна душа» (1911) Відтоді він стає співцем легендарного краю та йо­го людей: створює п’єсу про Довбуша, а згодом великий роман про нього, етюди «Гірські акварелі» (1914), «Гуцу­льські образки» (1923). «Все, що прийшло до нас зовні,—

ЗІ