мріям, уявив себе ватажком повстанців і враз звірився киргизам, що він утікач, а не присланий урядовець, і хоче разом з ними помститися багатим. Та недовірливі киргизи арештовують пропагандиста і, покірні наказу, відправля­ють у найближчий російський форт. Шешель тепер уже без вагань пристає до їхніх гнобителів.

У повісті «Гюлле» ситуація, обставини де в чому пов­торюються. Молодий утікач-революціонер Ремо, заблукавши в пустелі, потрапляє до глухого китайського містечка. В нього також з’являється спокуслива можливість залиши­тись тут, посісти поважне місце в управлінській ієрархії. До того ж він закохується у дівчину-турчанку, опиняється перед можливістю втішатися подружнім щастям. Проте Ремо обирає інший шлях, ніж герой попередньої повісті. Він не хоче жертвувати своїм несподіваним коханням, але й не може згодитися на животіння в чужому для нього світі.

У повісті письменник зумів уникнути властивої раннім речам політизованої дидактики й описовості. Сюжет ди­намічний: один за одним змінюються епізоди зустрічі Ре­мо з мурзою Ахметом, знайомства в його екзотичній хатин­ці зі схованою від людських очей юною красунею Гюлле, їхніх таємних побачень. Ремо навчається мови, навіть... приймає мусульманську віру й одружується з Гюлле. Кар­тини посвячення в іслам, східного весілля О. Досвітній описує барвисто, з багатьма несподіваними й колоритними подробицями. Властива йому сухувато-раціоналістична манера викладу з'багачується ліричними, навіть романтич­ними інтонаціями, особливо коли йдеться про Гюлле — жінку, яка зважується повстати проти одвічних звичаїв мусульманського світу. Цей образ для тогочасного читача сприймався як символ нового життя.

Щоправда, подібні узагальнення не властиві письмен- никовій стилістиці, він аналітик, вдумливий спостерігач, прихильник конкретно-реалістичного письма. Важливою рисою його творчої манери були передовсім увага до сю­жету, до реалістичної деталі, прописаність суспільного, по­бутового тла. Все це сприяло популярності О. Досвітнього. Більшість його творів зазнала впродовж 20-х рр. кілька перевидань. З огляду на це М. Хвильовий назвав О. Дос­вітнього «оригінальним і воістину масовим (в найкращому сенсі цього слова) художником» *.

Спогади про пережите покладено в основу і повісті «Нас

1 Хвильовий м. Соціологічний еквівалент трьох критичних огля­дів // Вапліте. 1927. № 1. С. 95.

669

було троє». Сюжет її організовано навколо кількох напру­жених епізодів з життя підпільників, котрі переходять кордон, щоб розгорнути роботу серед галицьких робітни­ків. Один із членів групи, професійний революціонер Лео­нід Віолен, і виступає оповідачем, та його введення зде­більшого посилює суб’єктивне начало. Тут цього не ста­лося. Постаті головних героїв окреслені досить однобічно. Вони живуть єдиним прагненням — виконати покладене на них завдання. Концепція людини-гвинтика сформульо­вана О. Досвітнім недвозначно: «Кожен з нас,, мов комаха в гурті, не має можливості пізнати близько одне одного — часу немає, у кожного свої негайні справи: кожен є гвин­тик великої живої машини, що ні на мить не повинна спи­нитися». У Віолена на якусь мить майнула думка, чи має він право в цій небезпечній подорожі через кордон ризику­вати не лише собою (а й життям юної дружини), проте цей сумнів заступає вірність громадянському обов’яз­кові.

Виказані провокатором підпільники опиняються в ув’яз­ненні. Тюремні епізоди без потреби насичені жахливими натуралістичними подробицями, описами катувань і зну­щань. Ці мотиви, це протиставлення рабства й уявної сво­боди сьогодні сприймаються інакше, ніж задумувалося ав­тором. Повість викликає не тільки пошану до самопожертви героїв, а й співчуття до них — хай щирих, однак засліпле­них у своєму фанатизмі людей, роздуми про неправомір­ність забуття гуманістичних ідеалів в ім’я абстрактної ідеї.

1925. р. вийшов роман О. Досвітнього «Хто?» — чи не найслабший у доробку письменника, а 1927 «Кварцит», який вирізнявся в тогочасній виробничій прозі своєю компози­ційно-сюжетною своєрідністю. Це один із творів, якими якраз і започатковувалася наша сумнозвісна виробнича тематика. Письменник спробував поєднати дві сюжетні лінії: зображення письменницького середовища і паралель­но — життя шахтарів Криворіжжя. Сьогодні не без ціка­вості читаються окремі сценки з харківського літератур­ного побуту, характеристики деяких героїв, за якими можна вгадувати когось із реальних мистецьких чи партійних ді­ячів (зокрема, Скрипника, Куліша, Йогансена, Семенка). Щоправда, більшість персонажів окреслена схематично, чимало уваги віддано перипетіям тогочасної міжгрупової літературної боротьби. Автор, зокрема, засуджує гріхи ваплітянства, орієнтацію на західноєвропейські зразки, «очорнительство» й «непотребне копирсання в психологіч­них нюансах». Як відлуння тогочасних суперечок сприй-

570

Маються виболілі роздуми «новітнього драматурга» Баку- ла (в цьому персонажі вгадується Микола Куліш): «В сус­пільстві є хворобливі явища. Ми боролися зараз і з гно­бителями, і з хворобливістю минулого, жахливого ладу й подолали. Але наслідки, виховання його лишились тавром на людях. Тепер нема фронтів. Я пером відзначаю ці хво­роби. Невже я вчиняю злочинство проти пролетарського колективу, до якого належу?» Ця думка не раз з’являється в суперечках героїв «Кварциту».

Гнітюче враження справляють саморозвінчувальні мо­нологи письменників, які каються у власній дріб’язковості, проголошують непотрібними свої писання. Втім, всі ці епі­зоди правдиво передають атмосферу часу. Адже на сто­рінках періодики подібні покаянні листи з’являлися не­рідко.

У цілковитій згоді з офіційними вказівками письменни­ки перероджуються, опинившись у робітничому середови­щі. Поїздка до шахтарів Криворіжжя стала для них прос­то цілющою. Якщо столичні інтелігенти зневірені, розча­ровані потворними непівськими контрастами, відродженням «базарної» психології, то шахтарі сповнені трудового ен­тузіазму. Роман з рідкісною навіть для тих часів послі­довністю проймають антиінтелігентські настрої. Всі ці ідеї тоді агресивно насаджувалися в суспільну свідомість, дбай­ливо культивувалися. Віра в перевиховання відсталої ін­телігенції і здекларована як основна ідея твору: «Є такий камінь — кварцит... Багато треба мороки, щоб добути з нього залізо... Отак, мабуть, і я — отой кварцит. Можливо, й ви усі. Дорого коштує пролетаріатові переробка нас на доброякісну руду». Що ж, у деяких тогочасних творах присуди від імені пролетаріату бували й суворішими. (Не забуваймо, що роман писався на початку 30-х р.)

У цей час нападки на М. Хвильового і його соратників по ВАПЛІТЕ посилюються. Досвітній був одним із найді- яльпіших фундаторів організації, обстоював її позиції в пресі. До речі, в ході літературної дискусії він мав муж­ність виступити із статтею на захист цькованих офіційною критикою «неокласиків». II. Филипович не оминув цей епі­зод у знаменитій «Епітафії неокласикові» («Прощай — не­окласичну руку стисла Після Європ досвідчена рука»). Сумна іронія цих рядків адресована О. Досвітньому. 28 січ­ня 1927 р. О. Досвітнього разом з М. Хвильовим було ви­ключено з ВАПЛІТові. Олесь Досвітній, можливо, тверезі­ше за інших оцінював обстановку, очевидно, багато в чому поділяв думки М. Хвильового про перекручення в націо­нальній політиці. Як і інші керівники ВАПЛІТЕ, робив,

571