ливий. І все ж, попри всі його вади й недохопи та всі оті «кінематографічні та щиро інтелігентські виверти» (само­критичний вираз Д. Бузька), він написаний цікаво. Не­свідомо чи зумисно роман побудований на засадах реаліз­му, щедро приправленого «лівим» експериментаторством. Після шістдесятилітнього перебування у спецсховах ро­мани «Голяндія» та «Чайка» побачили світ у видавництві «Дніпро» (1991).

Крім уже згадуваних творів, Д. Бузько написав ще по- вість-хроніку «Смерть Івана Матвійовича» (1926), кінопо­вість «Про що розповіла ротаційна» (1929), повість «Дом­ни» (1932), збірку оповідань «На світанку» (1932), повість «Нащадки хоробрих» (1933), науково-фантастичний роман «Кришталевий край» (1935), повість для дітей і про дітей «Ядвіга і Малка — поліські партизанки» (1936). Він та­кож автор або співавтор сценаріїв до кількох художніх кінофільмів: «Макдональд» (1924), «Тарас Шевченко» (1926) тощо. Написав і теоретичне дослідження «Кіно й кінофабрика» (1929).

Не все з доробку письменника витримало іспит часом. Його талант не міг нормально розвиватися в задушливо- жорстокій атмосфері 30-х років, він не встиг із достатньою глибиною та правдивістю дослідити й осмислити сутність своєї доби.

Д. Бузькові не судилося дожити навіть до полудня віку. Архівні документи стверджують, що він був арештований в Одесі 20 жовтня 1937 р. Підставою для арешту став його виступ на зборах письменників Одеської організації СРПУ 16 липня того ж року; ухвалою трійки НКВС по Одеській області від 1 листопада 1937 р. було засуджено на смерть. Вирок виконали 14 листопада. Але протягом трьох десяти­літь на підставі лукавого «Свідоцтва про смерть» від 13 грудня 1957 р. вважалося, нібито Д. Бузько помер 18 квітня 1943 р. «від крупозного запалення легенів».

Романи «Чайка» та «Голяндія», інші твори засвідчують, що краще з доробку письменника заслуговує доброї пам’яті нащадків.

Василь Вражливий (1903—1937)

Він належав до тих прозаїків 20-х — початку 30-х рр., які заявляли про себе одразу, легко й непретензійно, вида­вали книжки одну за одною і які змушені були рано про­

583

щатися з життям, не встигаючи сказати найголовнішого, найзаповітнішого.

В. Вражливий (справжнє прізвище Штанько) народився в с. Опішні Зіньківського р-ну на Полтавщині в багатодіт­ній сім’ї селянина-середняка. Закінчив сільську школу, нав­чався в Полтавській гімназії та Харківському робітничому технікумі. Від середини 20-х професійно зайнявся літератур­ною творчістю, перебуваючи в Спілці селянських письменни­ків Плуг, потім у ВАПЛІТН та Пролітфронті. Видав збірки оповідань «В яру» (1924), «Земля» (1925), «Вовчі байраки» (1929), «Молодість» (1930) та ін. Окремими виданнями вийшли повість «Батько» (1929) та роман «Справа серця» (1933). Репресований 1934 р., відбував заслання на Солов- ках, де знищений 1937 р.

Вже в перших збірках молодий прозаїк виявив досить широку тематичну зацікавленість. Тут знаходимо картини боротьби на селі за землю, злиденного незаможницького існування, проявів бандитизму і водночас — непманського життя міста, безпритульниптво дітей, студентський побут. Але привернув увагу В. Вражливий найперш умінням у но­велістичній формі вибудовувати напружений сюжет, нерід­ко вдаючись до засобів авантюрної прози: раптові пригоди, переслідування, а то й убивства; насичені діалоги героїв, лаконічно окреслені характери.

Коли визначити стильову домінанту малої прози

В. Вражливого, то це побутовий реалізм із лірико-імпресіо- ністичними пейзажними вкрапленнями. Останніми, щоправ­да, автор інколи аж надто захоплювався, вдаючись і до штучних тропів, та все ж уважний читач і професійна кри­тика відзначали поступове визрівання найголовнішого — конкретно-реалістичного зображення життя через психіку персонажів. А що сюжети часто ще й будувалися на розкрит­ті негативних сторін непівської доби, то рецензенти неодно- раз виводили це з близькості новелістики В. Вражливого до «Синіх етюдів» М. Хвильового.

З М. Хвильовим у молодшого письменника були справді дружні зв’язки від перших публікацій В. Вражливого. Зго­дом у протоколах енкаведистських допитів залишиться від­верте (й правдиве) зізнання останнього: «Я вихованець Хвильового, знаходився під його впливом і вже у 1927—

1925. рр. це визначало мій наступний політичний шлях...» (19 січня 1935 р.). Втім, товариський вдачею, В. Вражли­вий легко сходився з багатьма літераторами. Перебуваючи у ВАПЛІТЕ, він близько здружився з марсівцями: Є. Плуж- ником, І. Багряним, В. Підмогильним. Під впливом остан­нього захопився французькою класикою, вивчив французь-

«У мову і навіть переклав українською мовою О. Вальзака «Шагренева шкіра» (1929). Могутній талант французького реаліста, певне, вплинув на творче зростання В. Вражли- вого. Це засвідчила його повість «Батько», написана під час праці над перекладом і тематично близька до роману «Бать­ко Горіо» О. Бальзака.

Як і французький класик, український прозаїк спробував художньо відтворити на новому матеріалі одвічну проблему поколінь батьків і дітей, що завершується не взаємною іди­лією, а драмою й трагедією, зокрема, тих, хто мусить схо­дити із життєвої арени. В. Вражливий реалізовував перма­нентну ідею моральної руйнації сім’ї як розпаду особистої моралі людини, особливо коли вона уособлює нову силу суспільства. Звичайно, варто зазначити, що під впливом європейського класика В. Вражливий спромігся на такий твір, що за інших обставин розвитку літературного процесу міг би посісти помітне місце в українській прозі першої половини XX ст.

У повісті йдеться про взаємини батька й сина, які опи­нилися на протилежних полюсах суспільного буття: син — на вершині, батько — на «дні». Але це не той типовий ви­падок, коли революція розводила членів однієї сім’ї на во­рожі позиції. Батько-священик добровільно відмовляється від свого сану, аби не зашкодити кар’єрі сина-комуніста. Залишившись удівцем, ледве зводячи кінці з кінцями (вла­штувався чистити плювальниці в туберкульозному санато­рії), старий з пієтетом розповідає про сина-начальника, в усьому виправдовуючи його. Хоча той не підтримує ніяких зв’язків з батьком, нічим йому не допомагає, щоб не бути запідозреним у зв’язках з непролетарським елементом.

Фінал повісті, на перший погляд, побутово-мелодрама­тичний: «Я нещодавно зустрів одного знайомого, що був у тій санаторії після мене. Між іншими новинами він оповів, що дідок повісився». (До речі, твір таким був сприйнятий критикою 20-х років, мелодраматизм вона й ставила на карб авторові). Та сучасники тоді ще не всі помічали, що через внутрішній психологічний конфлікт сина й батька

В. Вражливий розкривав тривожні симптоми революційної перебудови, показував, як раціоналістичне, загальноколек- тивістське дедалі відчутніше переважає гуманістичну мо­раль, духовні запити індивіда розглядаються як патріар­хальні пережитки, як, пориваючись у «прекрасне майбут­нє», будівники «нового» руйнували першоклітину мораль­ної стабільності суспільства — сім’ю. Ідеєю нового проле­тарського мистецтва стало знамените «Рід розпадається, а клас стоїть!» Але повість підводила до думки, що той клас

585