чують назви «Ой люлі, смутку!» (1906), «Блудні огні»

1907. , «Пливем по морі тьми» (1909), е смуток, меланхо­лія, безнадія. Та плачі, що звернені до всього світу, впису­ються в загальну атмосферу декадансу того часу і зумов­лені його естетичною платформою, що оголосила зло кос­мічним явищем.

Уже в поезіях перших збірок Карманський постав ори­гінальним поетом, з власними творчими інтонаціями. Основ­ну рису його таланту І. Франко в рецензії на збірку «Ой люлі, смутку!» дуже точно окреслив як «високий тон і па­фос, що нагадує церковні гімни, релігійний запал — релігій­ний не в значенні якої-небудь вузької конфесійності, але тим, що автор поневолі кожде явище, кожду життєву за­гадку підносить на той високий рівень, де щезають буденні дрібниці і відкриваються основні проблеми людського духу й людської етики, контрасти і конфлікти добра і зла, права й обов’язку»

Наведемо повністю один з віршів «В годину сумерку», типовий для цієї збірки:

Заснуло все, лишень часами Озветься плач трембіти з лугу,

І чорний сумсрк йде полями,

Веде за руку скорбну тугу.

Ідуть бліді, німі, спокійні,

Калічать на кременшо ноги І розпучливо, безнадійно Підходять під сільські пороги.

Як діти, що шукають мами,

Ідуть з плачем все далі й далі І розсівають між хатами Пекучі сльози і печалі!

І жаль мені, і я прохаю,

Щоби в моїм спочили домі.

Ввійшли. Дивлюся... Я їх знаю!

Та се ж мої старі знайомі!

Вміння поета опластичнити абстрактне поняття, психо­логізувати, зігріти його — одна з характерних ознак збірки поета «Ой люлі, смутку!» і водночас одна з прикмет нової образності, ніби віконце в поетику XX ст. Образність збірки «Ой люлі, смутку!» була дещо незвичною для галицького читача, цю оригінальність створювали елементи екзотичного пейзажу: замість шуму верб та смерек тут лопотіли мірти й кипариси, замість хвиль Дністра й Черемоша котилися води Тібру. Та в цей незвичний антураж впліталися україн­ське фольклорне «тройзілля», традиційне «зілля-рута», «чорні хмари», вороння... Поетове серце прагнуло «храму

1 Франко і. Зібр. Творів: у 50 т. Т. 37. К-, 1982. С. 133.

46

СПОкоЮ», шукало «оазу мрій», але в образи, настрої, ритми вривалися інтонації «бурлацької пісні» та франківських творів. Деякі з них настільки виразні, що лежать на межі прямих перегуків; наприклад, вірш «Як побачиш сліпця, що край шляху пристав...» дає аналогію до «Як побачиш вночі край свойого вікна...» І. Франка, а образи цього самого твору П. Карманського («Глянь, це я, Морщина поорала чоло...») є ремінісценціями з Франкового «Наймита».

Поезію II Карманського «молодомузівського» періоду не слід розглядати як щось однорідне, тим паче одноманіт­не. Вона збагачувалася новими мотивами, образами, інто­націями. Передусім, від книжки до книжки міцніла нота громадянськості, а це в свою чергу накладало свій відбиток на палітру. Так, поетика творів збірки «Блудні огні» ущіль­нюється, посилені публіцистичні інтонації поєднуються з іро­нією та сарказмом. Голос поета міцніє й набирає потуги особливо тоді, коли він бачить перед собою адресата, до якого звертається,— це переважно філістер, позбавлений духовних інтересів. У таких зверненнях (своєрідних «пос­ланнях») особливо яскраво проявляється гротескність обра­зів, розрахованих на епатацію. Зате скільки теплоти й не­підробного болю у віршах про емігрантів, яких вигнала з рідного краю «гірка недоля» і вслід за якими дзвонили як на похорон і ридали дзвони, «вило горе та сяв нещасний блиск багнетів»; яка болюча задума про народ, який, «мов сонний велет», «будиться — двигнеться Та й розпучливо глядає дороги» («Кривавий плач України несеться»); яка «велич терпінь» і незламність духу у віршах циклу «З тюр­ми», які були, мабуть, першими творами подібної тематики після франкових «Тюремних сонетів»!

Збірка «Пливем по морі тьми» чи не найбільш поліфо­нічна й образно багатошарова з усіх книжок П. Карман- ськогс. В ній особливо виділяється культурний пласт, апе­лювання — то назване, то проведене підтекстом — до творів світової літератури й мистецтва, мотивам і образам з яких поет пропонує своє трактування. Характерний зразок, наз­ваний половиною першого рядка вірша Гете «Міньйона» («Ти знаєш край...»). Під пером Карманського «край, де цвіте цитрина», перетворюється у країну, «де вічна тьма неволі», де «сміх ураз з журбою», де «все каляють брудом» і відчай, «мов страшна лавина, товче в народну грудь». На відміну від уявної країни Гете в Карманського край сплюн­дрований: «Ох, се моя, моя спотворена країна...»

Український вчений із США Богдан Рубчак називає ці­лу низку спорідненостей П. Карманського з європейською поетичною традицією: «Тематикою до Бодлера найбільше

47