тописом сталінізму. Багато що в ній сьогодні або неприйнят­не, або потребує інакшого, ніж раніше, ставлення.

Література 30-х років змушена була творити свого роду поетику несвободи, нервом якої був фанатизм самозапе­речення. Любов треба було замінити ненавистю, душевну правду — політичною формулою, загальнолюдське моральне почуття — псевдокласовим нюхом. Запроваджувалася мо­дель світу, в якому спотворювалися всі людські поняття, в якій усі клітинки життя пронизувало рентгеном ворожнечі й страху, в якій відбувалося самовбивче оскудіння й озві­ріння людського серця. І це не могло не відбитися на літе­ратурі, провадячи її в бік деморалізації, дегуманізації. Та вона боронилася і в кращій своїй частині намагалася боро­нити людину і свій народ.

Тому було б нерозумним і несправедливим, керуючись антиісторичним максималізмом, перекреслювати творчість багатьох видатних поетів і прозаїків на тій підставі, що з-під їхнього пера в 30-ті роки виходило і те, що не відпові­дає нашим нинішнім поглядам.

Нам треба заново вчитися читати літературу 30-х, зано­во осмислювати її матеріал, понятійний апарат і її мову.

По-перше, в загальному її пафосі й тенденційності від­різняти авторське світоглядне од неминучого тенденційно­го, що диктувалося літературним режимом.

По-друге, бачити навіть малопомітні відхилення од офі­ційної догми, які робити тоді було нелегко. Тх навіть помі­чати тоді остерігалися, або ж це було справою донощиків.

По-третє, і в ортодоксально потрактованих картинах ба­чити той об’єктивний зміст, що перевищує ортодоксальну інтерпретацію, виходить за її межі...

Не маємо, звичайно, на увазі ті твори, що стоять поза літературою через свою аморальну спрямованість, ідеоло­гічний цинізм, внутрішню антинародність чи художню без­порадність...

Володимир Винниченко (1880—1951)

В. Винниченко востаннє залишив Україну 23 вересня 1920 р., відмовившись од участі в уряді Радянської Украї­ни. І вже на V Всеукраїнському з’їзді Рад у Харкові (25 лютого — 3 березня 1921 р.) його називатимуть запеклим націоналістом і ворогом радянської влади та ще й «узако­нять» це спеціальною ухвалою. Зрозуміло, для того щоб

16 юі

481

поставит популярного письменника й політичного діяча «поза законом» як «ворога народу», потрібно було мати пев­ні підстави. Ними виявились статті й заяви митця, які він друкував в органі Закордонної групи Української Комуніс­тичної партії «Нова доба». Це передусім його «Лист до українських робітників і селян», дописи «Не в усьому чесні з собою», «Справозавдання в подорожі на Україну», а особ­ливо— памфлет «Революція в небезпеці!»

Основними причинами занепаду революції В. Винничен­ко вважає те, що в Росії і в Україні майже немає радянсь­кої влади, а є диктатура осіб, авторитетів, невеличкого абсолютного центру: «Всякі спроби творити щось нове, бо­ротись за нові методи хоч би в середині партії, бюрокра­тично караються. Ні свободи слова, ні свободи зібрань в партії немає» ‘.

Звісно, різке, безкомпромісне осудження диктатури пар­тії, яка почала «витворювати з себе якусь упривілейовану касту», її політики абсолютного централізму, недовіри до українців-комуністів, прихований курс на творення нової «єдиної і неділимої», не могло не викликати зливи ідеоло­гічних «розвінчань» В. Винниченка-політика. Але дискре­дитувати письменника комуністична партія не наважувала­ся. В Україні він найпопулярніший з усіх письменників, як класиків, так і сучасних, він найчитабельніший. Доводилося миритися. До пори, до часу...

Народився В. Винниченко 16 липня за старим стилем 1880 р. у селянській родині в селі Веселий Кут Єлисавет- градського повіту на Херсонщині (тепер Кіровоградська область); навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, та не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. Йому, наймитові, суди­лося зазнати того, що й іншим селянам-бідарям, заробітча­нам,— жорстокої експлуатації, приниження людської гід­ності, голоду й відчаю, що вибухає сліпою помстою.

У Златополі В. Винниченко екстерном складає іспити за середню школу і з 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського університету. Та вже з першого кур­су його виключають і ув’язнюють як члена місцевої орга­нізації Революційної Української Партії (РУП). Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності. Йому забо­ронено жити в Києві, а про поновлення в університеті не могло було й мови. Тому вирушає на Полтавщину, де про-

1 Революція в небезпеці! (Лист. Зак. Групи у. К. П. До комуністів і революційних соціалістів Європи та Америки). Відень; Київ, 1920- с- 16—17. (Курсив наш.— Ред.).

482