примарних напів’ясновидінь. 1916 роком датований також етюд «Тюрма»,— з іронічним рефреном «Нема величніше, нема нічого натхненніше тюрми!», та пригодницька повість з дореволюційного життя підпільників «Історія одного за­маху».

Загалом новелістику Г. Михайличенка можна поділити на два основних цикли, що творилися паралельно: «Місто» й «Лірика». Новели першого циклу («Дівча», «Повія», «Старчиха», «Місто» та інші) — це фрагменти емоційно зображеної мозаїки суспільного життя в період між Лют­невою революцією та жовтневим переворотом. Ліричного героя цих творів проймає почуття зболеності за приниже­них і ображених людей, найнижчих представників суспіль­ної ієрархії (стара жінка жебрачка, посиніле від холоду дівча, що продає байдужим перехожим шнурки; дівчина- повія, якій світ заступила «керенка, пари пива і папіро- си»). На грані постійного ризику постає життя революціо- нера-інтелігента в складних політичних умовах України із задавненими ускладненнями взаємин міста й села. У циклі «Лірика» («Зацвіла моя Люба», «Поцілунок», «Кольорові аркушики», «Огонь моїх очей», «Дівчина») — здебільшого особисті переживання й настрої у час сибірського заслан­ня та пізнішого підпілля: туга за рідним краєм, терпкий біль нерозділеного юнацького кохання. Крім цих тематич­них циклів є у спадщині письменника й кілька новел із ча­сів першої світової («На річці Мережаній», «Забив») та громадянської воєн («Крик», «Навесні»),

Але мала проза Г. Михайличенка привертала увагу критики 20-х років не так тематикою й проблематикою, як своїми жанрово-стильовими особливостями. У ній найви­разніше в літературі тої пори відбилося своєрідне поєднан­ня «старого» реалістичного письма та «революційних» ро- мантично-імпресіоністично-символістських пошуків. Шкі­ци, новели, новелетки, ескізи, з чого починали майже всі молоді прозаїки, як і «телеграфний» стиль з уривчастими, однослівними реченнями, звуконаслідування, насиченість образами-символами — все це чи не в першого зустрічаємо у творах Г. Михайличенка. Тож і тогочасні, і пізніші до­слідники мали підстави говорити про нього «як про оригі­нального художника з гострим зором, витонченого у кольо­рах, у ритміці» ’.

У прозаїка знайдемо не лише колористично-медитативне визначення жанрів («акварельні плями», «непроспівані

1 Приходько і. Гнат Михайличенко і і Письменники Радянської Ук­раїни. 20—30-і роки: Нариси творчості. К-, 1989. С. 89.

516

пісні», «блакитнорожева новела», «різдвяна новела», «осін­ні листки з-під снігу»), а й цілком свідому ритмізацію тек­сту, музичність стилю. І водночас — контрастні емоційні перепади, рефрени та лейтмотивні фрази, згущено-асоціа- тивна настроєність. У цих веселково-розмаїтих світлих мріях і гірких спогадах, тривогах і радощах, звичайно ж, чимало було й алегоричного, символічного. Але не слід шукати в них «впливів декадентських течій», «хворобли­вого психологізму», що намагалися робити ортодокси про­летарського мистецтва. Коли вже з’ясовувати впливи й тра­диції, то можна побачити, що захоплення поезіями в прозі, з отими характерними образно-стильовими забарвленнями, бере початок у класичній українській новелістиці, утвер­дженій такими майстрами, як М. Коцюбинський («Інтер- меццо»), В. Стефаник («Дорога»), Г. Хоткевич («Гірсь­кі акварелі»), Дніпрова Чайка («Шпаки»),

Вишуканість форми не була кінцевою метою автора, вона відбивала цілком реальне сум’яття душі ліричного ге­роя, за яким легко вгадувався сам автор, який перебував у вирі складних політичних перипетій, де вирішувалася доля народу. Відтак і його герой — не пасивний спостері­гач, а дійовий учасник, перейнятий розвиненим почуттям національної гідності.

На перехресті гострих полемік початку 20-х рр. постав «Блакитний роман» Г. Михайличенка — твір і сьогодні ба­гато в чому загадковий, «зашифрований» для дослідників. Над ним автор працював тривалий час (1918—1919), до останніх своїх днів. Опублікований він посмертно, в жур­налі «Шляхи мистецтва» 1921, № 1 (Певна річ, слово «ро­ман» у заголовку несе не жанрове, а етичне навантажен­ня). Радше це алегорична повість у восьми новелах-прит- чах («Інтродукція», «Палала червона заграва», «Аорист», «Блакитні душі» та ін.), які містять найширший спектр символічних образів, що в основному й спричинилися до полярно дискусійних оцінок твору.

Ускладненість «Блакитного роману» відзначали й при­хильники таланту Г. Михайличенка, вказуючи навіть у не- кролозі, що це — «власне не стільки роман, скільки лірич­на п’єса на зразок симфоній Андрія Бєлого '. Справді, могло бути, що, навчаючись у московському народному універси­теті ім. Шанявського, молодий літератор познайомився з такими експериментальними творами одного з визначних російських письменників-символістів, як повість «Срібний голуб» (1911) та роман «Петербург» (1913) —і саме вони

1 [Зеров м.] Гнат Михайличенко//Книгар. 1919. № 28. С. 1962.

517