активного й вимогливого літературного критика, котрий в 1919—1920 рр. працює й редактором цього видання.

З 1919 р. М. Зеров, не полишаючи роботи у гімназії і «Книгарі», починає викладати у Київському архітектурно­му інституті історію української культури. Спрямування його діяльності чітко визначене. Могутній інтелект знахо­дить надійне річище, в якому можна здійснити швидке просування до вершин світової культури. Пізніше у своїх зізнаннях він виявиться не зовсім точним, коли говори­тиме про свої літературні уподобання перших пореволю- ційних років, зазначаючи: «Нечуй-Левицький і Панас Мир­ний видавалися дещо чужими» У некролозі ж 1918 р. напише: «Три тижні тому, на початку місяця квітня умер у Києві найзаслуженіший український письменник — Іван Семенович Нечуй-Левицький... І не тільки старше поко­ління, але й молодше, що саме тепер підростає, вчитиме-' ться рідної мови на його творах. Колись українському письменству не вільно було розвиватись,— над ним як меч висіли тяжкі заборони,— але тепер діло піде жвавіше — твори Нечуя-Левицького читатимуться і в народних думах і скрізь будитимуть серед люду любов до українського слова» ².

Так що в загальну спрямованість діяльності М. Зеро- ва потрапляли не тільки «європейці» Франко та Леся Ук­раїнка, а й дещо старосвітський автор «Баби Параски та баби Палажки». То інша річ, що згодом багато хто з «плу- жан» не захотів бачити нічого, крім орієнтирів, розставле­них І. Нечуєм-Левицьким, хоч, ясно, піднестися до його художнього рівня такі «послідовники» були не здатні.

Високі патріотичні почуття проявляються не тільки в літературно-критичній діяльності М. Зерова, а й у його тогочасній поезії. Як зразок можна назвати вірш «Ріг Вер- нигори» (1919), в якому надії автора на відродження сво­го народу, мабуть, звучать найвиразніше. І — найбезпосе- редніше, втілюючись у поетичний образ народного богати­ря Мусія Вернигори, який прийде на допомогу гнобленому люду:

Зникнуть, зникнуть агаряне...

Вся потуга їх розтане, як весною тане сніг.

А над нашим краєм рідним задзвенить ключем побідним Вернигорин дивний ріг.

1 Зеров м. Наші літературознавці і полемісти // Червоний шлях. 1926. Ч. 4. С. 168.

• Зеров М. Іван Нечуй-Левицький // Народна справа. 1918. Ч. 16— 17. С. 21, 24.

311

З весни 1918 р. М, Зеров сходиться із митцями та вче­ними, що гуртувалися навколо ректора Української Ака­демії мистецтв Георгія Нарбута. На зібраннях обговорю­валися справи про розвиток української літератури, ма­лярства, графіки. Буйних сил молодої української інтелігенції вистачало й на важливі справи, й на жарти,, які завжди притаманні людям переконаним і впевненим. Саме в цьому гурті народився образ Лупи Юдича Грабуз- дова, «неслужащого дворянина», з маломаєтних поміщиків пирятинських. Історія виникнення цього літературного пер­сонажу така. Г. Нарбут придбав оригінальний перстень із силуетом напівзруйнованого пам’ятника. Виявилося, що це родинна реліквія якогось Грабуздова. Г. Нарбут захо­пився ідеєю створення образу українського Козьми Прут­кова, намалював його портрет (довгоносий, у старовинному вбранні), вибудував його генеалогічне дерево. Ідея поля­гала в тому, щоб показати, як розкладалося малоросій­ське дворянство, як зрікалося своєї культури й мови. В пресі друкувалися фейлетони «З газетної практики Л. Ю. Грабуздова».

У 1920 р. планувалося відсвяткувати 89-літній ювілей Лупи, випустити збірник статей про рід, життєву й літе­ратурну кар’єру Грабуздова, зі спогадами про нього, його власними мемуарами, віршами, науковими працями. Ху­дожнє оздоблення книжки мав виконати Г. Нарбут. До однієї із гравюр (місячна ніч, напівзруйнований млин, що колись був джерелом достатків родини Грабуздових, а перед ним — постать самого героя в ораторській позі) М. Зеров написав такий текст: «Елегія Грабуздовська — на умолчаніє мелніци фамильної». Цією блискучою іміта­цією давньої української поезії він потвердив свій хист тонкого стилізатора. Смерть Г. Нарбута зруйнувала цей цікавий задум...

Та й у долі М. Зерова відбуваються істотні зміни. У 1920 р. він одружується з Софією Лободою, серйозно думає про наукову працю. Того ж року виходять друком підготовлені ним книжки «Антологія римської поезії», «Нова українська поезія», що стали примітним явищем у тогочасному літературному житті.

З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу у Баришівську соціально-економічну школу. Тут він працює близько трьох років, не пориваючи творчих зв’язків з Киє­вом. (Залишається членом редколегії журналу «Голос друку»; доволі часто виступає перед різною аудиторією.) Втім, про це докладно написав свого часу Ю. Клен у «Спо­гадах про неокласиків».

312

Це були досить плідні роки щодо творчості — всі поезії, вміщені в зеровській збірці «Камена» (1924), написані тут Л ще — низка сонетів та сатир-пародій, численні перекла­ди і навіть кілька невеликих оповідань, які збереглися в архівах.

Але провінція знову, як і в Златополі, пригнічувала. Праглося бурхливого літературного життя. Нарешті у ве­ресні 1923 р. М. Зеров дістає посаду професора української літератури до Київського інституту народної освіти (так тоді називали університет). З 1 жовтня того ж року він розпочинає читати свої лекції, про які згодом поширюва­тимуть легенди. Одночасно викладає українську літерату­ру в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. У ті роки широко практикувалося залучення най­поважнішої професури до викладання української літера­тури навіть у таких далеких від філології закладах. У різ­ний час М. Зеров мав лектуру також у Київському архео­логічному інституті, в залізничному технікумі, Інституті лінгвістичної освіти, вечірньому освітянському університе­ті. Додамо також численні курси та семінари й лише збаг­немо, який величезний обсяг роботи здійснено М. Зеровим на освітянській ниві. І скрізь його лекції супроводив успіх, слухати їх приходили студенти й інших курсів і навіть з інших вузів.

Рік 1923-й був схожий на трамплін, із якого «неокла­сики» рушили в літературний процес. Саме тоді вони всі з’їхалися до Києва й познайомилися, спершу об’єднавшись у рамках АСПИСу. Того ж року в грудні відбулася перша зустріч М. Зерова з М. Хвильовим, коли той у складі хар­ківської письменницької делегації «Гарту» приїхав до Києва. Листи цього палкого прихильника «азіатського ре­несансу», що якимось дивом збереглися до сьогодні, за­свідчують, наскільки плідним було їхнє спілкування. (Про це свідчать опубліковані листи Хвильового в журналі «Рад. літературознавство». № 7—8. 1989.) Саме цієї пам’ятної осені «неокласики» влаштовують серію літературних вечо­рів, із яких особливого розголосу набрали зібрання, про­ведені 25 вересня і в середині грудня. Із спогадів їх учас­ників знаємо, що основні зусилля цих заходів були спря­мовані на згуртування мистецьких сил, на прямування їх у річище конструктивної праці. Передумови для цього існували. Але така позиція викликала різкий спротив офі­ційно підтримуваних літературних кіл. Намагання М. Зе­рова намітити платформу для консолідації здорового ядра в літературному процесі було скваліфіковано як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців.

313

...Ось така складна ситуація виникла на початку 1924 р. Він розпочався відразу з бурхливих дискусій. На культ- комісії Всеукраїнської Академії наук 3 січня М. Зеров ви­голосив доповідь «Українська література в 1923 р.», а 20 січня там відбувся диспут, де на доповідь Д. Загула «Криза сучасної української лірики» опонували М. Зеров, Ю. Меженко, Г. Косинка, М. Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». З’яви­лася ціла низка цікавих імен, варті уваги книги. Пожвав­ленню літературного життя сприяли нові журнали. В Киє­ві, приміром, встановилася своєрідна змагальність між «Новою громадою», до якої тяжіли члени АСПИСу, і «Глобусом», де виступали переважно футуристи, гартован- ці, плужани. Тобто все, за розумінням М. Зерова, йшло нормальним шляхом. Д. Загул ставився до літературної ситуації з іншими вимірами — він фактично обстоював не­обхідність уніфікації, суворої регламентації як вибору ідей, так і художніх засобів. Уже тут виразно окреслюва­лася конфронтація, що згодом трагічно відіб’ється на роз­витку української літератури.

1924 р. виходить у світ вимріяна «Камена». Задум ви­зрівав давно, автор розповідав про нього у листах да М. Рильського, П. Филиповича, М. Хвильового, П. Тичини, а першому навіть надсилав рукопис майбутньої книжки. Дивно, але слава про М. Зерова-поета випереджала його публікації — часто оперта на чутки та упередженість. Сам же М. Зеров скептично ставився до своїх віршів, називаю­чи їх «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фан­тазії. Але вже багато хто з його сучасників відчув могутню силу цього карбованого поетичного слова. Дух класичної простоти, по-парнаськи піднесене почуття, глибоке про­никнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікаторська майстерність (він писав переваж­но сонети й олександрійські вірші — данина захопленню давньоримською поезією й французькими «парнасцями») — все це вражало сучасників. Вони були свідками, як під брухливими словесними потоками того часу в твердій шкаралупі зовнішньо академічної безпристрасності визрі­вало ядро його поезії. Це зовсім не означає, що він був байдужим до пошуків сучасності, навпаки — гаряче любив ту складну епоху, в яку довелося йому жити. Правда, ба­гато хто вважав, що це поет несучасний, що байдужий до проблем актуальних. Підстави для таких тверджень давали не тільки його поезії, а й перший випуск історико-літера- турного нарису «Нове українське письменство» та невелич­ка монографія «Леся Українка», що також були видані

314

1924 р. Все це, вважали противники Зерова, належить ми­нулому, і вони його просто відкидали. До докорів, що їх рясно діставав за своє життя М. Зеров, на початку 1925 р. додаються й такі, що, мовляв, він майже не виступає як літературний критик. У пам’яті ще не стерлася активність його часу «Книгаря». Проте саме цей рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя й революція» вмістив 17 його ма­теріалів різних жанрів.

А ще ж були інші часописи, усні виступи, лекції перед студентами — почалася відома літературна дискусія 1925— 1928 рр. Загальноприйнято її відлік вести із статті Г. Яко- венка «Про- критиків і критику в літературі» (Культура і побут. 1925. 20 квіт.) та відповіді на неї М. Хвильового. І це справді так. Проте навряд чи буде помилкою визнати, що літературна дискусія не розгорілася б так швидко й яскраво без потужного імпульсу, яким став диспут «Шля­хи розвитку української літератури», що відбувся 24 трав­ня 1925 р. у приміщенні бібліотеки ВУАН. У Києві на той час уже «напрацювався» солідний досвід подібних зібрань. І душею їх був талановитий промовець і полеміст М. Зе­ров. Досить зазначити, що лише від початку року пролу­нала низка доповідей, виголошених на вечірках історико- літературного товариства при ВУАН такої тематики: «Українська література в 1924 році», «Запізнений. роман­тик— Я. Щоголів», «Творчість Марка Черемшини», «Че­ремшина і ми». Величезного розголосу набув вечір оригі­нальної й перекладної поезії «п’ятьох із Парнасу» — М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бур- гардта і М. Зерова. І це лише заходи, в яких М. Зеров виступав центральною постаттю, брав участь в обговорен­нях, диспутах та численних поетичних вечорах...

Отже, поетичний вечір 17 березня 1925 р. відбувся у бурхливій громадській атмосфері. У ньому взяли участь представники всіх літературних організацій Києва, а та­кож письменники, що перебували поза літературними угру­пованнями. Вступну доповідь прочитав Ю. Меженко. В об­говоренні її виступили Б. Коваленко, М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний, С. Щупак, М. Могилянський, П. Фили- пович, О. Дорошкевич, Б. Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаївська, І. Жигалко та М. Рильський. Основна полеміка розгорнулася навколо того, якими шля­хами українська література може вийти на справжні вер­ховини новітнього мистецтва. У бурхливих дебатах акцент з основної доповіді перемістився на виступ М. Зерова, па­фос якого гаряче підтримали М. Могилянський, П. Фили-

315

пович, О. Дорошкевич, Б. Антоненко-Давидович та М. Риль­ський. Уже визнаний на той час як лідер «неокласиків», він відчуває ті небезпеки, які чигають на молоду проле­тарську літературу. Боротися насамперед треба проти «вопіющого неуцтва»; нездорової обстановки гурткової ви­ключності й привілеїв; нехтування формою, а властиво — художньою довершеністю творів. Позитивна ж програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції — це дасть змогу чимало «сучасних» авторитетів оцінити тверезо й реально; перенесення на український грунт найвидатніших творів європейської класики й сучасної літератури з ме­тою піднесення «планки художності»; нарешті, слід вста­новити атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон’юнктурного протегування. «Ми повинні,— наголошував М. Зеров,— повсякчас заявляти про потребу уважного від­ношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заяви­ти, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону,— а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе» '.

Така на сьогодні безсумнівна у своїй логічності позиція викликала на диспуті, та й згодом у пресі, зливу запере­чень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимо­га замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Вульгарно утилітаризований ідеологізм вже утверджувався в літературному процесі. Приміром, С. Пилипенка найбільше непокоїла теза М. Зе­рова про життєву необхідність творчого змагання для ор­ганічного розвитку літератури. Він тлумачить цю тезу М. Зерова в політичній площині, очевидно, свідомо викрив- ляючи її зміст: «Отже, допустити вільну конкуренцію це, коли далі розвинути за межі художньої літератури, є до­пустити волю друку, допустити і т. д. На це робітничо-се­лянська влада, звичайно, не піде і від протекціонізму про­летарським організаціям (в якій будь ділянці життя) не зречеться» ².

Коли незабаром у М. Зерова виникла нехіть до розмов про сучасну літературу, то причини насамперед слід шу-

¹ Шляхи розвитку сучасної української літератури. К-, і 925. С. 29.

² Пилипенко С. Літературна вода на політичний млин//Вісті. 1925.' 18 черв.

316