енергії владно кликав до національної творчости в сфері хоч би лише духової, нематеріяльної чи майбут­ньої, України»

Отже, цей біографічний злам для творчості Є. Маланю- ка, безумовно, був визначальним, тобто та біографія, до якої поет постійно повертатиметься у власній творчості як до комплексу (неспростовних) фатальних питань, біогра­фія, з якої у великій мірі виросла його поезія, закінчується там, де починається поезія — в таборі для інтернованих у Каліші (1921). Тому варто уважніше придивитися до її перебігу й до її витоків.

Є. Маланюк народився 20 січня 1897 р. в с. Ново-Архан­гельську на Херсонщині, що за доби Запорозької Січі було знане як місто Архангела Михаїла і мало понад 10 тисяч мешканців. «В лінії батька були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду, найбільш правдоподібно, прийшли з Покуття. Дід, замолоду ще чумак, мав виразну поставу гу­цула. Покійний В. Сімович казав мені, що моє прізвище фігурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини,— не пе­ревіряв, але думаю, що й це могло бути. Мати була донь­кою чорногорця — Якова Стоянова, військовика із серб­ських осадчих, що їх спроваджувала Катерина II для ко­лонізації земель...

Так у нашому старому, мурованому із степового каме­ня, домі й жилося «на дві хати» — дідову й батькову.

У першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, «україноцентризму» (у свідомості діда не-українці були без­сумнівними «унтерменшами»), У другій хаті панувала ат­мосфера, приблизно кажучи, «українського інтелігента», теж «свідомого», тобто не спокушеного ані далеким Петер­бургом, ані навіть близькою Одесою. Але за дружиною то­го «інтелігента» тягнулася зовсім інша традиція: якихось степових, досить колоніального типу «дворянських гнізд» із клявесинами й дагеротипами, сентиментальними рома­нами й романсами, балями й гостинами, демонічними гу­сарами, слідами спогадів про «южних» декабристів і бай­ронічних лермонтівських поручників, засиланих на «поги­бельний Кавказ». Серед маминих посмертних (померла 1913 р.) паперів, між листів, перев’язаних рожевими стріч­ками, знайшов був я «список» лермонтівського «Демона»... («Уривок із життєпису») ².

Середню освіту здобув у реальній школі в Єлисаветгра-

¹ Маланюк Є. Книга спостережень. Торонто, 1962. Т. 1. С. 175—176.

2 Маланюк є. Книга спостережень. Торонто, 1966. Т. 2. С. 476.

346

ді, де вчилися колись славетні брати Тобілевичі, а одно­часно з Є. Маланюком — Юрій Яновський. Потім — нав­чання в Петербурзькому політехнічному інституті, з по­чатком першої світової війни — мобілізація до війська, Ки­ївська військова школа, після закінчення якої він отримує офіцерське звання і стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-За­хідному фронті. У листопаді 1917 р. молодий офіцер пе­реходить у розпорядження штабу 1-ої Туркестанської стрі­лецької дивізії, начальником якого був полковник Мєшков- ський, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні стає керівником оперативного відділу Генераль­ного штабу. З полковником Є. Мєшковським, як і з його заступником, військовим старшиною В. Тютюнником, Є. Ма- ланюка пов’язали роки боротьби за українську держав­ність. Про цих визначних військових діячів поет не раз писатиме у своїх есе (зокрема в таких, як «Євген Мєшковсь- кий», «Пам’яті Василя Тютюнника», «Василь Тютюнник», «Тютюнник і Сінклер»),

Перебуваючи на службі в оперативному відділі під ору­дою Є. Мєшковського, а згодом у штабі діючої армії, Є. Ма- ланюк був безпосереднім учасником трагічних спроб рес­таврування національної державності. Саме тоді перед май­бутнім поетом постали «історико-психологічні» комплекси української нації як проблеми, на вирішення яких була сн ямована вся подальша його творча енергія. Вперше во­ни увиразнилися вже у таборах для інтернованих, коли битву було програно, а історичний шанс знову прогаяно. «Польські табори інтернованих вояків нашої Армії. Роки 1921—1922—1923. Об’єктивно — життя тих решток Виз­вольної Війни було, певно, страшне, хоч ми, тодішні табо­ряни, залишаючись інерційно в дуже поріділих рядах сво­їх бойових побратимів, в рамках своїх, овіяних легендою дивізій, полків, куренів І сотень,'—того об’єктивного жаху не відчували, або відчували його лише моментами. Ми бо були зайняті зовсім іншими проблемами. Ми старалися знайти відповіді на зовсім інші питання. Ми розв’язували загадки, ряд загадок, що їх поставила перед нами сама історія. Розв’язували незалежно від наших службових ран­гів і бувших становищ в Армії. Розв’язував ті проблеми рядовий козак, двадцятилітній хорунжий, трохи старший сотник чи сивіючий полковник або й лисіючий генерал. Про­блеми й загадки були ті самі, мінялися лише форми й засо­би при їх розв’язуванні» ’.

1 Там само. С. 372.

347

Образно кажучи, ці «табори» розв’язування національ­них гордієвих вузлів екстраполювали на всю подальшу біо­графію Є. Маланюка, ніби зупинили її, замінили її твор­чістю. Хоча далі була Чехо-Словаччина, навчання в По- дєбрадській академії, диплом інженера, праця за фахом у Польщі; Варшава, «похмура доба німецької окупації» ‘, короткочасне перебування в Празі, потім — Мюнхен і в червні 1949 р.— від’їзд до США. Були й книжки — уже як віхи поетичної біографії: «Озимина. Альманах трьох» (Ка- ліш, 1923); «Стилет і стилос» (Подєбради, 1925); «Герба­рій» (Гамбург, 1926); «Земля й залізо» (Париж, 1930); «Земна мадонна» (Львів, 1934); «Перстень Полікрата» (Львів, 1939); «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943); «Вла­да» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью- Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953). По смерті виходить книжка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972). Есеїстику, що публікувалася в різних еміг­рантських українських виданнях, часто у «Віснику», який редагував Д. Донцов, і виходила окремими збірками, зіб­рано в двох томах «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2). У світоглядному плані поезія і проза — есеїстика Є. Маланюка становлять одне ціле, взаємодоповнюють одне одного, розвивають ті самі ідеї, ві­дображаючи та висловлюючи їх у різних жанрах. Найго­ловнішою, стержневою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є. Маланю­ка, була його вірою і головною настановою. Державність з політичної категорії переходила у світоглядну, творила систему відношень поета до світу, перетворювалася на сво­єрідний моральний імператив. Усе, що сприяє державнос­ті,— беззастережно добре; усе, що протистоїть їй,— вороже. Від перших сторінок табірного калуського альманаху «Ози­мина», що починався його циклом «Держава Жовтня» і до останнього вірша з «Ностальгії», посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мотив» поезії Є. Маланюка.

Та її досить умовно можна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою виб­раного (1943), й доробок, написаний після другої світової війни. У найзагальніших рисах першому періоду притаман­ний войовничіший «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, в яких має очиститися

¹ Маланюк Є. Серпень. Нью-Йорк, 1964. С. 69.

348

й воскреснути Україна. Другий період, що увібрав розмах

і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедій­ність світопочування поета, скерував його творчість від зу­мисне позбавленого ліризму «державного» поетичного бу­дівництва до проблем особистості, захопленої виром істо­рії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Є. Маланюка. На вершині ієрар­хії— Бог, вища справедливість, вищий судія; поет — ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального ви­міру степової, площинної батьківщини, натхненник її нової державної історії; слово поета — трансформація Божого слова; слово заклику, слово любові і слово прокляття — чинне, державотворче:

Шматками розпадається морок,

І ти, — нащадче мій, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Яких цей зір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет.

С«Напис на книзі віршів»)

Проблема, винесена в заголовок збірки «Стилет і сти­лос»,— найпродуктивніша для першого періоду,— була ви­рішена на користь стилосу. Вибір, як зазначалося вище, диктували обставини, та Є. Маланюк усе робив для того, щоб його стилос нагадував стилет. Для Є. Маланюка пое­тичне слово функціональне в найвищому розумінні, бо зв’я­зане з формотворчим духом нації, тому воно підпорядко­ване чітким завданням пробудження нації, підготовки її до майбутніх вирішальних випробувань, тобто воно виразно заангажоване, тенденційне. Завдання української поезії на еміграції поет сформулював у програмовій, як на той час, статті «Група «Танк». Ось кілька основних її по­ложень: «Мистецтво українське стає органічною части­ною духовної чинності Нації — це є незаперечним фак­том...

Міцно зорганізована на еміграції група національних мистців буде радіотелеграфною станцією, що постійно ви­силатиме на Батьківщину нашу національну енергію...

Тільки озброєні ідеологією, в якій емоція є організована інтелектом, ми побачимо дальшу мету і просту путь до неї...

Хто ж як не поети й малярі, музики й журналісти мають бути духовним штабом національного руху!

Українець-мистець не може, не сміє не бути воїном!

Занадто рішучий період історії нашої творимо ми, щоб

349

бавитися в «самоотвержену» мімікрію і «аполітичне» естет­ство.

Події не ждуть.

Мусимо їх не лишень зустрінути підготовленими, а й при­скорювати їх ритм» ¹.

Така творча програма була логічною для покоління, яке усвідомлювало свою покликаність поезією як єдино мож­ливий в умовах еміграції національний чин — улюблене слово Є. Маланюка. Чи й справді такий чин був єдино мож­ливий—питання проблематичне. Так само, як питання «абсолютності» еміграції, адже Західна Україна входила до складу тієї самої держави, де Є. Маланюк жив у період між двома світовими війнами,— Польщі. У кожному разі погляд його — звернений на «підсовєтську» Україну, усві­домлення себе поетом витіснило пошукування конкретних політичних шляхів наближення нових боїв за українську державність, власне, поезія стала цим шляхом, тобто по­зицією, що ризикувала привести до «творчих катастроф», як сам про це писав поет. Україні бракувало українців — ось найважливіший історичний урок. «Малоросів» і «хах- лів» вистачало. Поезія, як це засвідчила «вулканічна» з’я- ва Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати її до грядущих випробувань. Отже, поетич­ний бій за державну Україну було розпочато. Інакше це ще можна назвати процесом міфотворення (як слушно зау­важив Л. Череватенко в статті «Епоха йде молитви і вог­ню...»²). Поезія Є. Маланюка творила у слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Найпер­ше вона відтворювала обшири «Степової Еллади», відда­леної од поета у просторі, реставрувала ознаки «Риму», тобто державництва, викликаючи з товщі часу «варязький первень» княжої доби (він був прихильником норманської теорії утворення Київської Русі), звертаючись до образів І. Мазепи і П. Орлика як носіїв державницької ідеї в часи гетьманства і шведського короля Карла XII як союзника України у війні з Росією та й до багатьох постатей світової історії (від Перикла до Муссоліні), які, на думку поета, бу­ли носіями державницької ідеї — і, таким чином, «проекту­вала» майбутнє України:

Стомившись бути полем бою, полем,

Що байдуже приймає щедру кров,

Коритися сей нарід був здоров,

Молив віки, як ми тепер ось молим.

А він все пухне, той всесвітній Голем —

¹ Статті про танк. Варшава. С. 6—7.

² Див.: Дніпро. 1990. № 3. С, 86.

350