особливий поет, з иечуваиими ще словами, образами, з якоюсь іншою красою, іншим піднесенням, іншими устрем­ліннями, ніж досі ми бачили й чули... мимоволі здається, коли б Чумак пожив хоч 5—10 років, то перед українською поезією розгорнулися б якісь небачені перспективи» *.

Новаторський внесок В. Чумака в українську поезію безперечний. У цьому одностайні В. Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Драй-Хмара, як і його послідовники — П. Усенко, І. Гончаренко, П. Воронько, Д. Павличко.

Та В. Чумак був не лише поетом, він став одним із зачи­нателів пожовтневої прози. Його оповідання, шкіци, етюди ліризовані, витримані в романтичному дусі. Нам відомо п’ять його прозових творів. Три оповідання: «Товарищ» (російською мовою), «Що було» і «Пожовклі сторінки», присвячені старій школі, середовище якої В. Чумак доб­ре знав. Етюд «Бризки пролісок» відбиває настрої учнів гімназії після Лютневої революції; проліски — це символи весни в природі й суспільстві. В імпресіоністичних зама­льовках, коротких епізодах із життя гімназії багато авто­біографічного. Шкіц «Братові — руку» посідає особливе місце: тут і поезія, і публіцистика, і полеміка з пролет- культівськими поетами, які стверджували, що «только в городе возможны и движенье, и борьба». Всупереч їм ба­чимо палкий захист сільського трудівника, який сподіва­ється від робітника допомоги в перебудові життя. Звідси й заклик «Брат твій! —Братові — руку!..».

Як своєрідну мемуарну прозу слід розглядати й тюрем­ний щоденник В. Чумака «За гратами», що дає дуже ба­гато матеріалу для з’ясування біографії поета, дозволяє проникати у глибини його художньої творчості» ².

Творча енергія В. Чумака знайшла вияв і в його кри­тичній діяльності, що розгорнулася на сторінках літера­турно-мистецького журналу «Мистецтво», де він працював відповідальним секретарем. Він створив «портрети проле­тарських поетів» О. Качайла та І. Роговенка; він — автор вже згадуваної статті «Революція як джерело», рецензії на публікації журналу «Музагет», критико-шкіца «Єван­гелія Новітнього Заповіту» — дуже цікавої спроби розгля­нути революційне мистецтво крізь призму релігійних віру­вань, як нову релігію, «формулу революційного світогляду Пролетаріату в добу боротьби за гасла соціалізму».

1 Савченко я• в. Чумак//Мистецтво. 1920. № 1. С. 46—50.

2 Про лірику, прозові твори, публіцистику, критичні нариси в. Чу­мака докладніше див.: Крижанівський с. Василь Чумак. К., 1990.

249

Василь Еллан-Блакитний (1894—1925)

Він написав небагато і рано пішов із життя. Але твори його не забулися — передусім поезії з широко відомої сво­го часу збірки «Удари молота і серця» (1920). А ті, хто знав його особисто, зберегли про нього світлий і теплий спогад. «Червоно-блакитна людина», «горів у жадобі вели­кій» (Остап Вишня), «ніжний лірик в одязі комісара суворих часів» (Б. Антоненко-Давидович), «повний револю­ційної електрики» (В. Сосюра), «перший український поет- комунар» (М. Хвильовий), «мій найближчий» (П. Тичи­на) — це тільки окремі й найстисліші витяги з характерис­тик, що залишили українські письменники старшого поко­ління про Василя Еллана-Блакитного.

В. Еллан-Блакитний — поет, журналіст, політичний і державний діяч, публіцист, редактор урядової газети «Віс­ті ВУЦВК» та деяких інших видань. За визнанням М. Зе- рова, був «сильною, впливовою постаттю» ¹ на літератур­ному полі.

Кожна історична епоха висуває людей, у чиїх біогра­фіях вона відсвічує, ніби в ясному кристалі. Такою була й біографія В. М. Елланського (літературні псевдоніми — Василь Еллан, В. Блакитний, Валер Проноза, А. Орталь та ін.).

Народився 12 січня 1894 р. в с. Козел (тепер — Михай- ло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Батько помер, коли малому Василеві було чотири роки. Родина, в якій було ще троє дітей, опинилася в матеріаль­ній скруті. Вчитися Василь мусив піти, за прикладом стар­шого брата, у Чернігівську бурсу, а потім — у духовну се­мінарію, якої щиро не любив. По закінченні четвертого класу (1914) вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту, де вже навчався його давній, ще з бурси, товариш — П. Тичина. Соціально-економічні дис­ципліни, що викладалися тут, були, як свідчать біографи, до душі молодому В. Елланському, але інститут він теж не закінчив: «сурмами світовими 17-й рік заграв» (В. Со­сюра) і недавнього студента захопив вире революції.

А до того, ще в Чернігові, були відвідини разом з П. Ти­чиною та іншими знаменитих «субот» у вітальні М. Коцю­бинського, перші вірші та доброзичлива увага майстра.

1 Всі наведені відгуки та характеристики подаються за збірником спогадів і матеріалів про в. Еллана-Блакитного. Див.: Ні слова про спокій! к-, 1989.

250

Від революційних гуртків, від товариств «просвіти» 1-а участі в організації повітового селянського з’їзду на по­чатку літа 1917 р. В. Елланський приходить до партії українських есерів, стає її.активістом, а незабаром голо­вою її Чернігівського губернського комітету.

Може видатись дивним, що на початку того ж року він пише зовсім не «есерівський» за духом вірш про майбутню Україну, шляхами якої ідуть люди «з блакиттю в душі і червоним прапором в руках... О, Україно моя,— це гор­дість, надія твоя — пролетарі, твої діти!» («Україні»), Мож­на гадати, що в свідомості В. Блакитного (це вже був постійний псевдонім його як публіциста) поки що співісну­вали й есерівсько-селянський, і пролетарський «соціалізм». Проте як член губернської ради селянських депутатів він нерідко приставав до лівих, а то й до більшовицьких гасел. На початку 1918 р. значна частина членів УПСР за актив­ної участі В. Блакитного порНває з основним її ядром і створює партію українських лівих есерів. За назвою свого центрального органу — газети «Боротьба», редактором якої був В. Блакитний — її члени стали називати себе бо­ротьбистами, пізніше — українськими комуністами-бороть- бистами.

Діяльність партії боротьбистів зазнала чимало необгрун­тованих закидів (аж до «контрреволюційності»), що дов­гий час зводилися проти неї офіційною історичною наукою. Боротьбисти, без сумніву, були однією з найлівіших партій української революційної демократії. У 1919—1920 рр. вони спільно з більшовиками входили до складу радянсь­ких урядів України. Співробітництво, щоправда, не було безконфліктним, боротьбисти вели полеміку з більшовика­ми, цілком слушно закидаючи їм недооцінку національно­го питання й небажання визнати широкий спектр суве­ренних прав Української держави, що тільки-но створю­валася за радянським сценарієм.

У березні 1920 р. боротьбисти об’єдналися з КП(б)У. їхній вступ мав неабияке позитивне значення для цієї пар­тії, сприяючи налагодженню її зв’язків з українським се­лянством та українською інтелігенцією, посиленню держав­ної уваги до питань української культури. Історично під­тверджена і правота принципових, хай публічно нечислен­них, виступів цих «новобранців» проти шовіністичних та націонал-нігілістичних тенденцій у партії й державі («опо­зиційна» промова В. Блакитного на V конференції КП(б)У в листопаді 1920 р., пізніша боротьба О. Шумського проти провокаційної політики Л. Кагановича).

Трагічний фінал колишніх боротьбистів у 30-ті роки

відомий: майже всі вони були знищені фізично І оббріхані, очорнені морально,— посмертно цієї долі не уникнув, зо­крема, і В. Еллан-Блакитний.

В. Блакитний був безпосереднім учасником багатьох важливих подій в Україні. За часів Центральної ради він потрапив до Лук’янівської в’язниці за антиурядову відозву «До робітників і селян України», потім брав участь у ство­ренні підпільної друкарні в Одесі, очолив повстання проти гетьмана в Полтаві, під час наступу Денікіна керував ки­ївським підпіллям боротьбистів, переховуючись у сторож­ці на Байковому цвинтарі. З 1920 р. він, крім редагування «Вістей», очолює колегію Всевидаву (об’єднане державне видавництво республіки), активно працює як публіцист і громадський діяч.

У мирні роки свої службові пости й досить високе ста­новище в державних органах В. Блакитний використовує переважно для збирання сил української літератури, куль­тури загалом. Декого з майбутніх відомих письменників, як, скажімо, Остапа Вишню, він витяг з підвалів ЧК і залучив до роботи в «Вістях», багатьом допоміг у їхньому творчому й громадянському становленні. З його іменем по­в’язане створення тижневика-додатка до «Вістей» — «Літе­ратура. Наука. Мистецтво» (пізніше — «Культура і побут»), журналів «Всесвіт» і «Червоний перець». Одне з перших літературних об’єднань після 1920 р. в Україні — спілка пролетарських письменників «Гарт» — теж було засноване з ініціативи В. Блакитного, який його і очолив. До «Гарту» входили вже відомі на той час письменники — П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, І. Кулик, В. Полі­щук та ін.

З раннього дитинства В. Еллан-Блакитний хворів на тяжку недугу серця, яка й звела його в могилу на 32-му році життя — 4 грудня 1925 р. Згодом ім’я поета було на­довго приречене на забуття, лише після 1956 р. знову по­чали видавати його твори.

Повсякденна напруга життя революціонера, одного з «перших хоробрих», спади й піднесення боротьби, сувора й знадлива романтика «червоних зір», ілюзорні, хоча й по­ширені свого часу, сподівання на світову революцію — без усього цього не збагнути ні пафосу поезії В. Еллана, ні самої його кипучої натури. Син своєї драматичної доби, її романтик, а почасти, в душевних глибинах, і її трагік — таким він був у житті й творчості.

У ранніх віршах В. Еллана (вони відомі від 1912 р.) поетичну індивідуальність автора ще нелегко помітити за популярними поетизмами тих часів і досить віддаленими

9 50