Історичного підупаду до стану довгочасної недержавности» *.

Ця тема центральна у творчості В. Пачовського і розви­вається паралельними шляхами: як ліричний мотив у пое­зіях і як послідовна концепція у драматичних творах.

У подальших збірках «Огні месті» (вірші 1923— 1927 рр.), «Розгублені звізди» (1927), «Дзвін слави князям» (1930—1933), що так і не були видані, образ України стає провідним, причому викристалізовуються різні його аспекти від героїчного до трагічного. Якщо в його ліриці тема тра­гедії бездержавності української нації розвивалася по­ступово, то у драматичних творах вона посіла провідне міс­це, починаючи вже з п’єси «Сон української ночі» (1903), в якій народна фантастика вигадливо переплітається з іс­торичними натяками та алюзіями без будь-якої хроноло­гічної послідовності, але за логікою розвитку авторської ідеї.

Автор драми визнає «недосконалість форми» свого тво­ру, але ідейне спрямування започатковане «Сном україн­ської ночі», послідовно й цілеспрямовано розвивається у по­дальших п’єсах, серед яких найважливішими є драма «Сон­це руїни», написана в 1908—1909 рр., та «містичний епос» «Золоті Ворота...»

У першій з них висвітлюється період історії України, який охоплює 1663—1687 рр., коли Україна була розорена довголітніми війнами і, за свідченням літописця Самійла Величка, упала, «як той давній Вавілон, город великий». Серед гетьманів того часу—П. Тетері, І. Брюховецького, Ю. Хмельницького, 1. Самойловича — вирізнюється постать Петра Дорошенка, який на час свого гетьманування (1665— 1676) ставив собі за мету об’єднання українського народу. Цим намірам не довелося здійснитись, а сам Петро Доро­шенко виступає як жертва бездержавної нації, у якій навіть сильні характери не можуть реалізувати високі ідеали.

Драма була сповнена тривожними видіннями, вона наче віщувала наближення вселенської катастрофи. Це перед­чуття ще більше посилюється у п’єсі «Сфінкс Європи», на­писання якої збігається з початком першої світової війни. Потім були ще п’єси «Роман Великий» (1918) та «Гетьман Мазепа» (1933).

Жодному з драматичних творів В. Пачовського, на жаль, не судилася щаслива сценічна доля, що викликало нарікан­ня автора на упередженість критики. Та ідеї, які письменник утверджував як у поезії, так і в драматичних творах, знай­

1 Барка в. Лірик-мислитель ц Пановеький в. Зібр. Твори. Філадель­фія; Нью-Йорк; Торонто, 1985. Т. II. С. 14.

шли свій найповніший вияв у його драматичній поемі, яку він назвав «містичним епосом»,— «Золоті Ворота».

Над цим твором В. Пачовський працював протягом двох останніх десятиліть свого життя. За задумом автора поема мала складатися з трьох частин: «Пекло України», «Чисти­лище України» та «Небо України». Ці назви свідчать, що В. Пачовський узяв за зразок «Божественну комедію» Дай­те. Спільність не тільки у заголовках, а й у формі вірша, бо твір написаний терцинами, хоча система римування від­мінна од дантівської і загалом від традиційної схеми, де середня рима римується з крайніми рядками подальшої строфи; В. Пачовський пов’язав римами кожні шість рядків. Автор завершив перші дві частини, третя збереглася тільки в нотатках.

«Історичне тло «Золотих Воріт» — події в Україні

1917. 1922 pp., в яких мовби повторилася шістсотрічна наша трагічна історія. Тим-то образи кількох персонажів зазнають кілька перевтілень.

Марко Проклятий — центральний персонаж поеми (у першому варіанті твір мав назву за іменем цього героя). В українській літературі ця постать зустрічається не впер­ше. Багато років збирав уламки переказів про Марка Про­клятого Олекса Стороженко і створив у 50—60-х роках XIX ст. повість «Марко Проклятий».

Філософське ядро створеного В. Пачовським образу Мар­ка Проклятого — у дворушності його натури: одна пос­тать — з обличчям Митуси, співця татарських руїнників, друга — з обличчям Святослава Хороброго, що уособлює дер­жавотворче начало, перемагає однак у внутрішньому зма­ганні Митусина суть, начало ж Святослава відсувається у тінь, як alter ego і спричиняє докори сумління за марні вбив­ства. Кожний злочин обернувся лихом для його батьківщи­ни (розгортається якийсь конкретний епізод 1917—1922 pp.).

Міфологічний пласт драматичної поеми В. Пачовського химерно переплетений з історичним: тут діють такі постаті, як Роксолана, Мазепа, Шевченко, Гоголь, Драгоманов, Мах- . но, Юрій Коцюбинський, Хвильовий, Шептицький та інші. З великою силою мовби вихоплено з широкої панорами ук­раїнської дійсності конкретні фрагменти життя України піс­ля того, як «звалився руський цар»: битви із звитягою й поразками, голодом на селі, що наче віщував голодомор 1932—1933 pp. тощо.

За життя письменника його монументальний твір не зна­ходив розуміння й схвалення серед української критики. Чи не єдиною людиною, яка оцінила грандіозність його за­думу, був український філософ Вячеслав Липинський,

57

Серед інших поетичних творів Василя Пачовського вар­то відзначити його поему «Князь Лаборець» та казку «Золо­та Гвіздка». Поема написана на початку 20-х років, коли письменник жив і працював на Закарпатті та вивчав істо­рію і фольклор цього краю. Хоча деякі історики вважають Лаборця легендарною постаттю, В. Пачовський дотримував­ся погляду, що це історична особа, і в книжці «Срібна Зем­ля» (1938) змалював панораму подій IX ст., на тлі яких зо­бразив князя Лаборця.

Для поета головним було не відтворити епізод далекого минулого. Кожного, хто читатиме «Князя Лаборця», вра­зить передусім насичена духовна атмосфера: описи народних обрядів, вірування, отже, той дух язичництва, яким було пройнято світосприймання наших далеких предків. Поразка і смерть Лаборця від угрів зумовлена не тільки різними по­літичними підступами, а й тим, що він зрадив віру предків, а отже, втратив золотий перстень, який дав йому Дажбог і з котрим він був непереможний...

Образ чарівного перстня Карпат — це варіант того ж «золотого вінця» чи Граля (викраденої і десь захованої коштовної чаші) із «Золотих Воріт», символу нескореності народного духу, національної єдності.

Та ж ідея пронизує і казку «Золота Гвіздка». Як за­значав сам поет, основою її став текст, записаний українсь­ким філософом В. Лесевичем у 1894 р. від козака із. с. Де- нисівка на Лубенщині Родіона Чмихала. Сюжет її — варіант поширеного мотиву про дванадцать братів і сестру, що їх урятувала, відомого з популярної казки братів Грімм. Але у творі Пачовського власне казковою є лише сюжетна кан­ва. Пафос твору — в уславленні стійкості й самопожертви заради великої ідеї, вірності рідному краєві, що ріднить його з героїчною легендою.

В. Пачовський не обмежувався художньою творчістю, він автор праць «Українці як нація» (1907), «Історія Під­карпатської Русі» (1921), йому належить перший переклад сучасною українською літературною мовою «Повісті вре- менних літ».

Як стверджують сучасники та й сам автор в автобіогра­фічних нотатках, ядром своєї літературної діяльності він вважав свої національно-патріотичні твори, виходячи з не­похитного переконання, що для поневоленого народу храм держави заміняє мистецтво. Критики ж, починаючи від

І. Франка, силу його таланту вбачали в ліриці, сповненій мінливості настроїв, витонченості поетичної форми, глибо­кої музичності, грунтованій на фольклорній традиції.

58