сить вузько брав сільське життя, не цікавився широким історіософським та філософським осмисленням його явищ. Натомість схилявся до натуралістичної описовості й побу- товізму, часто-густо підсолоджених рожевими «революцій­ними» ідиліями і нашпигованих газетними агітками, з епі­гонським використанням традиційних форм «селянської» оповіді. Отож, плужанство не без підстав стало синонімом провінціалізму й сірості.

Спілку пролетарських письменників «Гарт» засновано на початку 1923 р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а та­кож В. Коряка, 1. Кулика, В. Сосюри, М. Хвильового та ін. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Бла­китним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Ти­чина, М. Иогансен, В. Поліщук, 1. Дніпровський, О. Досвіт­ній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П. Свашенко), М. Майський, П. Іванів, А1. Христовий, ІО. Смолич, а пізні­ше О. Слісаренко, М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та ін.

У статуті «Гарту» в пункті другому мовилося: «В ос­нову своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії». З волі В. Бла­китного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого ін­терпретатора партійної лінії в культурному житті й відпо­відно на провідну роль в літературному й мистецькому про­цесі. Через рік після заснування Спілки В. Блакитний ви­ступив із великою теоретичною статтею «Без маніфесту» *, в якій обгрунтував гегемонійні протензії «Гарту», визна­чаючи його як громадську організацію, завдання якої — допомагати комуністичній партії у творенні «комуністич­ної культури, культури вселюдської, інтернаціональної й безкласової»². Оскільки культура цілісна, то «Гарт» має бути не лише літературний, а й музичний, театральний, малярський тощо. Справді, В. Блакитний докладав ве­ликих зусиль, щоб під «гартовським» дахом об’єднати всі мистецькі загони й культурні кола. Це, звичайно, зустрі­чало спротив навіть у самому «Гарті», попри величезну особисту симпатію більшості письменників до фундатора Спілки.

За всієї концептуальної стрункості й категоричності програмової статті В. Блакитного в ній помітна неузгодже­ність наявних суперечностей. Так, абсолют інтернаціональ­ної культури уточнено тезою про «українську мову як зна­ряддя творчості», а останню знов-таки скориговано слуш­ним зауваженням про «потребу розвинення широкої роботи

1 Див.: Гарт. 1924. № 1.

2 Там само.

»1

На мовах Нацменшостей України». Очевидною також була суперечність між закликом до високого професіоналізму, удосконалення майстерності і орієнтацію на «аматорів» не лише в театрі та інших мистецтвах, а й у літературі («пись- менники-пролетарі» «здебільшого зовсім не є письменники- професіонали»; «для «Гарту» ознака професійна не є ос­новна»),

І все ж «Гарт» об’єднав чи не найбільше число талано­витих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них не могло не насторожувати надмірний догматизм і докт­ринерство шанованого ними лідера, як і перспектива роз­чинення професійного письменницького ядра в масі аматорів та функціонерів з літературними претензіями.

Внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді

1925. р., незадовго до смерті В. Блакитного, більшість пись_: менників вийшла із складу спілки під тим компромісним приводом, що «Гарт» мав перетворитись у масову літера- турно-культурницьку організацію, вони аж прагнуть ство­рити письменницьку спілку. «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.

Друга половина 20-х р. відзначається ускладненням про­цесів літературного й мистецького життя і загостренням ідеологічної боротьби. Пояснюється це як диференціацією літературно-мистецьких сил, їхньою конкуренцією, що за умов надмірної політизованості та ідеологізованості набу­вала спотворених форм, так і насамперед тим, що намаган­ня багатьох письменників І митців, цілих угруповань макси­мально використати усі можливості для повноти, самовияв­лення, досягти жаданої творчої свободи, подати втілення волі українського народу до національного буття,— прихо­дило в суперечність з лінією партії на цілковитий контроль над усіма сферами життя, на забезпечення потрібної їй ін­терпретації дійсності та виховання зручної для неї «нової» людини. Партійна пропаганда постійно прокручувала тезу про те, що класовий ворог, зазнавши поразки в збройній і політичній боротьбі, тепер сподівається взяти реванш на фронті культурному й літературно-мистецькому. Ця зло­вісна теза (не позбавлена підстав у тому, що духовна сво­бода і житейський глузд, вигнані з політики й ідеології, все-таки пробивалися у літературі й мистецтві) падала гні­тючою тінню на діяльність творчих організацій та на літе­ратурні й мистецькі дискусії другої половини 20-х р.

У квітні 1925 р. М. Хвильовий виступив у додатку до газети «Вісті» — тижневику «Культура і побут» (число 17) з великою статтею «Про «сатану в бочці» або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», спрявованою проти плу-

92