Тобто тих років, про які сам автор говорить як про поча­ток осмислення колізії, покладеної в основу п’єси «Майстри часу» («Інша назва — «Годинникар і курка», 1933). 1929 р. сам автор скаржився у листі до В. Василька від 24 червня 1929 р.: «Я працюю ночами, виснажений, змучений робо­тою в газеті»Подібного життєвого напруження він ще ніколи не знав. Більше того, І. Кочерга пізніше згадував, як він, отой «дикий» драматург», вперше потрапив на вис­таву власної п’єси, звернімо увагу — зразу ж після теат­рального «буму» в Житомирі: «Це сталося в грудні 1929 р., коли мені пощастило нарешті хоч на час визволитися з тяж­кої газетної праці і з’їздити в Харків — до видавництва, до театрів, письменників. Зрозуміло, що перший же мій візит був до театру, де другий рік ішов мій «Марко» і де я нарешті познайомився з В. Васильком, Л. М. Гаккебуш та іншими товаришами-артистами. Всі вони прийняли ме­не дуже тепло, по-товариському, Любов Михайлівна Гак­кебуш навіть вийшла на сцену і сповістила глядачам, що в театрі, мовляв, присутній автор цієї п’єси» ². Можна уяви­ти, як схвилював надзвичайно вразливого І. Кочергу та­кий швидкоплинний рух важливих для нього подій після багаторічного «штилю». Справді, він сам пізнав нап­ругу «тісного часу». Так органічно визрів задум нового твору.

...Перед нами маленька залізнична станція. Ось-ось здійсниться мрія вчителя гімназії Леся Юркевича. Він їде до Парижа. Залишилося усього 24 хвилини до відправки поїзда, але німець годинникар Карфункель, у якого болять зуби, благає Юркевича дати йому хоч краплю чудодійних ліків. Той сердиться й пояснює, що треба принаймні пів­години, аби тільки розпакувати чемодан, і навідріз відмов­ляється допомогти Карфункелю. Тоді дзигармейстер зло­вісно прорікає: «А ваші двадцять чотири хвилини, яких ві для мене пошкодуваль. Стережіться — ха-ха! — щоб в них не поналазиль події, від яких ви так старанно ховалься.

О, ві ще не зналь, скільки подій може трапитись за двад­цять чотири хвилини!» І справді, за цей час відбувається стільки подій, що їх вистачило б на кілька років провін­ційного життя. На Юркевича наскочила його колишня ко­ханка Софія Петрівна, од якої вдається одбитися; він зна­йомиться з графом Лундишєвим і дістає перспективу стати багатієм за послугу графові; тут же мало не отруює Лун- дишева, і, в результаті, відмовляється від його грошей;

1. Дтимк. Ф. Р. — 8059. Арк. 3.

2. ІЛ. Ф. 103. № 147. Арк. 2—3.

717

зустрічає кохану дівчину Ліду, яку не бачив два роки, і зразу ж втрачає її.

А в дверях стоїть Карфункель, сміючись і накручуючи годинника. «Диявол!» — вигукує Юркевич і зомліває. Ця дія відбувається 1912 р., а через сім років, у розпалі гро­мадянської війни, на тій самій станції знову зустрінуться герої п’єси. Карфункель ще сильний. Він тепер білогвар­дійському полковнику передрікає масу карколомних по­дій, що відбудуться за 24 хвилини. І тут його пророцтво збувається. Але сліпа куля вибиває з рук Карфункеля йо­го хронометр. Влада дзигармейстра-духа вже похитнулася.

У двох наступних діях Карфункеля остаточно розвінча­но. Не він володарює часом. І коли нарешті це усвідом­лює, то хоче перевести станційний годинник на двадцять, двісті років назад, але зривається з риштувань і гине.

Юркевич на цей час (дія відбувається у 1929 р.) стає споважнілим літератором, але й він не владен над часом; зрікшись кохання до Ліди, він знаходить своє тихе щастя з вульгарною міщанкою Софією Петрівною. Справжні май­стри часу — Ліда, машиніст Черевко, шофер Таратута, кот­рі живуть ритмами і темпами нової доби.

Як бачимо, І. Кочерга узгоджував з тогочасною епохою соціальні акценти, хоча ж у двох останніх діях вони сприй­маються чи не самодостатніми, замість того щоб невиму­шено випливати з розвитку колізії. Загалом високо оці­нюючи п’єсу, критика вже справедливо ставила це на карб авторові. Так, С. Щупак зауважував, що драматург не зміг «до кінця здійснити лінію поєднання умовного сюжету з реалістичною мотивацією і примушений був після другого акту зісковзнути на проторені стежки побутової і плакатно- агітаційної аргументації» *.

Усе це треба мати на увазі при поясненні певної статич­ності самої п’єси і явно спрощеної її кінцівки. Водночас автор такого вершинного твору, як «Свіччине весілля», цілком почувався на силі, щоб усвідомити й осмислити при­реченість фаталістичного сприйняття плину часу. Навіть у своїй надмірно схематичній акцентації вольового харак­теру епохи І. Кочерга вловлював (ясна річ, у даному разі поза свідомою настановою на викриття) зародки тих суспі­льних катаклізмів і трагедій 30-х рр., які вже прокільчу- валися в надрах жорстоко соціально регламентованої сис­теми.

Ще раз І. Кочерга повернеться до образу Карфункеля в роки Великої Вітчизняної війни. Увівши кілька промо-

1 Комуніст. 1935. 20 жовт.

вистих реплік, він трансформував його в провісника фа­шизму. П’єса «Майстри часу», спочатку відхилена, на Все­союзному конкурсі драматургічних творів у 1934 р. діста­ла (під назвою «Годинникар і курка») третю премію. У цьо­му ж році І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську та творчу роботу. Він пише п’єси, пра­цює над кіносценаріями та перекладами.

З початком Великої Вітчизняної війни І. Кочерга живе в Уфі, де редагує газету «Література і мистецтво» й пра­цює в Інституті літератури Академії наук України. У цей період він створює кілька невеличких драматичних творів, які, однак, не стали досягненням автора.

Повернувшись 1944 р. до Києва, драматург реалізує давній задум і створює романтичну драму «Ярослав Муд­рий» (1944, друга редакція— 1946), вперше звернувшись до образу реального діяча. Ярослав Мудрий постає хоч і суворим, але далекоглядним політиком. Розповідь про ньо­го обмежено 1030—1036 роками, коли великому князю вда­лося приборкати міжусобні чвари на київських землях та відбити навалу печенігів. Вдало відбудовано автором сю­жет, кілька фабульних ліній якого, зрештою, перетинаються, нерозривно злютовуючи особисту долю героїв із долею ці­лої слов’янської землі. Князь хоче створити могутню дер­жаву, а для цього треба миру, що його часом доводиться здобувати й мечем. «Раніш закон, а потім благодать»,— не раз повторює він афоризм знаменитого Іларіона, автора «Слова про закон і благодать». Тому він наказує скарати на смерть новгородського посадника Коснятина, коли той спробував порушити «мирний лад».

Син Коснятина, монах, художник Микита, прийшов до Києва помститися за смерть батька. Проте, придивившись до правління князя і вловивши в ньому вищий сенс для блага Київської Русі, Микита визнає державну правоту Ярослава й згодом не тільки привозить князю останній дарунок його улюбленої дочки Єлизавети, а й сам гине, захищаючи Київ. Інший покривджений князем герой, му­ляр Журейко, також доходить висновку, що Ярослав на­самперед дбає про міць Києва.

Ярослав Мудрий поданий не тільки як державний діяч, але і як сповнена звичайних слабкостей людина. Але князь має силу все підкоряти вищій меті свого життя, хоч би як це було часом болісно. Він переступив через почуття вдяч­ності до Коснятина, вдячності за допомогу у війні проти «орд німецьких і угорських». Він зрозумів, що Турвальда, який убив брата Журейкової нареченої Милуші, належить за законом стратити, але все-таки скасував кару, щоб не

719