годаті, риторичне й механічне прилучення небесних світил та фізичної карти Всесвіту до практичних потреб револю­ції та класової боротьби. їх мобілізували на допомогу дик­татурі пролетаріату як «молотобойців Диктатури» (вираз

А. Лейтеса), в гіршому варіанті — як попутників пролета­ріату. Не було урочої задуми перед незбагненністю Всесві­ту, а лише поблажливе дарування йому, розпросторення до нього пролетарської честі, і Михайло Семенко чи не рані­ше за В. Маяковського рекрутує до пролетарських лав но­вого побратима в класовій боротьбі: «Товариш Сонце!»

В основі гіпертрофії уніфікаторського колективізму ле­жали уявлення не лише про есхатологічну місію пролета­ріату, а й про його особливу природу, відмінну від приро­ди будь-якої іншої суспільної верстви. Цій особливій при­роді мали відповідати і особлива пролетарська психологія та пролетарська естетика. Відповідні схоластичні теорії не­вдячно позначилися на долі насамперед естетичної і кри­тичної думки, а також — хоча й трохи меншою мірою — на літературній та мистецькій практиці. Своєрідну «соціоме- ханіку» пролетаріату конструював талановитий російський поет і вчений О. Гастєв, ідеї й твори якого мали великий вплив і в Україні. Він, зокрема, пов’язував психологію про­летаріату з машинним виробництвом: «І ось ця саме риса і надає пролетарській психології вражаючої анонімності, що дозволяє кваліфікувати окрему пролетарську одиницю як А, В, С або як 325, 0,75 та 0 і т. п. У подальшому ця тенденція непомітно створить неможливість індивідуаль­ного мислення, ставши об’єктивною психологією ціло­го класу... Ця психологія розкриває новий робітничий колектив, який можна назвати механізованим колективіз­мом... Рух цих колективів-комплексів наближається до руху речей, де вже наче немає індивідуального людського обличчя...»¹

Хай сьогодні це й здається неймовірним, але така пате­тика безликості й бездуховності тоді багатьма сприймалася як новий соціальний гуманізм, нова етична й естетична програма. У поезії, прозі, в естетичних маніфестах владно- урочисте «МИ» переможно заступає нікчемне і зганьблене «Я». Але були й ті, хто зберіг тверезість думки і зразу роз­пізнав усю зловісність перспективи такого «механізованого колективізму». І чи не як відповідь О. Гастєву та К° з’яви­лася блискуча антиутопія Є. Замятіна «Ми».

Звичайно, поза цими крайнощами колективістська ети­ка й естетика мала своє раціональне обгрунтування і при­

1 Пролетарская культура. 1919. № 9—10. С. 44—45.

128

вабливе втілення в творах революційних поетів та проза­їків. Однак практика вносила свої корективи, закони ху­дожності чинили спротив сваволі догматичних теорій. По­ступово і «пролетарське мистецтво» мусило відчинити две­рі людській особистості, хоч не припинялися схоластичні суперечки про класовий зміст цієї особистості та відповід­не дозування «належних» їй рис.

Одним із наслідків вульгаризації колективістського принципу була орієнтація на «масовізм» у художній твор­чості, що призводило до унеможливлення естетичного цен­зу, а отже — і до заперечення самої творчості як естетич­ного акту, зведення її до ідеологізованої самодіяльності.

Для всіх мистецтв і для сфери культури загалом була характерною колізія між масовізмом і професіоналізмом у творчості. Вона була зумовлена не лише згаданими ідео­логічними настановами, а й об’єктивною суперечністю між стихійною творчою активністю маси людей із «соціальних низів», чию енергію розкувала революція, і низьким про­фесійним та загальнокультурним рівнем більшості з них; між потребою революційної доби у творенні нового мис­тецтва— і потребою в естетичній високості й духовній по­тузі такого мистецтва доби. Тому гострі дискусії між хви- льовістами і неокласиками, з одного боку, та плужанами, молодняківцями й іншими опонентами, з другого — не можна зводити лише до протистояння естетичних платформ .чи рівнів майстерності або освіченості, тим паче до особис­тих конфліктів. Це об’єктивна історична проблема акуму­ляції культурного потенціалу, форсованого створення кад­рів національної культури у нації, внаслідок свого колоні­ального становища позбавленої культурної еліти, сформо­ваної інтелігентної верстви — шляхом залучення, відбору й шліфування талантів з робітничо-селянської маси, «з наро­ду». Розв’язання цієї проблеми шукалося по-різному; по суті і плужансько-молодняківський лікнеп, і ваплітянське академство, хоч і з різних кінців та на різних рівнях куль­турності, шукали здійснення одного й того самого завдання: підвищення професійної компетенції. Ту ж саму проблему М. Бойчук розв’язував, залучаючи селянську молодь у свої малярські класи, а Лесь Курбас — у театральні студії. Мо­же, вони обидва знайшли найефективніше розв’язання про­блеми.

Сказане вище стосується, звичайно, проблеми в її «чис­тому» варіанті. Але вона мала і свою негативну сторону. А^аєгься на увазі імітаторство, пристосуванство й ідеоло­гічно освячена халтура — постійні супутники радянської літератури й мистецтва, а часом і їхнє alter ego. Вважало­

5 юі

129