тоді, коли й далі наполягав на художньому пізнанні людини не з «парадного входу», а в складнощах становлення, внут­рішніх боріннях. Після збірки «Імлистою рікою» це знайшло виразне підтвердження в невеликій книжечці «Порваною дорогою» (1926), де вміщено лише три оповідання («Землі дзвонять», «Порваною дорогою», «Ранок»), але вони, оче­видно, були для письменника важливими як певний творчий стан — до поглибленого пізнання села непівського періоду через дослідження первинної клітини суспільства.

Чи не найскладніше ці проблеми переплелися в малень­кій повісті «Землі дзвонять», де письменник через змалюван­ня психологічних порухів сільської родини відкрив зміни мо­ральних і духовних цінностей, що сталися під впливом нової дійсності. Для селянської душі це був надто психологічний і болісний процес, стан розгубленості перед новим життям, чекання чогось іще не зрозумілого, кардинального, за чим одні бачили втрату моральних засад, а інші — очищення від усіх «нашарувань минулого» заради завтрашнього дня. Що­правда, філософічні поетизми та ускладнена символіка, до яких так щедро чи не востаннє вдався автор, на наш погляд, дещо пригасили гостроту реалістичних проникнень повісті, принаймні як для тогочасного сприйняття. Чи не завдяки цьому і згодом дехто з істориків літератури побачив у цьому творі найперш «поетизацію ідіотизму сільського життя» *.

Гнітючі сторони сільського побуту М. Івченко свідомо намагався виявити якнайгостріше. Але, звичайно, не живо- писуючи їх, а подаючи як серйозну соціальну драму, що не раз переростала в індивідуальну трагедію, на зразок зобра­женої в оповіданні «Ранок» (убивство в родині при розподілі спадщини). Тут немов продовжено ситуацію повісті «Землі дзвонять»: з одного боку — очікування нового, обіцяного більшовиками колективістського життя, і з другого — сила власницьких прагнень і почуттів.

Застереження щодо моральної неодновимірності людини звучить і в несприйнятті науково-технічного прогресу як па­нацеї від гострих соціально-етичних проблем нової дійсності («Порваною дорогою»). Багатьом це видавалося абстракт­ним, пов’язаним з ідеалістичним потрактуванням завдань літератури й сприймалося як нерозуміння письменником бадьорого будівничого пафосу революційного оновлення, який все активніше лунав зі шпальт періодики. М. Івченко ж бачив шлях усіх суспільних зрушень найперш через роз­виток гуманістичної сутності людини. Заглиблюючись у до­свід класики, не лише уважно перечитував твори Марка

1 Історія української літератури: у 8 т. К., 1970. Т. 6. С. 291.

508

Бовчка, І. Франка, А. Тесленка, Панаса Мирного, а й випу­стив протягом 1925—1927 рр. серійною бібліотекою у видав­ництві «Час» кращі їхні оповідання для масового читача зі своїми передмовами.

У оповіданнях та повістях другої половини 20-х прозаїк прагнув досліджувати найтонші порухи душі, які здатні ви­значити не лише певний вчинок, а подеколи навіть її долю. Дедалі ширшає і обсервація реальної дійсності в його тво­рах— тут і еволюція села очима міського інтелігента («Світляки», 1927), і перебіг життя декласованих елементів («Лісові пасма», 1927), і процес становлення творчої інте­лігенції («Березневі вітри», 1928) та студентської молоді («Па-д’еспань», 1928). Помітно збагатилася поетика, тема­тичні обрії творів прозаїка. М. Івченко докладніше виписує характери своїх героїв, більше зосереджуєтьсз на конкрет­ній постаті; відчутний потяг і до більш реалістичного зо­браження самих подій, хоча загалом це поглиблення епіч­ного начала давалося авторові не без додаткових внутрішніх зусиль. Характерно, що пошуки нових форм сюжету, компо­зиції водночас супроводжувалися й дальшим посиленням психологізму, освоєнням нових проблемно-тематичних по­кладів.

На жаль, тут, як ставало дедалі очевиднішим, М. Івчен- ко мало відчував підтримки від критики. Вона, навпаки, інколи дезорієнтувала читача й збурювала сумніви у самого автора. Приміром, у рецензії на збірку творів зрілого вже письменника («Землі дзвонять») головний редактор жур­налу «Життя й революція» І. Лакиза, писав: «Надмірна віра в людину, надмір внутрішніх психологічних переживань лю­дини» ’. Звичайно, ні про який надмір віри в людину не могло бути й мови. (Чи одважиться хто взагалі визначити таку «норму» для художника?) М. Івченко робив те, що глибоко усвідомлював, записавши до щоденника ще 21 серп­ня 1925 р.: «Маємо багато різних дисциплін із різних галу- зів знання, але самої головної не маємо — як треба жити, як цьому навчитися, як цього досягти. І література повинна цими справами займатись» (Од. зб. 110).

Проте науку життя конкретної людини письменник аж ніяк не намагався відривати од суспільного поступу. Він дедалі більше переймається тими процесами й проблемами кінця 20-х рр., якими визначалося тогочасне життя, до яких зверталася література. Але й тепер ішов через психіку, внутрішній світ особистості. Врешті, виникає широкий за­дум художнього осмислення розвитку нації в соціалістичних

1 Життя н революція, 1928. № 5. С. 190.

609

уМойах, взятого в синтезі. Зрозуміло, складність, масштаб­ність проблеми вимагали й відповідної форми — письмен­ник одважується на створення «Робітних сил», що виходять окремим виданням 1929 р.

Роман — полемічний, пошуковий. Слід одразу сказати, що автор ще не досить певно почувався в обраному жанрі з його багатими можливостями, не завжди вдавалося йому переконливо виписати персонажів другого плану, які мали

б нести більше ідейно-художнє навантаження (Горошко, Гамалій). А проте — це лиш частковості. Головне полягало в тому, що «Робітні сили» органічно влилися в річище тих проблем, котрі читач знаходив у вершинній романістиці то­гочасної української прози: «Вальдшнепах» М. Хвильового, «Місті» В. Підмогильного, «Майстрі корабля» Ю. Яновсь- кого...

Сюжетна канва твору — проста й непретензійна. На од­ній із селекційних станцій з невідомих причин сталося різке зниження цукристості буряків. Сюди виїздить молодий про­фесор сільськогосподарського інституту Віктор Савлутинсь- кий. Навколо цієї постаті, власне, й схрещуалися усі інвективи критики, яка упереджено сприймала роман. А Сав- лутинський — постать неординарна. Він тривалий час пере­бував за кордоном, працював у селекційно-дослідному ін­ституті в Чехії. Його судження ерудовані, хоча й нерідко різкі, безапеляційні, в них подекуди вчувається зайва само­впевненість чи й хизування. Все це викликає в одних захоп­лення, в інших — несприйняття. В одній з розмов із дирек­тором селекційної станції Сахновичем започатковується й головна проблема твору... Савлутинський, згадуючи своє навчання за кордоном, підкреслює:

«— Отже, як бачите, Захід привчає нас до високої тех­нічної культури.

• І нехтувати зовсім моральну культуру,— підхопив ди­ректор.

• А це ж зовсім інша справа. Захід завжди йшов доро­гою сильної егоїстичної волі, що все перемагала, і це однак не заважало йому дійти великих досягнень матеріальної культури.

• А чи ж буде та культура міцна, як вона не має під собою морального грунту?»

Це, власне, і є та вісь, навколо якої обертатимуться всі суперечки в романі. Не пройшла непоміченою і теза Савлу- тинського щодо сильної, інтелектуальної особистості, за якою, на його думку, майбутнє. Загалом підтримуючи таку особистість, письменник тим часом і застерігав од прагма­тизму, авторитарності, що дедалі владніше утверджувалися

510