ломлюючи». Відвертий виплеск песимізму засвідчили прой­няті трагічними мотивами експресіоністські «Поезії згуби»:

З перерізаним горлом І захололим осміхом губ

Стояв

І куди рушити не знав

Світ не винен Що немає на світі Жившого.

Воскреси!

Метелик душі роздертої Прости! ¹

Спостерігаємо типову для поета-гуманіста болісну реакцію на драматичні післяреволюційні події в Україні.

Упродовж чотирьох років М. Семенко не звертався так демонстративно до поетики футуризму, як у циклі «П’єро мертвопетлює». Вірші знову стають гнівні, епатажні та ексцентричні. Ліричний герой роздвоюється: «футуристич­ний», плакатний, сповнений бравади — нахваляється ви­ставити «свої закривавлені груди» і «має міць синтетичну й могутню»,— герой рівний і антипсихологічний; але є тут і маленький герой, беззахисна людина із- всіма болями й слабинами, «душа якої просить ласки» і «прагне друга як колись». Експансія та знеосіблення — ось два нюанси цьо­го своєрідного Семенкового «епічного» психологізму.

Відколи М. Семенко став футуристом, він всіляко на­магався форсувати ствердження в українській поезії об­разної стихії міста,— це було його програмним моментом. На відміну од своїх попередників, які послуговувались в урбаністичній ліриці вивіреними поетичними прийомами, він звертається до авангардних: «телеграфний» стиль, син­таксичний максималізм, введення розмовно-побутової лек­сики та науково-технічної термінології- тощо. Від узагаль­неного образу міста поет майстерно переходить до конкре­тизації («Ліхтар», «Бульвар», «Кафе», «Тротуар», «Вули­ця»,— ці та подібні вірші сприймаються як живописні етю­ди). М. Семенко-імпресіоніст відтворює звук і колір, дина­міку міста, змальовує його в різні пори року. До нього ніхто, окрім, хіба. Е. Верхарна, не акцентував так увагу на окремих урбаністичних реаліях та атрибутиці, так не опо­етизовував їх; то ж слід погодитися із В. Коряком, що М. Семенко «всією творчістю споруджує в українській по­езії культ урбанізму» ².

1 Семенко м. Кобзар. С. 318—319.

2 Коряк в. Місто в українській поезії // Шляхи мистецтва. 1921.

Ч. II. С. 124.

292

Залишившись і надалі вірним урбаністичній тематиці, М. Семенко віртуозно відкрив цілу гаму відтінків: через юппішній емпіризм підійшов до створення «узагальненого пГіразу міста як певного символу» (Е. Адельгейм); десь

• >і і я десятка його віршів мають назву «Місто»; поет ство­рім! колоритні образи конкретних міст («Ленінград», «Ри­га», «Чорний Берлін», «Москва»).

Семенкова поезія довго, набагато довше, аніж російсь­ких футуристів, «не приймала» революційної тематики. По­части це дивувало, бо Семенко щеу Владивостоці вступив до лав РСДРП(б), працював у більшовицькому підпіллі, і » своїй творчості попервах відтворив лише психологічну реакцію на негативні наслідки революції. Але, як зазначав І> Якубовський, М. Семенко був «надто поет», аби його не підхопила повінь революційного піднесення. «Відчувалось, що ця напівбожевільна поезія в екстазі кинеться в будь- яку бурю, в будь-який вир» ‘. Він, як і його колега В. Ма­хновський, справді щиро кинувся «переглядати світів основу» та «до останнього гудзика в одязі» переробляти життя. Переламними в його творчості стали ліро-епічні по- езофільми «Тов. Сонце», «Весна», «Поема повстання» та «Степ». Злободенна тематика, оптимістичний (нерідко над­мірно) пафос, а відтак надуживання ультрареволюційною риторикою, оголена публіцистичність у поєднанні (краще сказати — поряд) з тонким ліризмом — такі риси револю­ційного футуризму.

Паралельно М. Семенко й надалі розробляє футурис­тичну теорію. Одержимість, невсипуща енергія, послідов­ність, з якою він це робив, викликає подив. Ним були зор­ганізовані групи «Кверо» (1914), «Фламінго» (1919), «Удар­на група поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (1921); після загибелі Г. Михайличенка він взявся редагувати лі­тературно-мистецький тижневик «Мистецтво», далі — цілу серію футуристичних одноденок: «Катафалк мистецтва», «Семафор у майбутнє», «Бумеранг», «Гонг Комункульту»... Коли постало питання про призначення М. Семенка на від­повідальну партійну посаду, він вийшов із партії, аби спов­на віддатись творчій роботі. Цей вчинок, як і зв’язок із боротьбистами, йому згодом було пригадано.

Панфутуристичною теорією, яку поет запропонував у

1921. p., була зроблена спроба по-своєму інтерпретувати розвиток мистецтва, певне місце в якому належить, звичай­но, модерну. За М. Семенком, «мистецтво, досягнувши вер­

1 Панфутуризм, таким чином, ставив двоєдине завдання — де

струкцію.

293