Мертвеччино матерії, маро!

Та вдарить день і загуде Дніпро

Й хрестом своїм ми ідола розколем.

Сховавши зір і світла біжучи,

Щезатиме слизьке, гниле, подвійне У димну тьму, що хаосом кричить.

Майбутнє ж знов різбитимуть мечі При смолоскипах, що запалять війни В сей чорний час. Отеє тепер. Вночі.

(*Стомившись бути полем бою, полем...»)

Історизм поезії Є. Маланюка тісно пов’язаний з її ге- ографізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї малої батьківщини до великої. Географія України явлена у ній повністю, окрес­лена державним зором поета; людина вписана у географію, «виліплена» нею. Звідси ж — наскрізна тема історично-гео­графічного прокляття степом України, яке спричинює зво­ротне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й без- державницькому типові людини, витвореному нею.

«Звернімося до мапи Батьківщини. Ми бачимо в ній три виразні смуги: ліс — на півночі, лісо-степ приблизно на широті Київщини і степ, одне з дуже типових явищ нашої географії, що тягнеться до нашого моря, яке ста­новить природно-географічну підставу нашої Батьківщини.

Лісова смуга нашої Батьківщини найбільш заховала тяглість культурно-історичного життя (напр., Чернігівщи­на) тому, що для кочовика-номада з його отарами й «кібіт- ками» ліс становив значну перешкоду. Меншою перешкодою для кочовика була смуга лісо-степова, і тому історик і ар­хеолог натрапляє в цій смузі на певні зміни в культурнім її обличчі, перерви в тяглості культурного процесу.

Врешті, йде смуга, що відогравала таку величезну роль в найбурхливіших і найтрагічніших добах нашої історії, смуга, що її, наприклад, Вячеслав Липинський уважав (в її націо-психічних наслідках) найбільшим прокляттям на­шої землі, аж до недавньої «махнівщини» включно («дух степу»). Степова смуга становила відвічний «коридор», від­вічний географічний «протяг» в нашім історичнім «помеш­канні». Через той «коридор» проходили періодичні хвилі кочових навал, що їх Азія викидала із своїх нетрів. Коридор цей — понад то — відтинав нашу Батьківщину від її при­родної підстави — моря.

Всі ці три геокультурні смуги нашої Батьківщини пере­тинає один з найстарших на землі водних шляхів — Дніп­ро» («Нариси з історії нашої культури») ’.

1 Маланюк є. Книга спостережень. Т. 2. С. 68.

351

Поезія намагається зняти це одвічне «прокляття» степом,

адже вона — звернена до Бога, вона здатна рушити й тво­рити гори:

Роковане повторення історій —

Сей смертний сон, сей ренесанс лихий.

Знов суходіл задушує в покорі,

І згубний вітер зрізує верхи.

А десь дзвенять блакиттю береги,

Зростаючи в живучому просторі Припливом хвиль, барвистістю факторій,

І груди моря грають від снаги.

О сей короткий, сей кривавий рай,

А потім знов голодний крик: карай!

Карай і край!

Суворий формотворче,

Кажи горбами стати сій землі,—

Вода й вогонь хай дику плоть покорчить,

Щоб степ узрів блакить і кораблі.

(«Роковане повторення історій...»)

Географічна «пластична» Україна, «Скитська Еллада», пронизана жіночим началом, персоніфікується в поезії Є. Маланюка в ряді жіночих взаємопротиставлених обра- зів-символів: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й роз­пусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почут­тям ненависті, слова слави — словами прокляття, «Ода до прийдешнього» — «Візією» апокаліпсису. Психологічний ключ до таких емоційних коливань — не лише у відчуванні історичного феномена України чи в історичному відтинкові біографії Є. Маланюка,— він у ранній смерті матері пое­та, відтвореній у вірші «Липень» («Перстень Полікрата»), Контраст природного й людського породжує бунт ліричного героя проти байдужості природи, зумовлює подальшу дво­їстість персоніфікації і емоційне джерело страшного про­кляття, адресованого рідній землі. Ліричний суб’єкт в пое­тичній ієрархії Є. Маланюка ніби перебирає на себе функції Бога, він часом занадто впевнений у своїй богообраності, а тому (застосуємо теологічну термінологію) непо­мітно для себе впадає в гріх, забувши основну з заповідей християнства — любити ближнього свого. Смерть найближ­чої людини розпочинає хід Танатосу поезією Є. Маланюка. Ерос і Танатос часом химерно ототожнюються — поет ві­рить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а ні, то прирече її на загибель з її ворогами:

О, коли так — навік, навік, — <|

Тоді вже нічого губити Ти пісню оберни — на крик!

Ти руку простягни — убити!

352

Чуже лахміття гордо скинь І встань, як степ твій, чорна й гола,

І, бенкетуючи, загинь,

Під грім від вироку — «ніколи».

Усім огнем твоєї тьми,

Всім пеклом зради й самозгуби Ти переможця обійми,

Вцілуй свою отруту в губи!

(«•Антимарія», третій вірш)

Та реальна війна виявилась незмірно жахливішою за поетичні візії. Це той випадок, коли вогонь знищується вогнем. Лише кілька віршів написано в час війни, і хоч як не суперечить войовничості попередньої поезії Є. Маланю- ка, вони сповнені смирення, пройняті контрастністю особис- тісного та історичного начал — «Твоє життя, поглянь,— як атом. Вичерпуй воду. Затикай Пробоїни. Будь мужем, татом. Керуй, молись, не нарікай...» (вірш «Доба», датований 15 січня 1943 р.). Все частіше поет порівнює свого ліричного суб’єкта з образом Одіссея, який повертається на батьків­щину, для якого суттєва вже не війна, а дорога повернення.

Хоча це не свідчить про якийсь відчутний злам в шкалі етичних цінностей поета, скоріше — це зміщення акцентів у мотивах, що постійно були присутні в його поезії; це пе­реоцінка вже вироблених вартостей, адже друга книга поета «Гербарій» містила вже вірші переважно з інтимної, «світ­ської», сфери, однак до першої підсумкової збірки вибра­ного «Поезії» (Львів-Краків, 1943) ці твори не ввійшли. Поет стає уважнішим до пластики довколишнього світу, та Україна нагадує про себе навіть і чужими ландшафтами (цикл «В горах», збірка «Остання весна»). Тому й не див­но, що мотив нагадування є композиційним чинником, ос­кільки у кожній поетичній книжці Є. Маланюка другого періоду з’являються вірші, написані в 20—30-х рр.,— ті, що вже друкувалися в попередніх книжках і актуалізувалися з часом; і ті, які раніше не потрапили до збірок. Прийом на­гадування — спосіб контактування з минулим і його оцін­ки контекстом сучасного. Ліризація поезії другого періоду обумовлює зміни в ієрархічній структурі — ліричний суб’єкт стає заземленішим, втрачає риси богообраності і навіть ставить під сумнів свій зв’язок з Богом (вірш «В цім небі Бога немає», збірка «Остання весна»), переймається почут­тям смирення й провини («1 не зважав, що під зухвалим кроком Розтоптані лишились пелюстки...» — вірш «Сер­пень»), і це, з позицій християнства, миліше Богові, ніж колишня ієрархічна вознесеність поета над юрбою. Цю зміну не слід потрактовувати як відмову Є. Маланюка од

12 юі

363

державницької ідеї,— лише як переоцінку засобів її осяг­нення, перевтілення суворого пророка та «імператора строф» в особу—теж царського роду, але до часу невпіз­нанну і загублену серед чужинного люду — Одіссея, кот­рий затято відшукує дорогу до свого дому і родини. Про­кляття, що вряди годи проривається з його вуст, стосується вже не степової Еллади, а літератури, яка не виправдала його сподівань:

Будь проклята, літературо,

Що виссала із серця кров!

Це — через тебе — не буйтуром,

Не блискавицею — мертвим муром Закам’янів і спить Дніпро.

Будь проклята, співуча мово Сльозавих і слизьких пісень,

Бо кожен чин пожерло слово,

Бо зміст заїла передмова

І в ніч лягає кожен день.

(«■Будь проклята, літературо...»)

З’ява образу Гомерового блукальця не випадкова у твор­чості представника (та ще й на еміграції) народу, котрий перебуває на шляху до осягнення своєї державності. Диво­вижно, але Є. Малаиюк не розумів «Улісса» Джойса, цьо­го ірландського вигнанця, взагалі не сприймав європейсько­го й американського модернізму, трактував його як згубний вплив «достоєвщини», яку виводив з фатальної для росій­ської літератури та й взагалі для Росії постаті М. Гоголя, цієї страшної помсти українського духу російській імпе­рії. Цим неприйняттям модерну, як і відвертою тенден­ційністю, Є. Маланюк і справді близький до представника горезвісного «соціалістичного реалізму», про що писав Л. Че- реватенко у вже згадуваній статті. Але не враження по­верхове. Позиція поета має набагато глибші корені й ускладнена тим, що дослідники його творчості визначають як співвідношення бароко й класицизму в його поезії '.Та й навіть зовнішнє зіставлення потверджує той факт, що по­зиція Є. Маланюка — це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуговує ніяким партійним доктри­нам. У полі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес в Україні від П. Ти­чини до Л. Костенко, і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр. Об’ємна есеїстика поета засвідчує це. Два томи «Книги спостережень» увібрали незмірно ширше коло питань, ніж суто літературне. Хоча Є. Маланюк нале­жав до тих митців, які не визнавали чистого мистецтва, не

• Див.: Дзюба І. Поезія вигнання // Прапор. 1990. № 1. С. 135.

354