безпідставно репресований і загинув 3 листопада 1937 р. в одному з Соловецьких таборів.

За чверть століття його праці в літературі вийшло понад сорок книжок. Додамо до цього діяльність письменника як головного редактора «Киигоспілки» — одного з найбільших тоді видавництв. У 20-ті роки О. Слісаренко був діяльним членом спершу «Гарту», згодом ВАПЛІТЕ. Не варто замов­чувати, що в літературних дискусіях Слісаренко — цілком у традиціях того часу—бував і неприпустимо грубим, не­уважним до думки опонента, не відмовляв собі в сумнівному задоволенні «припечатати» ярлик. Тим же відповідали й ті, з ким він полемізував. Наслідки були згубними для всіх.

Охоплюючи поглядом зроблене письменником, можна по­дивуватися його працьовитості, невичерпній енергії, що ви­явилася в розсуванні естетичних обріїв, осягненні нових жанрово-стильових форм і різновидів. Талант О. Слісарен- ка, може, й не розвинувся вповні, життєві обставини цьому не сприяли. Та краще із створеного ним не втратило інтересу для читача. Об’єктивний же дослідник відзначить плідність художніх пошуків прозаїка, його майстерність володіти словом.

Борис Антоненко-Давидович (1899—1984)

З багатьох причин ім’я Б. Антоненка-Давидовича сучас­ному читачеві, особливо молодому, донедавна було мало відоме. Звідки було знати про майстра слова, якщо біль­шість його творів, написаних і опублікованих у 20-ті, а серед них і такі відомі, як «Смерть», «Синя Волошка», «Тук-тук...», «Справжній чоловік», «Землею українською» та низка ін­ших, були вилучені з літературного процесу, як «ідейно шкід­ливі». Протягом кількох десятиліть його творчість не видава­лася й не перевидавалася. А йдеться ж бо про видатного романіста й повістяра, новеліста й репортера, нарисовця й публіциста, критика й перекладача, майстра психологічної прози, одного з кращих знавців рідної мови, автора понад двох десятків оригінальних книжок...

Народився він 5 серпня (23 липня) 1899 р. в передмісті Ромен ■— Засуллі (тепер Сумської обл.) у родині машиніста- залізничника. Літературне прізвище «Антоненко-Давидо­вім» є водночас і псевдонім, і прізвище прадідів. Згідно з легендою, предки письменника були реєстрові козаки Ан- тоненки. Увійшовши в літературу, повернув собі прізвище предків.

596

Тільки перший рік свого життя майбутній письменник прожив в Україні. Дитячі ж роки минули в Брянську. Най­перші враження і мова раннього дитинства пов’язані із російською дійсністю, хоч батьки його — українці. Шести­літнім хлопчиком повернувся Борис в Україну, в Охтирку, де батько, прагнучи вивести сина-одинака «в люди», віддав його до місцевої гімназії. У 1917 р. юнак вступив на природ­ничий відділ Харківського університету, але, збагнувши свою помилку, перевівся на історико-філологічний факуль­тет Київського університету, а ще згодом став студентом Київського ІНО, створеного на баз? КДУ, проте через ма­теріальні нестатки, безперервну зміну влад і численні ареш­ти в 1922—1923 рр. і через відрахування як «укапіста», ви­щої освіти так і не здобув: довелося ие робити самотужки, «читаючи в бібліотеках та з великої книги життя».

У 1920—1921 рр. Б. Антоненку-Давидовичу, члену УКП згодом КП(б)У, випало завідувати Охтирською повітовою наросвітою За власним спогадом, він мало висиджував у своєму «комісарському» кабінеті й більше бував у школах, дитбудинках, серед селян, воював у загоні ЧОНу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозклад- ку й проводив вибори до Рад. Та щодалі стан ейфорії змі­нювався глибокими роздумами над спостереженим і пере­житим. Дешо перефразувавши вираз Є. Зам’ятіна, можна сказати, що Б. Антоненко-Давидович був закоханий у рево­люцію, доки вона була юною, вільною, вогнеокою коханкою, й зазнав розчарувань, коли побачив її криваве обличчя. Не прийнявши непу й не погоджуючись із практикою роз­в’язання національного питання, він восени 1921 р. вийшов в КП(б)У і повернувся до УКП. Переконавшись у марності її зусиль і не бажаючи «помножувати дяківський хор у мос­ковській церкві з філіалом в Україні», восени 1924 р. ви­йшов із цієї партії й перейшов на літературний хліб. Пережи­те і побачене спонукали прозаїка до творчості. У червневому номер? журналу «Нова громада» за 1923 р. з’явилося перше оповідання Б Антоненка-Лавидовича «Останні два». Того ж року в «Червоному шляху» (№ 8) побачила світ драма «Динарі абсурду», а 1926 р.— збірка оповідань «Запоро­шені силуети».

Отже, своє перше «хрешення» письменник пройшов у лі­тературній організації «Ланка» (згодом — «Марс»), що 1924 р. відокремилася від строкатого «Аспису» (асоціація письменників), об’єднавши невелику групу молодих обда­рованих письменників-«попутників»: Б. Антоненка-Давидо- вича, Г. Косинку, В. Підмогильного, Є. Плужника, Б. Те- нету, Т. Осьмачку, Д. Фалькївського, М. Галич. Кожен

597