активно йзялися наприкінці 80-х років,— явище, що скла­лося лише за обставин тоталітарного режиму, жахливий парадокс абсурдної доби. Це можливо було в нашому су­спільстві, це чинилося з реальними відомими біографіями й бібліографіями, з постатями, чиї сліди не загубилися в сивій давнині. «Білі плями» — це аж ніяк не загублені, забуті імена, це чорні сліди пожеж, свідомого винищення української культури.

За останні триста з гаком років українська література, перебуваючи в колоніальному становищі, не могла розви­ватися на всю силу генетично закладених у ній можли­востей; спираючись на невмирущі скарби народної твор­чості, постійно дбаючи про самозбереження й виживан­ня — своє і своєї підвалини — української мови, вона про­ходила через утиски й труднощі, невідомі літературам, які не зазнавали національного гніту. 1 насамперед у цьому слід шукати причини всіляких обмежень, властивих саме українській літературі, або, навпаки, певної гіпертрофії чи певного дисбалансу в ній, наприклад, між її охоронною, консервуючою функцією і новаторськими, модерними праг­неннями, чи «пропуску», дефіциту чи й браку тих або ін­ших жанрів, форм, стилів тощо. Ця історично зумовлена й останнім часом уважно осмислювана вченими-літерату- рознавцями естетична неповнота української літератури здатна тою або іншою мірою компенсуватися, і, як свід­чить досвід, живий художній організм в різні часи знахо­див для цього продуктивні шляхи й засоби. Кількісну неповноту, спричинену штучним вилученням з письменства цілих його масивів, сторінок, постатей і явищ, можна ви­правити тільки скасуванням умов, які до цього призводи­ли, утвердженням незалежної демократичної української держави й створенням нових об’єктивних кількісно (за за­лученням матеріалу) і якісно (аналітично, оціночно) іс­торій літератури *.

«Історія української літератури. XX ст.» мусить мати за задумом авторів, своїми прикметними особливостями саме об’єктивність і повноту. Близько 200 імен українських письменників виокремлено розглядаються в цьому посібни ку, з них переважна більшість подається «портретно» і в історії літератури вперше; критерії такого добору — суто естетичні, тобто немає жодного з письменників, хто був би включений або не включений до цього розгляду чи кому було б відведено більшу або меншу роль з міркувань по- літики та ідеології (будь-якого кольору).

1 G. S. N. Luckyj. Ukrainian literature in the twentieth centure. University of Toronto Press. 1992.

Пропонована Тут періодизація літературного процесу, на перший погляд, тісно пов’язана саме з суспільними чин­никами, але є в неї цілком реальне підгрунтя. Вона відби­ває три етапи в розвитку української літератури у новітній період — і трагічна їх особливість у тому, що кожен з них при загальному прогресі художнього слова закінчувався не на висхідній точці, а, навпаки, спеціально влаштованим зруйнуванням досягнутого, запепадом. Так, започатковане в 20-х роках після революційних соціальних і національ­них катаклізмів Відродження української культури стало розстріляним Відродженням і па кінець 30-х років жан­рово-стильова, формальна різноманітність попереднього де­сятиліття була зведена до єдиної соцреалістичної «ноти», навзагал вимальовувалася похмура картина ідеологіч­ного диктату, схематизму, кон’юнктурності, коли навіть поодинокі непересічні особистості виступали блідими ті­нями самих себе.

Патріотична хвиля, спричинена боротьбою проти фа­шизму в 1941—1945 рр., і певною мірою навіть національ­но-патріотичне піднесення того часу зумовили літературне пожвавлення, що було закріплене цілим рядом художніх досягнень. Але вже відразу по війні почалися погромні кампанії, спрямовані проти найпомітніших творів і найві- доміших письменників (М. Рильського, Ю. Яновського, П. Панча, І. Сенченка; а ще 1943 — О. Довженка), з’явля­лися постанови ЦК КПРС, дубльовані ЦК К.ПУ, і вже на початок 50-х років, коли було завдано одного з найболючі­ших ударів по національно-патріотичній темі широко ор­ганізованим цькуванням і розносом вірша В. Сосюри «Лю­біть Україну» (1951), в українській «радянській» літера­турі спостерігаємо всі ознаки безчасся й запустіння.

Відомий бурхливий сплеск у літературному процесі кін­ця 50-х — 60-х років; безперечні художні здобутки, та й сам виклик описовості, лінощам думки, змиренню із не­правдою, догматизмові тощо належать шістдесятникам. Однак, і на цей раз одне з українських відроджень мало сумний, хоча вже й традиційний фінал: довгу серію жор­стоких і облудних привселюдних проробок митців (чи не найгучніша з них — кампанія проти «Собору» О. Гончара, 1968), і знов — репресії, арешти, концтабори ГУЛАГу.

Такі три етапи (чи підперіоди), визначені в пропонова­ній «Історії...»: перший — цілковито охоплює процес після

1916. 1917 рр., але тою чи іншою мірою — і попереднього півторадесятиліття; другий—1940—1950 рр.; і третій — 1960—1980-ті рр. Певною даниною застарілим підходам у цій праці є початкова («жовтнева») точка відліку; поза

6

сумнівом, що надалі новітній період історії літератури (тер­мін «новітній» тільки-но зараз здобуває визнання) відкри­ватиметься по-іншому — безпосередньо на рубежі нашого віку, і історія української літератури XX століття поста­ватиме в єдиному потоці, не поділеному штучним хроноло­гічним кордЬном.

Крім досягнення повноти і об’єктивності, автори стави­ли собі за мету представити українську літературу в цій роботі цілісною, не покраєноіо на класові та всілякі інші «табори», на «дві культури» в одній культурі, разом із кра­щими набутками, які має українська діаспора різних країн

і континентів. Діаспорна ланка вперто відсікалася до остан­нього часу від єдиного національного організму нашої культури. В пропонованій «Історії української літератури» ще не вдалося грунтовно проаналізувати увесь великий ху­дожній і літературознавчий доробок, який надбала за сім десятиліть українська еміграція Австрії, Польщі, Чехії і Словакії, Німеччини, СІІІА, Канади, Франції, Бразилії та багатьох інших країн, часто-густо підтримуючи пломінь життя української літератури, коли в Україні воно става­ло вкрай нестерпним.

Автори посібника (редколегія та відділ української лі­тератури XX століття Інституту літератури ім. Т. Г. Шев­ченка АН України, що становлять ядро авторського колек­тиву) створили його за два роки, і основною спонукою для них було прагнення дати студентам, учителям своєрідну історію української літератури без «білих плям».

Редколегія висловлює вдячність тим авторам, які не бу­дучи співробітниками Інституту літератури ім. Т. Г. Шев­ченка АН України, безкорисливо відгукнулися на наше прохання і підготували свої розділи, чим внесли свою лепту до загальної справи: С. Андрусів, К. Волинському, М. Го­ну, С. Гречанюку, М. Ільницькому, Т. Сализі, М. Слабо- шпицькому, М. Стрельбицькому.

У підготовці першої книги навчального посібника взяли участь: І. М. Дзюба, В. П. Агеєва (Микола Хвильовий; Мирослав Ірчан; Олесь Досвітній; Олекса Слісаренко; Аркадій Любченко), Л. С. Бойко (Дмитро Бузько; Бо­рис Антоненко-Давидович; Пилип Капельгородський), В. С. Брюховецький (Микола Зеров; Іван Сенченко; Іван Кочерга), В. А. Бурбсла (Іван Микитенко), В. В. Громова (Микола Філянський; Павло Филипович; Іван Крушель- ницький; Микола Терещенко), Т. І. Гундорова (Початок XX ст.: загальні тенденції художнього розвитку), І. М. Дзю-

7

ба (Літературно-мистецьке життя. 10—30-ті роки; Худож­ній процес. 20—30-ті роки; Поезія; Проза; Михайло Драй- Хмара; Володимир Свідзинський), В. Г. Дончик (Вступ), М. Г. Жулинський (Григорій Чупринка; Володимир Вин- ниченко), Ю. А. Загоруйко (Віктор Петров (Домонтович)), М. М. Ільницький (Стрілецька поезія; Богдан Лепкий; Пет­ро Карманський; Василь Пачовський; Михайло Яцків; Богдан—Ігор Антонич; Поети «празької школи»); Ю. І. Ко­валів (Валер’ян Поліщук; Майк Йогансен; Юрій Липа; Дмитро Фальківський; Олекса Близько; Кость Буре­вій), А. Є. Кравченко (Яків Мамонтов), С. А. Крижа- нівський (Василь Чумак), В. О. Мельник (Михайло Ів- ченко; Гнат Михайличенко; Валер’ян Підмогильний; Василь Вражливий; Юліан Шпол (Михайло Яловий); Борис Те­нета), О. С. Мишанич (Василь Гренджа-Донський; Олекса Стефанович; Катря Гриневичева; Спиридон Черкасенко), В. П. Моренець (Володимир Сосюра), М. К. Наенко (Гри­горій Косинка; Іван Дніпровський; Критика і літературо­знавство), В. В. Неборак (Василь Бобинський; Євген Ма- ланюк), Л. М. Новиченко (Павло Тичина; Євген Плужник; Микола Бажан; Василь Еллан-Блакитний; Максим Риль­ський), Т. Г. Свербилова (Драматургія та кінодраматур­гія: 20—30-ті роки; Микола Куліш), Г. М. Сивокінь (Сте­пан Тудор), Г. М. Черниш (Дмитро Загул; Володимир Кобилянський; Михайль Семенко; Гео Шкурупій),

Н. М. Шумило (Початок XX ст.: загальні тенденції худож­нього розвитку; Михайло Могилянський).

Від редколегії — В. Г. Дончик

ПОЧАТОК XX СТ.: ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ ХУДОЖНЬОГО РОЗВИТКУ

Динамічні еволюційні та революційні зміни в естетич­ній свідомості напередодні нової історичної доби формують розмаїте, поліфонічне художнє полотно — літературу XX ст. Прикметною ознакою стає тут, з одного боку, усвідомлен­ня літератури як певного національного та історичного ти­пу художньої творчості, а отже, акцентування її зв’язку з традицією, з іншого — радикальна переоцінка, вибір самої традиції, змагання різних тенденцій, зумовлених новітнім художньо-естетичним контекстом.

Дедалі чіткіше окреслювалися дві орієнтації: перша на збереження національно-культурної ідентичності (т. зв. народницька теорія), друга на загальноєвропейський літе­ратурний процес та його універсалізм (т. зв. теорії «євро­пеїзації», «гкосмополітизму», «■модернізму» тощо). Умови для розмежування цих орієнтацій склалися ще в XIX ст., що стало періодом бурхливого піднесення національних літератур у Європі, а Україна переживала його насампе­ред на рівні колоніального (чи напівколоніального) «ма­лоросійського письменства». Внаслідок останнього літера­тура виявляла особливе тяжіння до автономних художніх структур (бароко, бурлеск), до активного «продукуван­ня» з метою самозбереження, романтично-народницької ідеології, до засвоєння й закріплення дидактичних та етно­графічних форм творчості, використання елементів здебіль­шого усної, а не писемної літературної мови тощо.

Основні художні зміни цього періоду пов’язані перед­усім із зародженням українського модернізму, що почав активно розвиватися наприкінці XIX ст. На відміну од європейського ранній український модернізм був явищем не лише естетичним, але передусім культурно-історичним.

Формування неонародницької та модерністської течій в українській літературі початку XX ст. було пов’язане з питаннями про шляхи й напрями національно-культурного самовизначення. Це надавало особливого драматизму по-

9