тйвіпсть письма ме дає йому зрозуміти, «за кого є власне автор — з революцією чи проти неї, чи спостерігає як стороння людина»¹, а Є. Григорук навіть лякав письмен­ника, що коли гой буде пропонувати більшовицькій пресі такі новели, як «На золотих богів», то «рукопис піде до

чк»².

М. Ірчан помітив у книжці «На золотих богів» «май­стерно скриту червону нитку революційного духу письмен­ника» ³, М. Рильський сприймав її як заявку на «епопею революції», а С. Єфремов підкреслював, що «велика на­ших часів боротьба знайшла в Косинці вдумливого спосте­режника,— саме оця боротьба, а не дрібний щоденний побут» ⁴.

Обраний Г. Косинкою об’єктивно-драматичний, загаль­нолюдський погляд на відтворювану дійсність не обіцяв йому, звичайно, «спокійного» життя в літературі, яку но­вонароджена офіційна критика (за допомогою цензури) дедалі активніше штовхала на шлях ортодоксальної одно- вимірності. Це письменник виразно відчув уже в процесі роботи над другою книжкою «Новели дезертира». У 1924 р. письменнику відмовили в її публікації, що стало предме­том серйозного занепокоєння і самого автора, і літератур­ної громадськості Харкова. М. Хвильовий у листі до М. Зе- рова писав про цей факт як про кричуще порушення літе­ратурної етики ⁵, а Г. Косинці не залишалось нічого іншо­го, як працювати над новими творами. В пригоді ставала наполегливість, до якої постійно схиляв племінника К. Анишенко, нагадуючи йому, зокрема, відомий афоризм: «Братья писатели, в нашей судьбе что-то лежит роковое»

Друїа книжка повел «В житах» (1926) увібрала окре­мі шори першої збірки, але більшість була написана про­тягом 1923—1925 рр. Основні мотиви ранньої прози тут поглиблюються, засвідчуючи, зокрема, що в пожовтневій долі народу Г. Косинка вирізняв гри драми.

Першою булсі драма найбіднішого селянства, котре стало свідком революційної бурі та братовбивчої війни, і після всього не здобуло волі. Художнє осмислення цієї трагедії набувало особливої глибини в новелах, де ншло-

1 Книга 1923 № !. С. 5.

* Архів 11НБ. Ф, 54 Од збр. 9.

“ Земля і воля 1922 Лі 24—25.

4 Ьфрьм.Т с Ісіирія українського письменства (з одмінами й

додатками). Київ, Лейпціг, 1924. Т. 2. С. 405.

6 Лисіи Миколи Хвильового до Миколи Зерова // Рад. Літерату­рознавство 1989. № 7. С. 10.

⁶ Архів ЦНБ. Ф. 54. Од. збр. 57.

654

сп про долю страдниць-матєрів, яким судилося за нових умов нести на собі той мученицький хрест, що гнув до іемлі і Маланку з повісті М. Коцюбинського «Fata morga­na», і безіменную матір з «Кленових листків» В. Стефа- ника, і багатьох інших героїнь класичної літератури. Мати у новелах Г. Косинки — похилена-зажурена над сонним сином-наймитом («На буряки»), то бліда й безпомічна в оточенні голодних дітей («В хаті Штурми»); то «стеряна з журби» за загиблими синами («На золотих богів»); то на мить обнадіяна новими порядками в селі («За воріть­ми»), У одноіменній новелі вона чекає смерті, й син Андрій намагається крізь фронти громадянської війни пробитися до лікаря і будь-що врятувати їй життя. У новелі «Змо­вини» (1930) вона пробуватиме протистояти махінатор- ським домаганням куркуля Рудика, а в «Гармонії» (1933) на її серце ляже «туга й журба, мов та сажка на пшениці», бо з пучок своїх вигодувала трьох дітей, «та тепер так ви­ходить, що то вона трьох наймитів людських викохала». Характерно, що всі створені Г. Косинкою героїні — вдови. Послідовний наголос на цьому наштовхує на асоціацію з фольклорним образом «вдови-України», котра за всі ті страждання, що випали на її багатовікову долю, не одер­жала нічого, «опріч соціального, національного і релігій­ного поневолення» '. Винятково драматичне буття Косин- чиних матерів є таким ще й тому, що кожна з них — на­одинці з життям, без будь-чиєї підтримки. Чи громадян­ська війна надворі, чи переддень колективізації — а вона як була, так і зостається зі світом напризволяще. Якусь внутрішню підпору в змаганні з багатіями відчувають хіба що Марта («За ворітьми») та Мелашка («Змовини»), які вірять, що нова влада тягне руку таки не за багатих, а за бідних.

У зображенні першої драми Г. Косинка йшов від ху­дожньої констатації (ранні етюди) до осмислення його че­рез конфліктні ситуації. Друга драма поставала у творах письменника із сюжетних структур, в основі яких — ви­ключно гостродраматичний конфлікт героя із дійсністю. Мова про так званих заблуканих героїв, котрі не визна­ють жодної офіційної влади, стають дезертирами, втікача­ми і право на свою позицію відстоюють різними шляхами, зокрема й у кривавій боротьбі. Такі герої діють у новелах «Десять», «Темна ніч», «Постріл», «В житах», «Анархісти» тощо. Вульгарне літературознавство закидало Г. Косинці «поетизацію» таких типів як речників ворожих революції

1 Єфремов с. Історія українського письменства. К-, 1917. С. 5.

555

сил, через що згадані новели навіть після реабілітації письменника, аж до 1988 р., не включались до окремих збірок. На межі 20—30-х рр. за тією ж логікою припису­валася Г. Косинці «поетизація» куркуля (С. Щупак, О. Пол- торацький, Л. Смілянський та ін.). Тоді удари критики падали навіть на такі твори, як «Політика» чи «Змовини», де справді виведено поряд з іншими персонажами коло­ритні постаті куркулів (Кушнір, Рудик, Кашуба тощо). Насправді ж ішлося про трагічні наслідки громадянської війни для українського народу, який залишився віч-на-віч з її жорстокостями і втратами. Це не могло не бентежити Г. Косинку, перейнятого ідеєю відродження єдиного на­ціонального організму.

Втім, як «поетизував» він це явище, видно хоча б із слів героя новели «Постріл» Матвія Киянчука, котрого банда Дзюби розстрілює за партійну агітацію: «Стріляй­те... Все рівно не вам судилося правити, ви, як собаки, самі себе покусаєте, самі себе ж будете розстрілювати, чуєте?.. А ти, Корнію... знай: вийдеш з Лиском на осьмуху, ляже, а хвіст на чужому... Бандуй за Дзюбу!...» Отака «поетиза­ція»... В бандуванні, дезертирстві й отаманщині Г. Косинка бачив ще один вияв нашої одвічної біди, яка в різні істо­ричні епохи не давала змоги українцям випростатися на повен зріст і об’єднатись у взаєморозумінні. Сотник Сан- дуляк з незакінченої новели «Зустріч» ¹ гнівно картає за це своїх «землячків», називає їх наївними, короткозорими патріотами й дітьми в політиці («Як вони не можуть зро­зуміти того, що отаманщина проковтне нас,— на п’ятдесят років, а може, й навіть знищить саму ідею визволення України. Годі панькатися, на коліна припадати...»), але щирість його докорів виявляється марною: він, на чолі стрілецької сотні, прийшов громити банду отамана Зеле­ного і постав... живим втіленням тієї ж отаманщини, яку так гаряче засуджує. Драму Сандуляка розкрито в кінці новели: покинутий «своїми», він конає на снігу від ран, а неподалік за клунею «стоїть дядько, чекає на Сандуляко- ву смерть, щоб зняти з нього важкі австрійські черевики і велику, колишньої російської армії шинелю...»

Трагічне тут переплітається з комічним і вичерпує, зда­валося б, тему до самого дна. Але вона... невичерпна. В та­ких новелах, як «Циркуль», «Голова ході» й головне «Анке­та», Г. Косинка показав, що в нових умовах «обніжковий» патріотизм чи бандитизм здатні розкритися найнеспо­діванішими гранями. У новелі «Голова ході» колишні де­

¹ Архів ЦНБ. Ф. 54.

556