випробуване в інших, раніших його творах уміння поєдну­вати різнорідну художню «інформацію» з фундаменталь­ністю тенденцій. Щоправда, читати в романі досить просто­рі викладки документального та філософського змісту, ін­формативно-пояснювальний чи й одверто описовий текст не завжди легко. На жаль, в експозиції другого тому (а він зберігся лише в першій рукописній редакції) ця інформа­тивність особливо помітна і руйнує художність. Та згодом і в цій частині Тудор повертається до «вихідного стилю», і читач знову поринає в життя героїв з його гострими су­перечностями.

Поза сумнівом, «День отця Сойки» як роман непересіч­ний у гносеологічному, психологічному, соціально-історич­ному й естетичному вимірах має належати до «великої іс­торії» української літератури. Але важче оцінювати атеїс­тичну тенденцію твору, минущість авторських переконань тощо. Легше всього запевнити сучасного читача, що пись­менник, мовляв, не зумів розрізнити віру й служителів її, що перемогу комуни над Богом надто прямо витрактував у матеріалістичному (щоб не сказати вульгарно-матеріа­лістичному) ключі. І правомірно спитати: чи врівноважу­ється це художніми достойностями роману, відтак — чи місце С. Тудорові в отій «великій історії» нашого письмен­ства?

Катря Гриневичева (1895—1947)

Катря Гриневичева належить до того кола письменни­ків, яке з’явилося на обрії української літератури на по­чатку XX ст. Вона формувалася у колі прогресивних, демо­кратично настроєних літераторів Західної України, підтри­мувала дружні стосунки з В. Стефаником, Марком Черем­шиною, О. Кобилянською, О. Маковеєм, Г. Хоткевичем,

В. Гнатюком, Н. Кобринською, К. Малицькою. Найбільше орієнтувалася вона на І. Франка, який перший помітив її небуденний письменницький талант і почав друкувати її твори у редагованих ним виданнях. К. Гриневичева не бу­ла продуктивною письменницею, довго виношувала задуми своїх оповідань і повістей, філігранно шліфувала їхню мо­ву та образно-стильову систему. Опрацьовуючи легендар­но-апокрифічні та історичні теми, вихоплюючи окремі кар­тини із сучасного життя, вона глибоко проникала, відобра­

657

жала стиль епохи, її мовний та історико-культурний колорит. Провідне місце в її творах посідали національно- патріотичні ідеї як у їх історичному розвитку, так і в су­часній злободенності.

К. Гриневичева (Катерина Василівна Гриневич) наро­дилася 19 листопада 1875 р. у містечку Винники біля Льво­ва в родині дрібного службовця. Коли дівчинці минуло три роки, її батьки переїхали до Кракова. Тут і минули дитячі й шкільні роки, тут закінчила польську вчительську семі­нарію й розпочала писати польською мовою. У семінарії було заведено факультативне вивчення української мови для тих майбутніх учительок, що мали працювати в Гали­чині, і К. Гриневичева починає вивчати рідну мову. На цей час припадає її зустріч із В. Стефаником, який схилив мо­лоду письменницю до української літератури. Після закін­чення семінарії дев’ятнадцятилітня вчителька повертається до Львова, де й прожила майже усе життя. Крім літера­тури займалася редакційно-видавничою справою, стала однією з активних діячок жіночого руху в Галичині. Остан­ні роки прожила в Німеччині, де й померла 25 грудня 1947 р.

Перша збірка К. Гриневичевої «Легенди і оповідання» (1906) була популярним чтивом, основу книжки становлять оповіді, присвячені тяжкому й безпросвітному життю бі­дарських дітей. Письменниця добре знала дитячу психоло­гію, бачила, за яких тяжких умов зростали й виховувалися діти галицької бідноти, тому багато сил віддала народному вихованню, формуванню шкільної лектури. У 1910—1912 рр. вона редагувала дитячий журнал «Дзвінок» (Львів, 1890— 1914)—орган Українського (Руського) педагогічного то­вариства.

Враження, пережиті під час першої світової війни, по­кладені в основу збірки «Непоборні» (1926), яка принесла письменниці широке визнання поряд з творами на анти­воєнну тему В. Стефаника, М. Черемшини, М. Яцківа,

1. Кобилянської, повістю О. Туринського «Поза межами болю».

Основою історичних повістей К. Гриневичевої «Шести- крилець» (1935) та «Шоломи в сонці» (1928) стали події на Галицько-Волинській землі другої половини XII — по­чатку XIII ст. Авторка спирається на історичні джерела, а також використовує тогочасні праці М. Грушевського,

2. Линниченка, М. Кордуби, І. Шараневича, Д. Зубриць- кого. Увага письменниці зосереджується на основних по­діях життя князя Романа Мстиславича: подорож до Угор­щини, одруження з Рюриківною, похід на ятвягів, боротьба

658

з великим боярством, укріплення західних кордонів, зміц­нення зв’язків із півднем, боротьба з половцями, посилення єдності Русі, незгода з Рюриком Київським, похід на Поль­щу і смерть володаря. Повість склав своєрідний цикл опо­відань, об’єднаних спільним героєм та ідейним пафосом. Досягши апогею слави, Роман гине за випадкових обста­вин. Письменниця творить культ свого героя — людини, воїна, князя, розуміє й виправдовує духовну самотність, твердість у боротьбі з боярською опозицією. Народ вірить йому, поділяє його замисли. Романа Мстиславича зобра­жено за різних обставин, і скрізь він — розумний політик і дипломат, хоробрий воїн, лицар честі й доброти, великий будівничий своєї держави. Його постать дещо затіняє всіх інших героїв, які виступають переважно лише виконавцями княжої волі.

Боротьба за спадщину Романа Мстиславича була не менш тривалою і жорстокою, ніж та, яку він вів, об’єднуючи і зміцнюючи Галицько-Волинське князівство. Про це йде­ться у повісті «Шоломи в сонці», яка хронологічно продов­жує «Шестикрильця», але має вже іншу тональність. Го­ловним героєм твору виступає народ, він дає відсіч угор­ським окупантам Галича, стримує польський натиск на Волинь, розбиває Рюрика Київського з його найманцями. Долю Галича вирішують ті прості полонинські пастухи, яких зібрав Дуж,—Ждан, Улас, Чудин, Мовчан, Забор, Поглод, Стривігор й тисячі інших безіменних звитяжців. Героїчною смертю у цій битві гине і дівчина Ясиня, один із найсвітліших жіночих образів К- Гриневичевої.

К- Гриневичева виробила власний стиль письма, її мова дещо архаїзована, як це й належить історичному полотну, збагачена давньоруською лексикою, взірцями давньої ка­лендарно-обрядової поезії. Сучасники докоряли їй за істо­ризм мовлення, ускладненість образно-стильової системи.. Письменниця дещо відійшла од традиційної оповідально- сті. її стиль розрахований на емоційне, образне сприйнят­тя подій. Можна визнати, що К. Гриневичева свідомо куль­тивує стиль літературного бароко з його багатою орна­ментикою, вишуканістю й вибагливістю вислову, високою поетичною насиченістю образу. Багатство образної систе­ми можна порівняти з імажиністськими ефектами тогочас­ної поезії. Динамічний сюжет її традиційної історичної по­вісті заступають ряди розрізнених величних і барвистих картин. Сучасного читача, призвичаєного до ясного й про­зорого тексту, можуть вразити незвичайні художні засоби письменниці, її примхливі синтаксичні конструкції, іноді досить заплутані структури, оригінальний словник. Бата-

659