українських поетів XX ст. Плужник — Иоет Щирого ґумані- стичного болю і суму над долею безвинних жертв, поет чесної й глибокої психологічної рефлексії, незрівняний май­стер лаконічного, сповненого тонкої й гострої думки, нескін­ченно багатого в інтонаційному розумінні ліричного вір­ша — таким увійшов у духовний світ естетично чутливого читача.

його життя було недовге й не багате на зовнішні події'. Народився Є. Плужник 26 грудня 1898 р. в степовій слободі Кантемирівці (тепер смт Воронезької обл.). Його батько був вихідцем із Полтавщини — тут одружився з російською дівчиною, працював прикажчиком місцевої торговельної фірми. Вчився Євген у кількох гімназіях — в Богучарі, Ро­стові, Боброві. 1918 р. разом з родиною переїхав у полтав­ський регіон. Під час громадянської війни вчителював у селах неподалік Миргорода.

З 1921 р. Є. Плужник — у Києві. За порадою старшої сестри та її чоловіка, проф. А. Скороходька, стає студен­том... ветеринарно-зоотехнічого інституту, який невдовзі ки­дає, щоб вступити до Київського музично-драматичного ін­ституту ім. М. Лисенка. Його акторські здібності, гумор, дотепність цінують викладачі й товариші, пророкують знад­ливе сценічне майбутнє, але юнак залишає, зрештою, й цей інститут,— щоб знайти своє покликання в поезії.

Перші його українські вірші (були й російські — ще з гімназійних часів) опубліковані 1923 р. в київському жур­налі «Глобус» під псевдонімом Канте мирянин. (Вірш на смерть В. І. Леніна — «Він», що відразу ввійшов до числен­них читанок й антологій — поет підписав своїм дійсним пріз­вищем.)

«Фатумом» майже всіх молодих членів родини Плужни- ків був туберкульоз. У Євгена хвороба рано перейшла в третю стадію, і це наклало відбиток на весь спосіб його фі­зичного існування: обмежені можливості життєвої актив­ності, щорічні лікувальні поїздки у Крим чи на Кавказ, тривалі періоди загострень і «госпітального лежання»...

1926. р. вийшла перша книжка його віршів «Дні», на яку гаряче відгукнувся в журналі «Життя й революція» М. Риль­ський («Кожний нерв, що тут б’ється, б’ється сьогоднішніми болями, а як іноді обличчя йому освітлює проміння, то це проміння нашого сонця, а не того, що в старих книгах»²).

1 Докладніше див.: Череватенко л. Все, чим душа боліла // Плуж­ник є. Поезії. К., 1988; Коваленко-Плужник г. Спогади//Україна. 1990. № 1—4.

2 Рильський м. Про двох поетів//Життя й революція. 1926. № 8. Цит. За: Рильський м. Твори: в 20 т. К-, 1986. Т. 13. С. 21.

380

Поет стае членом письменницького об*єднання «Ланка», ДЄ зустрічає друзів та однодумців,— Г. Косинку, В. Підмогиль- ного, Б. Антоненка-Давидовича, Д. Фальківського та інших своїх сучасників.

Через рік виходить друга — і остання прижиттєва — його поетична книжка «Рання осінь», прихильно розглянута в пресі Ю. Меженком, іншими критиками й піддана вульгар­ному «розносові» молодняківським критиком А. Клоччею. Атмосфера в країні ставала дедалі більш несприятливою і для Є. Плужника, і для «ланківців», і для всіх чесних, та­лановитих літераторів. Саме тому його третя книга віршів «Рівновага», остаточно впорядкована автором у 1938 р., побачила світ лише в 1966 р. у складі «Вибраних поезій» Є. Плужника.

Але поет, незважаючи на все, продовжував активно працювати в літературі: видав свій єдиний роман «Недуга», опублікував дві п’єси і готував для театру третю, писав сценарії для кіностудії; перекладав твори М. Гоголя, Л. Тол­стого, А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова. Історики лі­тератури високо цінують таке унікальне видання, як три­томну «Антологію української поезії», укладену В. Атама­нюком, Є. Плужником і Ф. Якубовським.

Трагічно, що всього десять років тривала літературна діяльність цього талановитого письменника. Разом з ба­гатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив під нелюдські жорна сталінських репресій, що означали плано­мірне знищення української інтелігенції. Заарештований у грудні 1934 р., він був засуджений до розстрілу, заміненого десятьма роками ув’язнення. 2 лютого 1936 р. Є. Плужник, важко хворіючи, помер від сухот у тюремній лікарні на Со­ловках.

У поезії Є. Плужник — переважно лірик, хоча неабиякою глибиною «фундаментального» ліро-епічного мислення по­значені й дві написані ним поеми. Його лірика вирізняється навіть на тлі найдобірніших зразків української поезії 20— 30-х років. Отже, це лірика напруженої, схвильованої, але підкреслено «антисєнтиментальної» й «антипатетичної» об­разної думки, лірика гранично стислого, психологічно на­сиченого висловлювання, що вкладається здебільшого в кілька (2, 3, рідко — 4, 5) канонічних строф. Культура цього структурного ліричного типу дуже своєрідна, хоч постають і ближчі традиції та зразки, на яких виробляв її автор «Днів»: в українській поезії це — рефлексійна й «вибухо­ва» лірика Т. Шевченка часів заслання (скажімо, «І досі чудно... А де ж дітись...»), дещо з О. Олеся, «кларнетний» і особливо «плужний» П. Тичина, М. Рильський періоду

381

«Осінніх зір», в російській — передусім А. Ахматова і О. Блок.

Як майстер він сформувався на диво швидко (якщо мати на увазі відому нам частину ранніх віршів). Уже в його перших українських публікаціях — «Жовтень», «Рур» (тро­хи пізніше — «Пригадай», «Серп і молот» та ін.) віднайдемо характерні для Є. Плужника ритміко-інтонаційний та син­таксичний малюнок, еліптичну, часом різко скорочену, фра­зу і «залізний закон» загальної стислості. І все це лише вірші-плакати на газетно-політичні теми.

В українську поезію середини 20-х років Є. Плужник увійшов передусім як співець того сповненого трагічних зву­чань гуманізму, який проповіді класової ненависті й брато­вбивчої безжальності протиставляв ідею абсолютної цін­ності людського життя, несхитний протест проти жорстоко­сті й безглуздого розливу людської крові. (У критиці такий гуманізм безпідставно був означений як «абстрактний», хоч здебільшого стояв на сторожі невід’ємних прав саме конк­ретної людини.) Підведення моральних підсумків недавньої громадянської війни, небувало кровопролитної й жорстокої з боку всіх супротивних сил, породжувало в тогочасній пое­зії різні й неоднозначні ідейні мотиви. Дехто з письменників був, свідомо чи несвідомо, примирений навіть із крайньою жорстокістю класових битв як з явищем неминучим і ви­правданим, мовляв, «далекою метою». (Навіть такий поет, як В. Сосюра, у вірші «Відплата» міг писати «від імені мас»: «За це ми душим вас, ламаєм ноги, руки і топимо в крові свій нескінченний гнів». Правда, було це в 1920 р.) По-своє­му глибокою й вистражданою була позиція М. Рильського (цикл «Вікна говорять», поема «Крізь бурю й сніг»), П. Ти­чини («Живем комуною»), ряду інших поетів: переболівши кривавицею «жахного вчора» і не забувши її, вони намага­лися знайти рівновагу й натхнення в дні сьогоднішнім, у якому «ростуть жита і юний вітер ходить».

Є. Плужник у книжці «Дні» висловив свій глибоко ви­стражданий погляд на болісну проблему, окреслену суспіль­ною пам’яттю. Рядки із «Скорбної матері» П. Тичини, взяті епіграфом до збірки — «Як страшно! Людське серце до краю обідніло»,— достатньо точно характеризують трагічне сприй­мання поетом подій громадянської війни, яким присвячена більша частина віршів цієї книжки. Чітко одгранені, закуті майже в зовсім мініатюрні об’єми, Плужникові поезії яв­ляють собою гранично конденсовані ліричні драми, де май­же в кожному сюжеті — безвинна смерть, холодно-байдуже вбивство, трагедія злочинно обірваного життя, нерозквіт­лої молодості, епізод з нелюдського світу, в якому загибель

382

людини, «притуленої до стінки», стала звичним, майже побутовим явищем. Хто в нього гине, виступає жертвою? Гинуть яскраз прості, добрі люди з того народу, іменем якого клянуться всі ворогуючі табори: селянин, що «зустрів кулю за лісом, саме там, де посіяв жито» ¹ («Зустрів кулю за лісом»); юнак, у якого «десь Шевченко і мати»( «А він молодий-молодий»); дрібний службовець, інтелігент, котрий у момент розстрілу згадує, що «на ранок хліба немає у жінки» («Впало — ставай до стінки!»). Є загибель невин­них жертв, але є, хай не часто в Є. Плужника, і смерть ге­роїв, свідомих борців за революцію, і тоді в словах поета — не тільки жаль, але й моральне схиляння перед подвигом: «Відбулось. Мета моя далека, я такої смерті не боюсь!» («Уночі його вели на розстріл»). Що ж до тих, хто вбиває, то «соціальне» розрізнення їх для автора, зрештою, річ дру­горядна,— йому болить трагізм людської загибелі, обурює моральна нелюдськість, протиправність і жорстокість по­дібних розправ над безвинними й беззахисними людьми. Але важливо пам’ятати, що свій акт поетичного правосуддя Плужник вчиняє не тільки над «генералами» та «офіцера­ми» (як у віршах «Уночі його вели на розстріл», «Сідало сонце. Коливались трави...»), а й над представниками про­тилежного табору, які діяли начебто в ім’я «світлого май­бутнього»,— і над цими, можливо, ще частіше. З незвичай­ною силою сказано про це в коротенькому вірші:

Притулив до стінки людину,

Витяг нагана...

Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, —

Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,

До синців тисли Мотрі груди...

О, минуле! Твоїм васалам І в майбутньому тісно буде!

(«Притулив до стінки людину»)

Так, «васалів» минулого з їхньою радісною готовністю вбивати й нищити, гнітити й принижувати людину вияви­лось, на жаль, надто багато серед тих, хто боровся начебто в ім’я ідеалів соціальної справедливості. І не тільки в часи Плужника, а й після них.

З віршами Є. Плужника, сповненими непозбутнього бо­лю над «марними» й «немарними» жертвами революції та громадянської війни, в українську поезію ввійшов той не­обхідний для осягнення вищої істини голос «загальнолюд­ської» гуманності, милосердя, який доти дозволив собі лише

¹ Плужник Є. Поезії. К., 1988. С. 135.

383