стали згодом своєрідним поштовхом до задуму «Блакитно­го роману». Водночас цілком реальне припущення і про вплив на індивідуальний стиль початківця західноукраїн­ської літератури (зокрема В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Яцківа), в якій був сильний струмінь символізму. Був час, коли Г. Михайличенко, як видно з натяків у повісті «Історія одного замаху», перебував у Галичині.

Так чи інакше, уважне вивчення творчості письменника чіткіше освітлює проблему такого досить примітного і в українському літературному процесі першої чверті століт­тя всеєвропейського явища, як символізм.

Автор «Блакитного роману» цілком органічно почував­ся в річищі подібних стильових спрямувань, друкувався в «Музагеті» (1919), що був, фактично, органом символіс­тів, першим, як зазначалося, спробував експериментувати в пошуках синтезу художньої модерністської форми і реа­лій тогочасного суспільного життя в Україні. Що це відби­вало індивідуальну естетичну програму Т. Михайличенка, свідчить і виголошена напередодні призначення його нар­комом освіти доповідь «Пролетарське мистецтво» на ко­місії Всеукрліткому при Наркомосвіті. Не вільний в окре­мих моментах від пролеткультівства, Г. Михайличенко все ж відкидав його колективно-класову амбітність, від­стоював еволюційність процесу мистецтва, наголошував на ролі творчої особистості художника *.

Практичним виявом цих теоретичних засад і можна вва­жати «Блакитний роман» з усіма типовими символічними ознаками: поетичний, аж до музичності, ритм оповіді; на­сиченість віддаленими історичними ремінісценціями, по­стійні ліричні відступи з імпресіоністичним забарвленням. («Знаки незнані і давні твою тамували блакить. Чийсь придорожній надгробок з дикого каменю дороговказом шлях твій відзначив, нудьгу невимовну й байдужу у душу тобі навівав. Пітьму безкрайніх снігів ти зором незрячим своїм пронизав і застиг у бутті...» — «Аорист»), Все це, ви­ступаючи на перший план, приглушує, розчиняє в собі звич­ну для реалістичного сприйняття фабулу твору. Вдавшись до відображення складних політичних подій в Україні 1917—1919 рр., Г. Михайличенко (можливо, ще й через не­певність своєї тогочасної «підпільної» безпеки) й додатко­во «зашифрував» і персонажів, і саму ситуацію (Ти, Іна, Яся, Чоловік, які постійно перебувають у напруженому, відчутті «стихійно упертої масово-кривавої боротьби», і водночас поміж ними снується нитка інтимної взаємності,

1 Мистецтво. 1919. № 1. С. 28.

518

спорідненості «блакитних душ»). Все це й поклало на твір знак сюжетної нерозгаданості.

Але митець розпізнається за тими творчими законами, за якими він сам діє. Коли відійти од канонів реалістич­ного мистецтва і подивитися на художні образи «Блакит­ного роману» не як на соціально типізовані персонажі, а як носіїв певних символів, що різноаспектно відбивають усю гаму внутрішнього світу автора-оповідача — виразника «загального трагічного стану світу, резонатора природ­них і підгрунтових історичних стихій та вмістилища проро­чих передчувань близького оновлення» — тоді твір сприй­мається по-іншому. Тоді «Блакитний роман» розкриє дра­матичну дисгармонію становлення нового суспільства, коли в ім’я майбутнього гуманізму не лічать сьогочасних жертв, коли людина страждає від суперечностей почуття і обо­в’язку, не маючи свободи вибору, а перебуваючи в полоні фатальної стихії. І все це — засобами симфонічної оркест- ровки стилю.

Знаючи біографію письменника, неважко зрозуміти, що остання частина-новела твору («Посвята») —то звернення до свого народу, сповідь автора, можливо, в передчутті трагічного завершення всіх прагнень молодої душі (заги­нув 27-літнім): «Останній свій погляд тобі я присвячую... В блакиті твоєї душі я розгадав усі таємниці і вгледів прийдешнє. Весь потік своїх слів безборонних, що разком нанизав між рядками присуду смертного, я тобі присвя­тив...». З таким щирим зізнанням він і пішов із життя, по­лишивши в рукописах більшість написаного (зокрема й «Блакитний роман»). Хто знає, як би розпорядився Г. Ми­хайличенко тим творчим набутком в умовах іншої суспіль­ної атмосфери. А тоді, в тривожну добу збройного виборю­вання незалежності України, він бачив необхідність насна­жувати слово таким пафосом, такою символікою, які на­віювали йому навколишня дійсність, його особисте життя.

Сам же символізм, лише відлунням пройшовшись в ук­раїнському мистецтві, поступився місцем імпресіонізму та романтизму, які невдовзі зазнали насильницького потопту, вчиненого адептами соціалістичного реалізму. Тоді ж, на початку 20-х, символізм у поєднанні з імпресіонізмом та романтизмом утворював колоритне явище — орнаменталь­ну прозу. З легкої руки М. Хвильового вона набула досить широкого побутування, охопила своїм впливом новелістику

1 Символизм//Литературньїй знциклопедический словарь. М., 1987.

С. 380.

519