нашій белетристиці: «збірник розмаїтий, талановитий» *, хо­ча надміру залітературений.

У 1928 р. побачив світ роман Г. Шкурупія «Двері в день», який засвідчив ще один напрям пошуків тогочасної прози — «ліво»-експериментальний. Автор по-своєму реалізував тут ідею синтезу, поєднавши елементи авантюрного й пригод­ницького романів та репортажний жанр. Ще в своїй першій поетичній збірці він закликав «двигунами двигати по голові міщан». Ця популярна на той час тема розкривається в ро­мані. Головний герой твору Теодор Гай намагається вирва­тися із міщанського середовища в простір оновленої Ук­раїни, де панує рух вперед і завзята боротьба, символом якої стає Дніпрельстан. Щоправда, авторські міркування щодо його ролі у майбутньому України нині звучать наївно. А деякі думки суголосні й сьогоденню. Так, автор відчуває «нефутуристичний» пієтет перед старовиною, розмірковую­чи про українізацію південноукраїнських земель: «Треба було б чути всім, як ці вигодовані на українських хлібах люди міркують про українізацію. Українізація — це насиль­ство. Українські селяни говорять російською зіпсованою мовою, українська мова — це вигадка. І, нарешті, старший інспектор Ковгун заявив, що українців привезли з Галичи­ни». Авторська позиція щодо .цього однозначна: він обу­рений тим, що на Дніпрельстані всі написи російською мовою, у робітників немає преси, книжки національною мовою.

Безліч напівзаштрихованих деталей для уважного чита­ча прозорі, бо вмотивовують напрям естетичних пошуків романіста.

Якщо роман «Двері в день» не втрачає певного пізна­вального значення й донині, то зовсім по-іншому прочиту­ється схвально зустрінута свого часу репортажна новела «Січневе повстання». По-перше, сучасна переоцінка істо­ричних подій примушує нас сприймати січневе повстання київських робітників 1918 р. проти Центральної ради як підтримку однієї з найбільших кривавих провокацій. Від­крилася правда і про сумнозвісну «муравйовщину» (в опо­віданні Муравйов поспішає до Києва «на допомогу» з бо­родатими сибірськими стрільцями, що «наводили жах на гайдамаків»). По-друге, оповідання слабке з художнього боку: примітивний, «спекулятивний» сюжет, невмотивована, дешева розв’язка (епізод із Марією Китченко) тощо.

Порівняно з ним, художнїші «Монгольські оповідання»,

1 Білецький о. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 р.//

Червоний шлях. 1926. № 3. С. 154.

608

що з’явилися внаслідок подорожі Г. Шкурупія до Монголії влітку 1930 р. Автор, який у збірці «Психотези» кидав гас­ла на зразок «Двигунами, двигунами розуму знищимо упе­редження серця», тепер у передньому слові до циклу «Мон­гольських оповідань» стверджує: у країні, щойно звільненій від китайського ярма та російського купецтва, його на­самперед цікавить «людина з її звичаями, свідомістю, пси­хологією, боротьбою за існування». Ця настанова на психо­логізм відчутно послаблюється тим, що все бачене й почу­те, як стверджує сам автор, він «зорганізовує... в світлі тої ідейної спрямованості, до якої прагне передова частина трудящих Монголії». Незважаючи на таке «соцзамовлен- ня» Г. Шкурупій зумів колоритно зобразити побут жи­телів цієї країни, розповісти дещо про ламаїзм та інші явища.

У 1930 р. Г. Шкурупій очолив київську філію «Нової Генерації», ставши редактором її друкованого органу — «Авангарду-альманаху пролетарських митців НГ» (вийшло всього два номери). Хоча група здекларувала свою спадко­ємність щодо головних постулатів панфутуриЗму, по суті вона стала під лефівські знамена, викинувши гасла функ­ціональності та раціональності твору, «примату мети і над змістом, і над формою» (В. Маяковський). Не применшую­чи значення діяльності Г. Шкурупія-редактора, який опуб­лікував на сторінках альманаху кіносценарій О. Довженка «Земля», репортаж О. Близька «Поїзди їдуть на Берлін», вірші І. Маловічка, 11. Мельника, Ю. Палійчука, статті К. Малевича, М. Ушакова та ін., змушені наголосити, що на його власних працях («Нове мистецтво в процесі розвит­ку української культури» та «Реконструкція мистецтва») позначилися не так позиція «Нової Генерації» чи авторське розуміння мистецького процесу, як нездоровий дух тогочас­ної загальної суспільно-політичної атмосфери. Зокрема, ав­тор, який раніше виступав поборником українізації, тепер пише про «внутрікультурну боротьбу двох наявних проце­сів — національного та інтернаціонального, яка точиться в українській культурі». На його думку, тепер мистецтво «втрачає національні ознаки і набуває ознак класових».

Г. Шкурупія арештували в 1937 р. Подальші сліди його губляться. Дружину Варвару Базас із сином Георгієм як родину ворога народу виселили із Києва.

Для літературного процесу 20—30-х років Гео Шкуру­пій— постать характерна: він то «одкривав семафори в майбутнє», бадьорився, то плутався і невтомно шукав, бід­каючись. що «нащадки не побачать краси руїн». Тож пам’я­таймо і його, письменника-авангардиста, який так і не встиг

20 юі

609