справило немалий вплив на концептуальну «партитуру» сим­фонії (переважно тих частин, що писалися після публікації 1923 року). Не кажучи вже про включення в загальну будо­ву поеми таких розділів, як «Кінець феодала» або памфле­ту «Диспут», де основним об’єктом викриття виступає... фашизм XX віку та його «прислужники» в галузі науки, філософії, мистецтва. В цьому можна бачити одну з при­чин, чому поет, зайшовши в глухий кут, не зміг вивершити поему. І все ж симфонія «Сковорода» в кращих своїх роз­ділах — і ранніх і, частково, пізніших — твір, що перекон­ливо засвідчив величезні можливості П. Тичини не тільки як лірика, а і як поета-епіка та філософа, можливості, роз­горнутись яким на повну силу не дав його безмірно склад­ний час.

З 1929 р. поет — дійсний член Академії наук України. В галузі історії літератури і критики залишив по собі значну есеїстичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв’яз­ків української літератури. Знаючи французьку й старо­грецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато пра­цював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 р. По його смерті засновано республіканську літературну премію імені Павла Тичини — «Чуття єдиної родини».

Попередню характеристику художньої індивідуальності П. Тичини можна почати психологічним штрихом з його «Автобіографії»: «Пам’ятаю себе в дитинстві дуже рано: мене ще на руках носили. День. Теплінь. Світло-зелене віт­тя звідкись нависає наді мною. Блищить вода... Підсвідомо відчуваю: щось навколо мене діється, але що саме і як — ще не міг я своїм розумінням охопити... Тільки одне вловлю­вав: рух і звук, радісні обличчя і колір гілок, блиск і воду, що пахла свіжістю...» '.

У цьому зблиску споминів привертає увагу передусім глибина перших вражень — в такому ранньому віці мало хто пам’ятає себе. Головне — в яскравості й силі чуттєвої, сенсорної (точніше — сенсомоторної) інформації, яку вже в такому віці міг сприймати малюк від оточення. Світло, блиск, звук, рух, перші кольорові й нюхові відчуття — все це «записувалось» у його підсвідомості. Це — та індивіду­альна психофізична риса особистості П. Тичини, яка в есте-

1 Тичина п. Автобіографія // Тичина п. З минулого — в майбутнє: Статті, спогади, нотатки, інтерв’ю. К., 1973. С. 6.

186

тичній площині зумовила яскравий, інтенсивний сенсуалізм його поетичного світосприймання.

Звідси загальновідома музикальність його поезії, що стала її справжньою естетико-психологічною домінантою. Індивідуальні особливості винятково чутливої натури поета певного мірою знаходили й своє «теоретичне» обгрунтуван­ня — в естетиці й поетиці такого впливового на початку XX ст. напряму, як символізм з його прагненням до найтіс­нішого зв’язку поезії з музикою, так само як і в стихії народної пісні, особливо в її новочасному трактуванні таки­ми композиторами й диригентами, як М. Леонтович і Я. Сте­повий. Напевне, були сприйняті молодим Тичиною — через різне посередництво — й відгомони новітніх естетичних кон­цепцій Р. Вагнера, Ф. Ніцше, А. Бергсона, в яких інтуїтив­ному моментові відводилась першорядна роль. Музикаль­ність вірша Тичини-—це не лише властива йому витончена фонічна культура і не лише образ світу, сприйнятий через «дух музики» (характерна, скажімо, синестезія тропів «де згучала рана», «метеликів дуети», «колихалося флейтами там, де сонце зайшло»), а й пронизана згаданим «духом» сама філософія світу природи й суспільства, в якій вирі­шальну роль відіграють категорії гармонії і дисонансу. Як не раз зазначалося в критиці, ритм для Тичини — здоров’я, аритмія — хворість (Л. Озеров), і саму соціальну неправду він сприймає передусім через своєрідну «філософську» емо­цію— як музикальну фальш (М. Доленго).

Але поряд з музичними образами у поета такі ж яскраві й самобутні зорові, живописні образи (він і починав у юно­сті як художник, а диригувати самодіяльною хоровою капе­лою в Києві буде, вже ставши знаменитим поетом). Виз­начальний для його поезії символічний образ Сонячних Кларнетів — цього першоначала світобудови, яке має стати світлим і радісним правонаступником Бога всіх релігій,— зливає звук і світло в нерозщепну єдність, таку, сказати б, основну молекулу цілого Всесвіту — світлозвук або світло- ритм. З цього постають, пише польський літературознавець Фл. Неуважний, рівні громадянські права музики і образу в його ліриці. Але панівна роль, якщо мати на увазі молодо­го Тичину, все ж за музикою. Тут — і майже екстатичне жадання просвітленої гармонії, і правдивий, чесний, інколи до відчаю трагічний відзвін на епохальні дисонанси й ката- клізми, що руйнують її. Це — Тичина в кращі часи його творчості.

Проблема співвідношення раціонального та інтуїтивно­го — першорядна для його поезії. Виняткова роль у бага­тьох його віршах раптового осяяння, прозріння («Я був не

187

я — лиш мрія, сон», «Прокинувсь я — і я вже Ти»), складної багатозначної символіки («Але ж два чорних гроби, один світлий. І навкруг каліки...»), важко вловимих асоціацій («Випив доброго вина залізний день»), подекуди — сильно­го, навального потоку свідомості («Огонь. Буран, Тяжіння. Рух. Свідомість. Матерія... Біжить життя моє спіралями. В спіралях тих я гину...»), своєрідних, тільки могутньою підсвідомістю підказаних зв’язків між окремими смислови­ми «сегментами» його поем («Золотий гомін», «Фуга», по­части «Похорон друга») — все це підтверджує наявність неабиякої творчої ефективності у поезії Тичини позараціо- нального, інтуїтивного елемента. І навпаки, багато його пізніших поезій були знебарвлені і знекровлені саме тією «офіціальною» розсудковістю задуму й виконання, на по­талу якій він приносив свій неповторний талант.

Перші відомі нам вірші початкуючого поета датуються 1906 р. З 1912 він починає друкуватися — в журналах «Лі­тературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська ха­та», «Основа» та ін. Пише — і з творчим успіхом — кілька оповідань, теж опублікованих у 1913—1914 рр. («Вавилон­ський полон», «Богословіє» тощо). Перед виходом «Соняч­них кларнетів» він мав уже чималий поетичний доробок, що міг би скласти першу, «передкларнетну» збірку, і на пер­ших її сторінках, можливо, могла бути видрукувана ось ця двокатренна мініатюра, яка так виразно характеризує Ти- чинин пролог:

Блакить мою душу обвіяла,

Душа моя сонця намріяла,

Душа причастилася кротості трав —

Добридень я світу сказав.

(«Блакить мою душу обвіяла...»)

В художньому порівнянні ранні вірші поета нерівноцін­ні, але під такими поезіями, як «Розкажи, розкажи мені, поле...», «Ви знаєте, як липа шелестить...», «Огонь життя лелійте...», «Дух народів горить» та деякі інші, підписалися б, мабуть, і шановані молодим автором О. Олесь та М. Во­роний, вплив яких на його творчість можна вважати без­сумнівним.

Була у раннього Тичини і незакінчена (точніше, необроб- лена) поема-феєрія «Дзвінкоблакитне» — явне наслідування «Лісової пісні» Лесі Українки, але із своєю темою — споді­вання на оновлення природного й людського світу, оновлен­ня жадане і водночас досить моторошне психологічно...

Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом популярних книжок французького астронома

188

Е. Фламмаріона, якими зачитувався хлопець. (Згодом у ма­ленькій віршовій нотатці він запише: «Люблю астрономію, музику і жінку».— «Астрономія» навіть на першому плані!) Вічна в світовій поезії тема космосу помітно актуалізується в літературі початку століття у зв’язку із новітніми досяг­неннями вчених, філософськими і мистецькими пошуками. Підставу говорити про це стосовно української поезії дають хоча б такі явища, як відомий цикл М. Вороного «Ай авіга», або насичені філософськими медитаціями В. Самійленка «Думи Буття» з їхньою ідеєю «богокосмічної» єдності світу та ін.

Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає в віршах П. Тичини українська природа — така рідна і близь­ка (луки, ниви, гаї, верби, тополі, озера й струмки, соняш­ники і смолки, жита і рожі, бджоли й метелики, голуби й ластівки) і водночас наче побачена з іншої висоти. А крім того, майже скрізь ніби оточена незримим космічним орео­лом, продовжена в нескінченність, що особливо відчутно в циклах «Пастелі» та «Енгармонійне», цих на диво самобут­ніх витворах Тичининої музи, або ж у вірші «Квітчастий луг»: «Отак роки, отак без краю на струнах Вічності пере­бираю я, одинокая верба». Природа як повірниця настроїв поета, співучасниця його найінтимнішого життя — опредме- чене, за всієї своєї реальності, «інобуття» його психічних станіз. Вона така близька й рідна П. Тичині у всіх своїх відмінах, що іноді виникає думка про якесь переливання, «перетікання» Суб’єкта в об’єкт і навпаки — подібне до то­го, що ми відчуваємо в полотнах художників-імпресіоністів чи в багатьох зразках поезії Р. Тагора, зокрема в поемах «Садівник», «Гітанджалі» тощо. Це була справді українська поезія XX в., поезія новаторська й провісницька.

У «Сонячних кларнетах», як і в наступній поезії П. Ти­чини, було органічно й високомистецьки синтезовано досвід новітніх європейських поетичних шкіл, насамперед симво­лізму та імпресіонізму, з оригінально перетвореними цін­ностями українського фольклору, з традиціями й стилями національного художнього мислення. Помітна і своєрідність Тичининого символізму, тобто постійного тяжіння до різно­манітних видів «променистої», особливо згущеної в смисло­вому розумінні символіки.

П. Тичина в ранній поезії своїй дав геніальний вираз цим новим і значущим художнім тенденціям. Ідеться про вступ­ний вірш до його першої книжки, з центрального символу якої і постала її назва. Тут — ключ до самих основ його світобачення, як і до загальної картини Всесвіту, якою вона уявлялась поетові. Перед нами — новітній поетичний міф

189