Після виходу в світ роман протягом двох років був три­чі перевиданий, зокрема й російською мовою, і викликав гостру полеміку. Одні критики вважали, що автор зумів уникнути стереотипів і намалював постать та звивистий шлях українського інтелігента в революції переконливо й реалістично'; інші вважали Чайку людиною надломленою, хворобливою, вчинки якої зумовлені не так впливом ото­чення, як власною вдачею, а вульгарно-соціологічна крити­ка— «головним лицеміром», «наскрізь фальшивою», «мо­рально дефективною» людиною з міщанською психологією ². Та особливо нищівну оцінку дав романові відомий тоді

А. Хвиля, зробивши висновок, що в романі Д. Бузько «заті­нює контрреволюційне минуле свого героя, недооцінює кла­сової сили петлюрівської контрреволюції... робить спробу помирити минуле свого героя з нашим сьогодні. Таке трак­тування подій революції й контрреволюції на Україні — не наше» ³.

Наприкінці 1927 р. Д. Бузько їде в с. Сокільчу на ком природне: так, він співчуває героєві, прагне пояснити фатальну неминучість саме такого шляху й фіналу. Він — не вигаданий автором винятковий індивід із «сумнівним контрреволюційним минулим», а досить поширений тип інтелігента, який нелегко, але вперто шукав своє місце в революційній дійсності.

Наприкінці 1927 р. Д. Бузько їде в с. Сокільчу на Білоцерківщині (в колишній маєток магната Терещенка), де 1920 р.. була створена перша в Україні комуна з роман­тичною назвою «Чайка», й пише «з натури» роман про ко- муну — «Голяндія», але робить це досить своєрідно. Річ у тім, що роман був задуманий тоді, коли руйнувалися ста­рі форми оповіді, зокрема, зазнавав «девальвації» й кла­сичний роман. Завдяки цим пошукам народився «роман нової конструкції» (згадаймо хоча б «Арсенал сил» Гео Коляди, «Двері в день» Гео Шкурупія, «Інтелігент» Л. Скрипника). Тут, у цьому переліку, помітне місце посідає і роман Д. Бузька.

Д. Бузько належав тоді до літугруповання українських футуристів «Нова генерація» й співробітничав у одноймен­ному часописі. Значною мірою поділяючи настанови «ле- фівців» та платформу лідерів «Нової генерації» (що зас­відчує, зокрема, його стаття «Проблематична проблем­ність»— «Нова генерація». 1927. № 1), Д. Бузько вважав,

1 Див.: Комуніст. 1929 10 жовтня.

2 Петлюрівщина в освітленні української художньої літератури// Літ. Газ. 1929. № 24.

8 Хвиля а. Нотатки про літературу//Критика. 1930. № 4. С. 27.

581

Що література не повинна художньо пізнавати життя, а лише будувати його, «раціоналізовуючи нову психіку чи­тачів». Ці настанови відбилися й на творчій практиці пись­менника, найбільше — на романі «Голяндія», що є зразком пародійної прози з елементами репортажу з місця подій. У заспіві до твору (вперше опублікований — «Нова гене­рація». 1929. №11, 12) автор зробив характерне іронічне зауваження, яке дає змогу краще зрозуміти роман: «Я — не я. Я — вітер. Мінливий і непевний. Погано це, але — що ж зробиш? — Я такий. І, признаюся, кілька разів я, справ­жній я — намагався почати цю повість, чи роман. І кож­ний раз у мене мінялися погляди. Лихо та й годі! Непевна ж річ — емоції. От коли б розвідку писати чи репортаж. А то — роман!.. Комедія чи драма — все одно — брехня. Нехай же пише його це друге — вигадане «Я». А я — шу­катиму далі фактичну, документальну правду».

У «Голяндії» (поряд з претензійним штукарством) є чимало вартого уваги, передусім—численні гостропублі- цистичні відступи-монологи, сповнені палкого неспокою, спрямовані проти байдужості місцевих бюрократів та горе- господарів.

Одним із головних персонажів роману є сам автор. Він — безпосередній учасник або живий свідок того, що відбу­вається. Він полемізує у творі з критиками й теоретиками літератури, дістається тут і Иогансену, і Шкурупію, і по­путникам, і класикам... Письменник дотепно пародіює шаб­лонні й примітивні форми роману про село декого зі сво­їх колег — традиціоналістів. Він дискутує і з читачем, ви­являючи до нього іноді поблажливу зверхність, при цьому не милує й себе. Руйнуючи канони, автор розкриває «сек­рети» своєї творчості («не хочу я ховатися з тим, що ви­гадую»), навіть іноді «радиться» з читачем, як йому краще вчинити з тим чи іншим персонажем. Часом він втручається в інтригу, коментує хід подій (згодом, через кілька деся­тиліть, до цього типу роману звернеться П. Загребельний, пишучи «Левине серце»).

Через увесь роман рефреном проходить поетична казка про прийдешню комуну з зеленими островами, білими бу­дівлями та електричними вогнями, з алеями й квітниками. Чи сам автор вірив у оживлення цієї мрії? Принаймні ба­гато в чому він змушений був відбивати спотворену дійс­ність за допомогою поширених тоді вигаданих конфліктів твору, населеного шкідниками, саботажниками, диверсан­тами, шпигунами.

Подібне спостерігаємо і в зображенні куркульства (як «ворога найлютішого»). Твір і справді багато в чому враз­

582