ного у Львові 1910 р. «Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 року» І. Франка, в якому той керував­ся переважно бібліографічним принципом організації ма­теріалу. Тим часом у 1911 р. виходить перше видання «Історії українського письменства» С. Єфремова, в якій піддано критиці й естетичний підхід Б. Лепкого, й бібліо­графічний І. Франка, натомість зроблено акцент на тому, що історія літератури — це насамперед історія ідей («...Іс­торія письменства повинна давати огляд усіх ідей, що за­хоплювали в той чи інший час людськість і виявлялись у письменстві»¹). Хоча цю думку С. Єфремов не фетишизу­вав (та й належала вона, зрештою, не йому, а Гатнеру) й доводив, що не виключає при розгляді явищ літератури також естетичного «постулату» («...Красу маю за неодмін­ний складовий елемент усякої парості в мистецтві, тим са­мим і літератури».— І, 16), однак опоненти тривалий час закидали вченому ігнорування саме естетичного елемента літератури й зараховували його до соціологічної «школи» в літературознавстві. Для нього, мовляв, важливе тільки «що», а не «як».

У наступних виданнях «Історії...» С. Єфремов змуше­ний був постійно уточнювати, що бере до уваги і соціальне, й художнє наповнення літератури, бо одне без другого в письменстві ніяк не можливе. У четвертому, двотомному виданні праці (перші три — це однотомники—1911, 1912, 1917 рр.) вчений із категоричною емоційністю писав: «...1 «що», і «як» однакову в мистецтві мають ціну, бо коли без «як» немає мистецького утвору, то без «що» ніякого взагалі твору бути не може: порожній горіх — не горіх, а лушпиння, свистун; порожній твір для письменства такий само свистун, себто нуль, ніщо» (І, 61).

М. Зеров у конспекті лекцій «Українське письменство XIX ст.» (1928) погоджувався, що літературознавчий ме­тод С. Єфремова не позбавлений вад, бо вчений розглядає в українській літературі лише визвольні й демократичні ідеї (ідея свободи людини в найширшому розумінні цього поняття; національно-визвольна ідея і «поступова течія на­родності в змісті і формі, насамперед у літературній мові». 1, 20—21), внаслідок чого деякі твори випадають із його поля зору. Загалом М. Зеров давав «Історії...» С. Єфремо­ва високу оцінку. І не тільки за «прекрасний, живий, тала­новитий виклад». «Книга Єфремова,— писав він,— має ве-

1 Єфремов с. Історія українського письменства. К-, Лейпціг, 1924. Т. 1. С. 16. (Далі при посиланні на це видання вказується в тексті том

і сторінки).

736

лику цінність як підсумок многолітньої критичної та істо- рико-літературної роботи. Вона дала канон українського письменства, установила список авторів і творів, належних до історико-літературного розгляду, приділила кожному явищу певне місце в історико-літературному процесі. Цей канон тільки помалу переробляється тепер залежно від нових матеріалів та нових поглядів на історико-літератур- ні явища» '. До цього можна лише додати, що запропоно­ваний С. Єфремовим «канон українського письменства» продовжував (з деякими видозмінами) анонімно жити в українському літературознавстві навіть тоді, коли самого автора було репресовано (1930), а його спадщина шельму­валася офіційним літературознавством. Погодьмося, що як­би С. Єфремов у формуванні свого «канону» керувався лише одним, «соціологічним постулатом», йому б судилася інша доля. Він залишився б хіба що науковим курйозом, але не узвичаївся б протягом багатьох десятиліть у на­вчальному та науковому літературознавстві як в Україні, так і в українській діаспорі. Уточнення в ньому й досі від­буваються тільки за тими параметрами, про які говорив М. Зеров: нові погляди, нові матеріали тощо.

Подаючи періодизацію літературного процесу України, С. Єфремов виходив практично з тих же міркувань, що й М. Грушевський. Але назви «періодів» у С. Єфремова кон­кретизовані все ж за ідейним принципом: доба національ­но-державної самостійності (від найдавніших часів до кін­ця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV — кінець XVIII ст.); доба національного від­родження (кінець XVIII ст.— «до наших часів»), У цій пе­ріодизації не виділяється, як це робить М. Грушевський, «перше відродження» (XVI—XVIII ст.), що може вважа­тися відступом ученого од обіцяного врахування в оцінці літературних явищ і соціального, і естетичного феноменів. Свій поділ історії письменства С. Єфремов називає зов­нішньою («зверхньою») схемою, а своїм «внутрішнім роз- ростом» ця схема цікава, насамперед, рухом письменства «од універсалізму до партикуляризму», тобто рухом лі­тератури «до ширших мас людності», що здійснювався через посередність мови. «Універсальність» письменства пер­шого етапу була досягнута тому, що тоді панівною в пись­мовому вжитку «всіх руських племен» була мертва, одна­ково чужа для них, принесена з Болгарії церковно-слов’ян­ська мова. Отже, єдність, той ідеал, «до якого кермують і теперішні обрусителі та централісти», був можливий тільки

1 Зеров м. Твори: в 2 т. К., 1990. Т. 2. С. 2.

737

на основі штучно нав’язаної мови, а коли з-під її панцира дедалі настирливіше стали пробиватися мови кожного ру­ського племені, тоді й почала відбуватися партикуляриза- ція: заявило про себе не одно, а три письменства — укра­їнське, білоруське і російське. «Ця надзвичайно цікава ево­люція письменства — од мертвотної, механічної єдності до живої, органічної різноманітності — показує той натураль­ний шлях, що ним повинно було йти і з якими перешкодами таки йшло письменство, наближаючись усе до ширших кру­гів людності й перестаючи бути привілеєм самих верхів громадянства, тієї тоненької плівки, що зверху покривала народні маси і за їх говорила» (І, 24—25).

У цьому висновку С. Єфремова деякі тезиси звичайно, не можуть не спричинити дискусії, але раціонального зер­на він не позбавлений: мова ж бо — першооснова літератур­ної творчості. Водночас треба мати на увазі, що С. Єфре- мов розглядав саме «історію письменства», а не «історію лі­тератури», що не одне й теж. Тому-то у нього й у М. Грушев- ського є відмінні підходи до періодизації.

Як дещо спірний сприймається й погляд С. Єфремова на фольклорну творчість. Вчений не відкидає думки, що фоль­клор — предтеча літератури. Але в українському пись­менстві його роль була не така, як, скажімо, в античних греків, де писемна література органічно виросла з народної творчості. В українському духовному житті фольклор вільно розвивався лише до прийняття християн­ства, а пізніше, переслідуваний церквою, утверджувався у своїх правах лише «підпільно», і на повний голос про його художню природу та зв’язки з літературою можна було заговорити лише на рубежі XVIII—XIX ст. Отже, розгля­дати його слід саме в цей період, коли почалося і наукове збирання та вивчення народної творчості, й власне період відродження у розвитку української (нової) літератури. Логіка в цих міркуваннях С. Єфремова, звичайно, є, але вона до певної міри «силувана», бо вибудувана «від супро­тивного». М. Грушевський мав переконання, що майже всі сім століть український фольклор перебував у немилості в писаної чужою мовою літератури, але він не відмовляв йому в його законному (на початках творчості) місці й від­так вибудував органічнішу схему вітчизняної літературної історії. Не встиг він довести її лиш до найбагатшого, кла­сичного періоду в її розвитку (XIX—XX ст.), тоді як С. Єф- ремов здійснив це не лише успішно (в рамках, звичайно, встановленого ним принципу), а й з обгрунтуванням саме своєї системи (згадуваний «канон») етапів, імен, творів.

В оглядовій статті «Українське літературознавство за

738