наний, що настане час, коли відбудеться духовне відрод­ження цієї втрати. У щоденниковому записі, зробленому через десять днів після смерті М. Хвильового, І. Дніпровсь­кий пробував означити комплекс причин, що спонукали письменника на цей трагічний крок. На його думку, він хотів примирити непримиренне; вульгаризатори й присто­суванці штовхали його в прірву халтури й омани, а він усього лиш хотів розгортатися на всю широчінь свого «м’я- тежного» таланту...

Не розгорнувся і талант самого І. Дніпровського. Свід­чать про це хоча б незавершених три романи, що залиши­лись у рукописних чернетках. Але й те, що встиг опубліку­вати, являє собою помітну сторінку українського літера­турного процесу 20-х — початку 30-х років.

Кость Буревій (1888—1934)

Життя К. Буревія (псевд. Едвард Стріха, Кость Соколов- ський, Варвара Жукова, Нахтенборенг та ін.) позначене різкими зламами й перемінами, і подеколи виникає вра­ження, ніби щоразу постає перед нами інша людина.

Народився він 2 серпня 1888 року в с. Великі Меженки на Воронежчині в українській родині, але формувався в ро­сійськомовному середовищі. Це не могло не вплинути на формування світовідчуття майбутнього письменника, який усвідомив себе українцем тільки 1925 року '. Пізнавши змал­ку соціальну несправедливість, він поринув у вир революцій­ної боротьби, став есером, зазнавав постійних переслідувань від царської влади, неодноразово потрапляв на каторгу, вті­кав... Це було насичене політичними змаганнями й при­страстями життя, аж до авантюрництва.

К. Буревій пройшов крізь Лютневу революцію, повол­зьке повстання проти більшовицької диктатури і раптово,

1922. року, як тільки партія есерів була ліквідована, обірвав цю свою громадську діяльність. У книжці «Распад» (М., «Новая жизнь». 1923) він розпрощався з народницькою ідеологією і незабаром почав виступати в московській пре­сі вже як марксист².

1 Відділ рукописів цнб ан України ім. Вернадського. Архів Пле- вако. М. А. Ф. XXVII. Од. Зб. 905.

2 Там само.

724

Далекий від справжнього розуміння українського пи­тання, К. Буревій 1925 року втрутився в літературну дис­кусію книжкою «Європа чи Росія. Про шляхи розвитку су­часної літератури», прикметно традиційною для «малоро- сійства» рабською залежністю від москвофільських ідей. Ця праця викликала рішучий протест М. Хвильового, зо­крема у памфлеті «Апологети писаризму». Памфлет ніби зняв полуду з очей К. Буревія, і відтоді іншої мети, як Україна, для нього не існувало. Принести їй користь К. Бу­ревій міг передусім на літературній ниві.

Як людина тонкого естетичного смаку та гострого кри­тичного погляду, К. Буревій швидко збагнув зміст заполі- тизованого віршувальництва, надто ж так званої «функ­ціональної поезії» — галасливого ілюстратора комуністич-: них гасел та кампаній. Суспільна ситуація тих літ обмежу­вала можливість відкритого виступу проти таких небезпеч­них тенденцій, тому К. Буревій обирає «езопову мову» паро­дії, а об’єктом його безкомпромісної сатири стає панфуту- ризм, що в останній фазі своєї еволюції втратив властиві йому раніше емоційну свіжість, експериментальну енергію, пафос романтизованої динаміки. Йому, втаємниченому в секрети театральних перевтілень, одному із засновників видавництва «СІМ» («Село і Місто») в Москві, зорієнто­ваного переважно на авангардизм, зробити такий крок ви­явилося не так уже й важко.

У жовтні 1927 р. М. Семенко — редактор журналу «Но­ва генерація» — отримав два листи від невідомого автора, який назвав себе «дипкур’єром» Едвардом Стріхою» ’. Доб­ре знаний в українській літературі панфутурист, сам схиль­ний до епатаційних містифікацій, М. Семенко, проте, за­хопився надісланими творами, прагненням незнайомця писати «радіотези і радіопрозу», вимітати «з голів сміття сентиментальної поезії» ² і не відразу розпізнав справжню містифікацію. Він охоче почав друкувати твори нового «ге­нія», зокрема поему «Зозентропія», в якій шаржувалися стильові ознаки панфутуризму, епатувалися його прийоми, стилістика, надмірна еротоманія та поза.

Наступного року таємниця псевдоніма розкрилася, і М. Семенко спочатку підписував псевдонімом Едвард Стрі­ха власні твори: згодом у «Новій генерації» (1928. № 10) з’явився «некролог» на пародиста. Але він «воскрес» на сто­рінках «Літературного ярмарку» та «Авангарду», де висту-

1 Стріха Едвард. Пародези. Зозентропія. Автоекзекуція. Нью-Йорк,

1955. С. 53, 65.

² Там само. С. 7, 9.

725

пав із нещадним шаржуванням штампів футуристичної та «пролетарської» поезії, талановито розкриваючи абсурдні настанови заполітизованого псевдомистецтва.

Пародист загострив нігілістичні тенденції більшовизму, що панували у всіх сферах суперечливого життя 20-х рр., театралізований месіанський фанатизм їхнього апологета:

Умре він радо за владу рад Всесвітню І смерть...

І сміх...

Тобто поставала страшна правда деформованої дикта­турою дійсності з «класовою» пильністю й зневагою до гу­маністичних принципів людського співжиття, до паростків національного прозріння, до морального здоров’я та есте­тики поставала як фарс.

Втручання компартії в мистецьке життя призвело до «самоліквідації» ВАПЛІТЕ, закриття «Літературного яр­марку», насаджувало атмосферу «самобичувань» та «са­мовикриття». Не оминуло все це і К. Буревія, який, вслід за М. Хвильовим та ін., змушений був у 1930 році написа­ти «спокутувальну» «Автоекзекуцію», що виявилась врешті нищівною пародією на партійну політику та критику. На цьому містифікований Едвард Стріха — спадкоємець без­смертних Гіппонакта й Евріпіда — зійшов з історико-літе- ратурного кону. Сам К. Буревій на той час зосередився на драматургії й сценічному мистецтві.

Не без його участі у Москві постало «Товариство дру­зів українського театру» (1927), що передувало «Україн­ській театральній студії». В його доробку були вже сати­ричні п’єси «Хами» (1925), «Овечі сльози» (1930), «Опор- тунія» та «Чотири Чемберлени» (1931). Особливе місце в творчій спадщині К. Буревія посіла історична драма «Пав­ло Полуботок» (1928), в якій висвітлено трагічний період в історії України після виступу гетьмана Мазепи проти ко­лоніальної політики Московщини. Драматург із надзви­чайною ретельністю поставився до осмислюваного ним матеріалу, прагнув історичної достовірності. П’єса підво­дила до думки про трагедію української культури, її ін- тенцію до цивілізованих, гуманно-демократичних форм людського співжиття, яка мусила поступатися безцеремон­но агресивній експансії Москви, уособленій в образі від­вертого українофоба Петра І. Недарма останній кидає ме­жи очі наказному гетьману: «Малая Росія суть частина великої держави Російської. І що захочуть, те й робитимуть з твоєю Україною государі московські». Павло Полуботок дотримується інших принципів, питомих для України: «По­

726