відповідних уявлень про сам предмет дослідження. Усі ін­ші характеризувались або ленінським виразом «прикажчи­ки буржуазії», або зневажливими прізвиськами на зразок «просвітяни» чи «модерністи», останні з яких, виявляється, «готували грунт, на якому згодом виросли отруйні бур’яни українського фашизму» *. Отже, О. Біледький робив вис­новок, що від таких вчених годі було чекати справді науко­вої картини в українському літературознавстві, й тому створювати її повинні вчені-марксисти, що формувалися почасти в дожовтневий час (революціонери-демократи), а переважно — в часи пореволюційні. Бо ж «лише після Жов­тня, в міру того, як представники літературознавства стали опановувати марксистсько-ленінський метод, літературо­знавство (як і інші суспільні науки) відчуло під собою грунт і здобуло право на звання справжньої науки»².

Подібний антинауковий висновок під пером такого сер­йозного науковця, як О. Білецький, міг з’явитися лише на догоду офіційним забаганкам тогочасних ідеологів. Невже

О. Білецькому не було відомо, що розквіт українського літературознавства, який припадає на 20-ті роки XX ст., став можливим не завдяки, а всупереч «марксистсько-ле­нінському методу»; він склався на основі досягнень до­жовтневого літературознавства, котре еволюціонувало, хо­ча й із певним запізненням, у річищі розвитку світової науки.

Перші підсумки діяльності дореволюційних і частково пореволюційних учених намагався окреслити Л. Білецький у праці «Основи української літературно-наукової крити­ки» (1925), виданій Українським громадським видавничим фондом у Празі. Цю працю автор закладав як теоретичну, про що свідчив і її підзаголовок «Спроба літературно-на­укової методології»; але сприймається вона і як історико- літературна, бо містить проблемний огляд-аналіз майже усіх більш-менш вагомих літературознавчих студій, при­свячених українському літературному процесові від най­давніших часів до початку 20-х років нинішнього століття. Л. Білецький згрупував ті студії відповідно до вживаних тоді назв літературознавчих «шкіл» (формально-поетична, або неокласична; історична; філологічна; психологічна), а також охарактеризував кілька випадків, що спричиняють ненаукові, фальсифікаторські підходи до явищ літератур­ної творчості. Серед останніх (фальсифікації в стилі вели­кодержавних амбіцій, пануючої моралі й естетики, «втер­

1 Білецький о. Зібр. Праць: у 5 т. К-, 1966. Т. 3. С. 49.

2 Білецький о. Від давнини до сучасності, т, 1, к., 1960. С. 60.

тих традицій» тощо) означено, зокрема, й активно утпер джуваний на межі XIX—XX ст. «класовий» підхід та по­хідний від нього «пролетарський» погляд на специфіку й завдання літератури. В характеристиці й наукових, і нена­укових «шкіл» Л. Білецький не уникнув суперечливих чи дискусійних суджень (деякі вчені віднесені ним то до одні­єї, то до іншої «школи»; дуже хисткими видаються крите­рії, за якими він поділяє твори на власне художні й «прак­тичні» тощо). Важливо, що вчений на матеріалі українсь­кого письменства зробив спробу окреслити важливі для наукового літературознавства питання й дати на них від­повідь, що таке історія літератури й літературний твір, що таке, зрештою, українська література як самобутній есте­тичний феномен. Ці (особливо — остання) проблеми були предметом принципових дискусій учених у XIX ст. (М. Пе­тров, М. Дашкевич, М. Драгоманов та ін.), відновились вони й в столітті XX, а розв’язати їх, як справедливо на­голосив Л. Білецький, можна буде лише тоді, коли підхо­дити до них комплексно, тобто зважати на те, що україн­ська література — явище водночас і оригінальне, й «міжна­родне», світове. Література кожної нації, підкреслював учений, це завжди «зв’язок» з іншими літературами, бо способи, методи, напрями, течії творчості мають здатність швидко «мандрувати» від літератури до літератури, зали­шаючи в кожній із них щось самобутнє. Принциповість цьо­го висновку особливо важлива тому, що в XIX і навіть на початку XX ст. було немало «наукових» спроб трактувати українську літературу то як відгомін російської чи поль­ської, то як цілковите наслідування «мандрівних» світових мотивів, то як стилізацію книжних зразків поезії та інших жанрів, творених іншими (латинською, зокрема) мовами, тощо. Як і М. Дашкевич, Л. Білецький доводив, що укра­їнська писемність народилася з чутливості, з душі україн­ського народу, з природної потреби його проявити себе рідною мовою, а зовнішні впливи на неї якщо й були (особ­ливо російський чи польський), то частіше притлумлювали, ніж виявляли її самобутність.

Трохи раніше ці питання грунтовно почав осмислювати М. Грушевський у своїй «Історії української літератури» (1923—1927). Ця фундаментальна праця досі — не лише взірець дослідження відомого в 20-х рр. зводу старої ук­раїнської літератури (останній том «Історії...» завершуєть­ся осмисленням літературного процесу України на межі XVII—XVIII ст.), а перш за все — ключ до справді науко­вого прочитання словесної творчості народу, реставрації її витоків і родоводу, аналізу усної та писемної спадщини

733