прагнув «заповнити зяючу прогалину, що утворилася в ук­раїнській літературі після великих катаклізмів, і всім ра­зом стати ланкою в розірваному ретязі, перебираючи все те демократично-народне, що мала в собі дожовтнева україн­ська література, й творчо опрацьовуючи його на своєму шляху в майбутнє»¹. А на диспуті в УАН (24.У.1925 р.) письменник заявив: «...наше гасло не «Європа чи просві­та»,— а література УСРР, позбавлена халтури, просвітян- щини і хохлацької макулатури!» ²

Письменник виняткової спостережливості й психологіч­ної чутливості, до того ж із виразним тяжінням до зобра­ження трагедійного в житті («Синя Волошка», «Останні два», «Комуніст», «Вартовий Чапенко», «Пиріжки», а згодом повісті «Смерть» і «Тук-тук...»), Б. Антоненко-Давидович вельми болісно сприймав процеси тогочасної жорстокої дійс­ності. Митцям із таким творчим темпераментом і незалеж­ним, твердим характером, як у нього, було важко жити Й працювати.

Названі твори засвідчили, що в літературу прийшов пись­менник самобутній, талановитий, суворий реаліст із гост­рим поглядом на життя І з чималою дозою здорового кри­тицизму, іронії та скепсису в змалюванні дійсності Він постає автором дошкульним і, сказати б, інтелектуально роз­дратованим. Замість поступу до «світлого майбутнього» письменник раз у раз помічає, як «звідусіль стирчать злидні, безвихідь і якась непройдена, тупа жорстокість застиглого життя» (новела «Окрилені обрії»). На цій підстав? надто амбітні «правовірні» молодняківські та вусппівські крити­ки — апостоли вульгарного соціологізму,— засліплені гру­повою нетерпимістю до «попутників», звинувачували моло­дого прозаїка у всіх смертних гріхах, чіпляли до його імені всілякі налички, докоряли в «ізмах». Б. Коваленко, ставля­чи за мету «вивернути інтелігентське нутро» Б. Антоненка- Давидовича, писав з приводу «Запорошених силуетів», що тут «сатира на окремих негативних типів нашого суспільст­ва має яскраву тенденцію перейти в сатиру на весь радян­ський лад на селі», «на все життя в цілому», а це, мовляв, «робить із сатири просто випад захованого незадоволення сучасного інтелігента, що песимістично, злорадно спостерігає будівничу працю справжніх робітників революції та єхидно занотовує всі гріхи, всі хиби в цій роботі, скептично ставить­ся до можливості її успіху».

1 Антоненко-Давидович. Б. Здалека й зблизька. К., 1969. С. 159.

1 Шляхи розвитку сучасної літератури. К-, 1925. С. 34.

598

Та письменник ніби й не зважає на ті Докори критикй. Сповнений творчих задумів, він береться до творів масштаб- ніших, прагне художньо дослідити вплив революційних пе­ретворень на людину та її подальшу долю. Показовий що­до цього й головний герой повісті «Тут-тук...» телеграфіст Гусятинський, син священика, який не зумів поєднати своє «я» з революцією, вступив у непримиренний конфлікт з но­вим життям. Він інтуїтивно відчуває, що «якась шкуратяна рука (та сама, що — «конкретно!», «по суті!», «опіум для народу!») загнуздала телеграф... все життя і тільки він ще якось «борсається між пальцями».

Якою ж постає в уяві знервованого і вкрай пригніченого Гусятинського ота нова сила, що її він боїться й ненави­дить? І що про неї із сарказмом думає: «Зруйнували дер­жаву сукини сини», «Весь мир — до основанія...» Він не­щадно картає себе за те, що вітав революцію, «радів чомусь з дурного розуму», і хоча помічає, як «з пекла, з руїни, із зубожіння, під свист куль і грохот снарядів постала знову держава», вона його мало тішить, а більше лякає, бо «її оперезав новими дротами, зв’язав новим апаратом, поштри­кав скрізь ячейками, уповноваженими, агентами» отой самий, що в шкуратяній тужурці, що «негайно виконати!», або «в Чека — до стінки!» ...Відтак герой доходить невтішного висновку, що і його зять Загорулько («комуністишка не­щасний»), і всі оті розхристані, одчаяні люди, для яких не­має минулого, можуть дійти всього». Він згадує бездушних і твердих, як камінь, німців, лакованих офіцерів, тимчасо­вих поляків...— усіх тих, хто норовив «навести порядок» у розореній і розгойданій імперії... Та ось «прийшов із півночі розхристаний, босий, обірваний, голодний більшовик», який «був проти всіх і всі проти нього. Але він коротко й рішуче сказав: — Негайно виконати!» — і всі безмовно пішли слу­жити, як служили й доти. «Вони зруйнували все і відбудо­вують по-своєму. Вони зневажали бога і бог мовчить. Мов­чить увесь світ, бо на версі стоїть розхристаний, неперемож­ний більшовик. Він зможе взяти бога за бороду! Зможе... Ось плакат на телеграфі: робітник і на долоні аероплан — «лети, железный соловей, и миру пой освобожденье...» І Василь Григорович тепер напевно знає, що він, отой біль­шовицький аероплан, полетить і заспіває!»: «Вони зможуть усе... Вони мудрі, хитрі й непереможні, як сам Сатана!..»

Зрештою, отого нового життя, переконливо розкритого автором, Гусятинський не сприйняв, у психологічному зма­ганні з ним зазнав поразки, і тому порятунок від нього вба­чав у «втечі від людей, від їхніх свят, революцій, вимог... від їхніх запитливих підозріливих очей». Відчувши себе

689

безпорадним і безсилим, він тихо и непомітно пітон з життя...

У наступній повісті «Смерть» (вперше побачила світ у журналі «Життя й революція». 1927. № 10—12) Б. Антонен- ко-Давидович прагнув ще глибше, конкретніше дослідити й показати ту «незбагненну» більшовицьку силу й джерела її утвердження. Повість була значною подією в літератур­ному процесі 20-х, завдала письменникові багато прикро­щів і, з-поміж інших факторів, спричинилася до двадця­тирічних його поневірянь. Понад шість десятиліть пролежа­ла вона у спецсховах і лише 1989 р. знову побачила світ.

Описані в творі події відбуваються 1920 р. в одній із парторганізацій українського повітового містечка. Своє став­лення до гострих проблем письменник виявив через скру­пульозний психологічний самоаналіз головного персонажа Костя Горобенка. Колишній петлюрівець, він засновував «Просвіту», «Національний союз»... Та, чи то зневірившись у їхніх ідеалах, чи з якихось причин, формально порвав із минулим, навіть став членом РКП(б), але відтоді втратив спокій... бо заплутався в суперечностях жорстокої дійсності та власних переживаннях.

У повісті простежено процес ідейного перелицювання Горобенка, його входження «в іншу віру», обгрунтовано хід його думок та логіку вчинків. Шкода тільки, що не розкрито першопричин, які спонукали героя так рішуче порвати із своїм минулим і вступити до лав партії. Щоправда, судячи з поведінки Горобенка, до його ренегатства спричинилися егоїстичні, кар’єристські спонуки — захотілося бути членом правлячої партії й погойдатися на революційних хвилях. На постаті й долі цього героя аьтор дослідив процес витравлен­ня національної свідомості та гідності, показав, як ціною зречення ідеалів, добровільної відмови од своєї історії та культури український інтелігент деградує в безбатченка- яничара, котрий в ім’я ефемерного «світлого майбутнього», зневажає.своє минуле, зрікається свого народу, навіть бать­ка й матері («дрібних буржуа»).

Драматизм Горобенка в тому, що він постійно перебуває в становищі дволикого Януса: думає і почуває одне, а пар­тійний обов’язок та обставини, в які потрапляє або й сам себе ставить, змушують чинити всупереч волі, переконан­ням і національним почуттям.

Зрештою, дійшовши висновку, що нове життя «купується кров’ю, добувається смертю», і що «це новий негласний, суворий закон, якого не обійти», він вирішує стати «вольо­вим більшовиком», відкидає «к чорту всякі нерви й легко­

600