А там десь осторонь Гашу стару зорю.

(<гМій кожний крок—»)

І в тому, і в іншому випадку поет — максималіст. Така полярність психологічних станів ліричного героя властива натурфілософській ліриці В. Кобилянського. «Поет,— слушно зауважує М. Зеров,— любить околишній світ, його красу, його форми, його пластику; ...і з радим серцем, упо­коєний красою зримого, зачиняє двері в таємницю, «в гли­бокий льох той, що одвіку зачинений був чоловіку» *. Що­правда, більшість теургічних віршів поета позбавлені крайнощів, притаманних поезії В. Соловйова, Д. Мережков- ського, 3. Гіппіус, Я. Савченка.

Поступово вибудовується в ліриці В. Кобилянського культ «краси вмирання». Але, як і в Ш. Бодлера, «негатив­ні емоції» у нього естетично вартісні, поет «сумує благо­словляючи». Смерть йому не страшна:

Краса переходу — найвища краса...

Прекрасне те листя, що впало під ноги, —

Як трупом засохлим покриє дороги,

Ясніші стають небеса.

Краса переходу — найвища краса...

Ліричний герой уже зовсім не схожий на того «соціаль­ного», який прагнув «в хаос боротьби влитися без крику». Тепер він збайдужіло заявляє: «Ах, засипляти! Дайте ж бо м’яти! Дайте могильної м’яти з підлісся й хрест білору­кий!», а інколи навіть говорить про свою смерть в минуло­му: «Коли навік замовк бездушний лебідь — я». Трагічна патетика цих карбованих віршів ненав’язлива, умонастро­єм поета легко пройнятися. Слід відзначити, що вірші та­кого плану в українській ліриці з’явилися вперше, пізніше ці мотиви були підхоплені Є. Плужником.

В поезії В. Кобилянського все активнішим стає симво­лістський елемент, до «Музагету» (1919) поет прийшов цілком сформованим символістом. Якщо для багатьох по- етів-музагетівців участь у цьому угрупованні була етапною, але епізодичною, то поет залишився вірним «Музагету» до останніх своїх поетичних виявлень. М. Зеров назвав його «найбільшим аполлонівцем» з усієї групи», зауваживши при цьому, що «Музагет» зміцнив у В. Кобилянського потяг до викінченого вислову, вишуканої форми,— «парнаська манера» була для нього органічною ². Версифікаційні по-

1 Зеров м. Володимир Кобилянський // Кобилянський в. Мій дар. С. 10.

2 Там само.

340

Шуки в галузі форми особливо цікаві й продуктивні. В. К.О- билянський виявив себе майстром звукопису, у нього трап­ляються вірші, побудовані на алітераціях («В новім руслі», «Сипле, стеле сад самотній...», «Срібло-сірий сніг суво­рий...»). Поет вигадував власні складні й своєрідні поділи на строфи, писав вірші у формі графічних малюнків («На­тюрморт», «Під рев і гук гармат»). Один із критиків, ре­цензуючи «Музагет», зауважував коротко: «Кобилян- ський — форма» *.

У «Музагеті» поет відігравав далеко не другорядну роль і, схоже, був дуже захоплений організацією журналу, який надавав би на своїх сторінках місце усьому, що має мистецьку вартість.

Свої вірші поет не любив читати, неохоче їх друкував, проте в «Музагеті» з’явилися не лише поезії, а й літера­турна стаття про книгу Д. Загула «На грані» та дві рецен­зії під псевдонімами Бульварний та Остап Сумрак. Він щиро вболівав за відродження літератури, гостро й дотеп­но висміював графоманську збірку А. Худоби. За словами рецензента, подібні віршовані вправи компрометують ук­раїнську поезію, яка «намагається створити нову красу, нові закони і форми виявлення тої краси»². Міркування до певної міри відрізняються від тих ідей, які автор вислов­лював у статті «Завдання пролетарського мистецтва»³. Щоправда, якщо уважно вчитатися, то помітимо, що і тут автор не всліпу пропагував міфічну теорію пролетарської культури, а з певною гостротою говорив про творчість про- леткультівців, втрату естетичних вартостей мистецтва. За В. Кобилянським, мистецтво повинно культивуватись як «вища одиниця буття». «Треба поширювати,— писав він,— його розуміння краси, сили і волі, кувати в ньому непере­можне бажання іти все вперед і вперед революційним кро­ком, поки не відчиниться перед ним брама світлого прий­дешнього царства» ⁴. В думках В. Кобилянського, перейня­того щирим уболіванням за долю високого мистецтва, помітні «вкраплення» модної революційної фразеології, яка, на щастя, не вплинула на переконання та естетичні смаки поета.

Багато перекладав. Удвох із Д. Загулом вони відтвори­ли українською мовою всього Г. Гейне. В Кобилянському, зокрема, належать переклади сонетів, романсів та циклів «Поворот» і «З нових поезій». Серед інших поетів, яких

¹ Мистецтво. 1919. № 4. С. 45.

² Музагет. 1919. С 157—158.

³ Боротьба. 1919. 20 квіт.

⁴ Музагет. 1919. С. 157—158.

S41

автор подав українському читачеві,— Ф. Шіллер, прован­сальський мандрівний поет XIII ст. Тангейзер, А. Мальчев- ський. Подарував нам поет і майстерні переклади циган­ських романсів.

Останні вірші В. Кобилянського дуже відрізняються од його ранніх спроб. Відчувається вправна і впевнена рука майстра слова, який, коли б не був «при вході до святині» спалений «неублаганним гнівом» Долі (помер поет від черевного тифу в Олександрівській лікарні м. Києва), став би, безсумнівно, першорядним ліриком. Його «лебедина пісня» — це моторошні есхатологічні вірші «Стрічаю рік новий», «Як побачив мій труп», «Тонесеньке коло гадюки», «Для вас цвинтар...» тощо. В одному із них він писав:

Я не вмер як герой на славетних полях,

Не віддав я життя за ідею.

Мене вбили зневіра і сумнів, і страх,

Як вбиває мороз орхідею.

Як жебрак, я не знав, чого сам я бажав,

Свій талант і життя проледачив.

Я в душі за чужі поривання дрижав,

А своєї дороги не бачив.

і далі:

Смерть моя — це ганебна утеча з життя,

Це погашений промінь змагання —

Не розгадка одвічної тайни буття,

А сумна таємниця остання.

Зустрічаючи останній рік свого життя, такий плідний щодо творчості й такий фатальний щодо долі, двадцяти- чотирьохрічний поет передчував: «З цим роком ще на крок наблизилася смерть». І, зустрічаючи, прощався: «Прощай, останній рік короткого життя». Мотив ранньої смерті став домінуючим і мало не єдиним. Так завершувалася історія його надлюдської муки. Про В. Кобилянського можна під­сумувати -його ж словами: була це «трагедія героя-поета, що в шуканні розгадки одвічних таємниць дійшов до такої страшної межі, та впав у безсилій боротьбі з «непрогляд­ною запоною» вічності».

Василь Чумак (1901 — 1919)

В. Чумак належить до зачинателів і заспівувачів по- жовтневої української літератури. Три перші вірші поета «До праці», «Не вам», «Далі» були опубліковані в листопа­

242

ді 1917 р. Хоча 1918 р. був дуже складним, несприятливим для творчості, але саме тоді пролунав свіжий, бадьорий голос юного поета:

Більше надії, брати!

Місця сумніву нема — сміло і прямо іти, ширше ступать до мети з міццю, що скелі лама.

Ці рядки, згодом покладені на музику, стали однією з найулюбленіших пісень повстанців, що бачили в революції визволення від соціального й національного гніту. Проте са­мого поета серед них уже не було. Разом з Г. Михайличен­ком і К. Ковальовою в ніч з 20 на 21 листопада 1919 р. Василь Чумак був розстріляний денікінцями в Києві. На той час поетові не сповнилося й дев’ятнадцяти років.

Народився В. Чумак 7 січня 1901 р. в містечку Ічня на Чернігівщині. «Батьки — небагаті селяни-хлібороби», як зазначав сам поет, відповідаючи на запитання анкети това­риства «Час». Навчався після початкової школи в Ічнян­ському чотирикласному училищі (1910—1914) та Городнян- ській гімназії (1914—1918), щороку приносячи батькам похвальні листи. Дуже рано відчув нахил до поетичної творчості. Перший вірш у прозі «написав у 1910 році на місцевому жаргоні».

Рано почала формуватися й національна свідомість по- поета. У перших відомих нам віршах «Пісні минулих ча­сів» (1913), вдаючись до оспівування героїв минувшини («Я буду співать про козаків лихих»), висловлюючи по­дяку товаришеві по школі за те, що «научив мою музу співати на рідній мові», він бідкається про долю України («Де її доля?.. В кайданах німих? Де? ...Озовись, озо- вись!..»), закликає в дусі громадянської поезії попередньо­го періоду:

Пробудіться, орли сизі,

Славні козаченьки,

Заверніть колишню славу України-неньки.

Тринадцятирічний поет висловлює досить зрілі думки, а в чотирнадцять років, у вірші «На новий рік», він уже називає царя деспотом («хай лютує кривавий деспот») і го­товий до праці «для рідного краю».

Протягом 1913—1917 рр. духовне змужніння й творчий розвиток поета йдуть прискореним темпом. Він захоплю­ється як російською модерністською поезією (Бальмонт, Брюсов, Блок), пишучи вірші російською мовою, так і ук­раїнськими модерністами О. Олесем, Г. Чупринкою («Піс­

243

ня хвилі — пісня волі на безмежному роздоллі. В серці — мрії Та надії. По обрію Ясновид!»). Проте швидко проминає пора учнівства і за три роки (1917—1919) стає першоряд­ним поетом, громадським й культурним діячем. Перша і єдина книжка віршів «Заспів» була підготовлена ще самим автором, але побачила світ уже після його трагічної заги­белі. На її обкладинці, створеній Г. Михайличенком, стоїть дата «1919 рік», а в вихідних даних зазначається, що книж­ка була надрукована 1920 р., тобто після вигнання з Києва денікінців і приходу «третьої радянської влади» (перший, дуже короткий — грудень 1917—квітень 1918 рр. до німець­кої окупації; другий — лютий—‘Серпень 1919 р. до загар­бання денікінцями Києва, час, коли В. Чумак на всю силу розгорнув свою поетичну, критичну, громадську, культур­ницьку діяльність, бо потім довелося провести два місяці в Лук’янівській в’язниці й півтора місяця в підпіллі; третій прихід — грудень 1919—травень 1920 р. окупація України поляками і їх вигнання з Києва). Книжка «Заспів» спра­вила великий вплив на розвиток революційно-романтично­го напряму в українській поезії, а ім’я її автора ставили поряд з П. Тичиною, В. Елланом, М. Семенком, трохи зго­дом — М. Хвильовим, В. Сосюрою, М. Иогансеном — пер- шопроходцями оновленого мистецтва. Засвоївши уроки модерністів, він зумів уже після М. Вороного, О. Олеся та Г. Чупринки створити щось принципово нове. Це був поет, у творчості якого вже чітко окреслився демократич­ний ідеал. Саме в такому дусі витримана його теоретична декларація-стаття «Революція як джерело», опублікована вже після його смерті в журналі «Мистецтво»: «Революція як джерело! Революція як творчий об’єкт!» — ось ті гасла, що мусить червоними літерами вигаптувати на шовках сво­го прапору сучасне мистецтво». І так само рвучко, образно сказано про це у вірші, що відкриває в книжці «Заспів», присвячений Ігнатію Михайличу (Гнатові Михайличенку,— ред.), «Цикл соціального»:

Я порву ті вінки, що сплітались в добу

лихоліття,

Розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, в сміття,

Замість них я розсиплю пісень злотосонячні

хвилі,

Як ті птахи меткі, як ті птахи меткі-легкокрилі;

...Хай летять мої думи-пісні-метеори —

Не в палаци гучні, не в безмежні блакитні

простори,

А в хатину людську, де в кутках оселилися

злидні.

Мої співи прості і робочому серцеві рідні,

244

За три роки творчості він пройшов еволюцію, що знай­шла відбиття у самій композиції «Заспіву». Книжка почи­нається циклом «З ранкових настроїв», потім поет ніби

повертається до своїх модерністських настроїв, вплітаючи у цикли «Мрійновтома» й «Осіннє» мінорні мотиви суму, вмирання, навіть певні релігійні асоціації. У заспіві до циклу, що відкривається віршем «Березневий каламут», декларуються настрої революційного оновлення природи й суспільства. Тут є і натяк на лютнево-березневі події й заперечення декадентських мотивів:

В перебіжнім шумовинні ланки-бризки марсельез: хай загине, хай загине мрійновтома сонних плес.

Розміщення циклів мотивувалося авторовим осмислен­ням тих творчих шляхів, які він уже пройшов і викреслю­вати які зі своєї біографії не збирався. І хоч «Цикл соці­ального» для поезії В. Чумака характерний, сьогодні для нас становлять цінність і ті цикли, де вимальовується своє­рідний творчий почерк поета. Рвучкий ритм, мелодійність інтонації, оригінальні метафори, благозвучні рими та асо­нанси, характерні епітети-прикладки, лаконізм виразу — все це виказує природний поетичний талант, який спира­ється на національні художні традиції і збагачений усіма здобутками поетичної, художньої культури.

Той же «Березневий каламут» настільки був співзвуч­ний настроям молодої української інтелігенції, що уман­ські аматори створили під керівництвом Л. Курбаса та за участю М. Бажана драматичне дійство, яке з успіхом ви­ставляли на самодіяльній сцені.

У вірші «З ранкових настроїв» звучать «Молоді палкої пориви бурхливі, думи, ідеали, мрії золоті», а у вірші «Принесла з собою...» — любовні зізнання: «Любо!.. Далі!.. Руку!.. Хай загине цвіль!». Усе це імпонувало настроям мо­лоді й утверджувало В. Чумака як поета, сповненого енер­гії оновлення.

Цикл «Мрійновтома» потребує тоншого, ніж досі, ана­лізу його ліричних настроїв і мотивів. Не всі тут вірші пройняті, як вважалося, мінорними настроями. У таких, як «Скільки щастя, що боюся...», «Люблю, лелію, обів’ю», «В зелену суботу» провідними є любовні мотиви, жадоба щастя, деякі образи народжують асоціації з народнопісен­ною творчістю; символістськими впливами позначені вірші «Ти — жаль», «Обніжок», «Білим жалем...». У своїх твор­чих пошуках поет часом досягав віртуозності, як у вірші «Ой, там у полі — на обніжку»:

С45