а під орієнтацією на Європу безперечно розуміє орієнтацію на Європу капіталістичну — відмежування від фортеці між­народної революції, столиці СРСР — Москви» *.

Це було не тільки грубе втручання у хід літературної дискусії, а й офіційне надання їй статусу політичної. Після цього партійні керівники й функціонери намагалися спря­мувати її в потрібне їм річище, брутально «підправляли» збоченців. З партійного Олімпу озивалися Л. Каганович, Г. Петровський. Активно втручався у дискусію завагітпроп ЦК КП(б)У А. Хвиля, який також виступив з низкою ста- тейі і книжками «Ясною дорогою. Рік на літ. фронті» (1927) та «Від ухилу в прірву» (1928).

Під політичним і моральним тиском М. Хвильовий зму­шений був визнати свої помилки. Тиск тривав. Після публі­кації в журналі «Вапліте» першої частини роману М. Хви­льового «Вальдшнепи» журнал було заборонено. Невдовзі й організація мусила заявити про саморозпуск. Але М. Хви­льовий та його друзі не здавалися. У грудні 1928 р. вони розпочали видання літературно-мистецького альманаху (фактично журналу) «Літературний ярмарок», який проіс­нував до лютого 1930 р. Це було чи не найяскравіше явище в українській періодиці. Журнал об’єднав письменників і митців, які протистояли нівеляційній лінії офіційних кіл та вузькому догматизмові ВУСППу; на противагу сірятині й казенщині вони підносили вигадливість, дотепність навіть у оформленні журналу та поданні матеріалів, творчу думку в теоретичних і публіцистичних виступах, орієнтацію на ви­соку художню якість у доборі взірців поезії й прози. Тут були надруковані «Іван Іванович», «Ревізор», «Із Варіної біографії» М. Хвильового, «Гофманова ніч» М. Бажана, «Вертеп» А. Любченка, «Козак Швачка» Ю. Яновського, «Червоноградські портрети» І. Сенченка, уривки з поеми В. Сосюри «Мазепа», роман В. Гжицького «Чорне озеро», п’єси М. Куліша, поезія і проза М. Иогансена, В. Мисика, О. Близька; інтермедії О. Вишні, М. Иогансена, В. Юринця. Цікавим жанром постає «листування» ярмарчан з читачами. Після припинення «Літературного ярмарку» М. Хвильовий та його однодумці зробили останню спробу хоч якось утри­мати свої творчі рубежі — створили групу «Пролітфронт» і почали видавати однойменний часопис. Він мусив стати на більш ортодоксальну і войовничішу «класову» позицію, од­нак і це його не врятувало—встигло вийти лише вісім чи­сел (квітень — грудень 1930), в яких друкувалися М. Хви-

1 Шляхи розвитку української пролетарської літератури с. 71; а та' пж; Ле'ітег а., Яиіек м. Десять років української літератури (1917—1927) ч, і92я с 300.

118

льовий, П. Тичина, Ю. Яновський, О. Вишня, І. Сенчегікб, В. Мисик та ін.

Поряд із М. Хвильовим та В АПЛІТЕ мішенню партій­ної критики стали інші групи, насамперед неокласики. І тут вогонь скеровувало партійне керівництво. У постанові По- літбюро ЦК КП(б)У від травня 1927 р. зазначалося: «...ан- типролетарські течії відбилися в роботі українських бур­жуазних літераторів типу «неокласиків», не зустрівши опо­ру, й навіть були підтримані деякими попутниками і ВАПЛІТЕ на чолі з Хвильовим та його групою» ’. Це була реакція на солідарність неокласиків і ваплітян у літератур­ній дискусії. Звичайно ж, критика неокласиків з боку не­прихильних до них груп дістала новий імпульс. Треба ска­зати, що партія вміло використовувала (а може, й інспіру­вала) міжгрупову боротьбу в літературі й мистецтві, хоча офіційно закликала до консолідації на принциповій проле­тарській основі.

Чим же пояснити зростаючу запеклість міжгрупової бо­ротьби, що наприкінці 20-х, а особливо на початку 30-х рр., почала набирати форми взаємних політичних доносів? (Особливо «Авангард» та «Нова генерація» були неперебір­ливими в наскоках на неокласиків і ваплітян та їхніх по­слідовників, але й ці давали добру відсіч. Так, ярмарчани у колективному листі не тільки висловлювали «обурення про­ти неприпустимих і об’єктивно контрреволюційних вибриків

В. Поліщука», а й вимагали від «контролюючих радянських органів» ужити заходів, «щоб такої літератури взагалі не з’являлося на радянському ринкові» ². (А незабаром вищим аргументом у полеміці літераторів стане звинувачення одними других у «фашизмі».)

Мабуть, головною причиною такого затруєння літера­турної атмосфери було перенесення в неї методів жорсто­кої політичної боротьби — це по-перше. По-друге, абсолю­тизація ідеологічного критерію. По-третє, гегемонія кому­ністичної партії в усіх сферах життя; за цих умов ложна літературна і мистецька група повинна була довести, що саме вона і тільки вона може здійснювати політику партії в культурному будівництві. По-четверте, месіанська психо­логія, месіанський пафос «пролетарської» партії передава­лися і «партійним» літераторам, а месіанізм завжди має своїм зворотним боком сектантство і шизофренічне переслі­дування «нечистих». По-п’яте, сама партія уміло маніпулю­вала настроями в літературно-мистецьких групах, залишаю-

1 Вапліте. 1927. № 3. С. 201.

2 Літературний ярмарок. 1929. Кн. 10. С. 303—304.

119

Чй надію кожній з них і не даючи карт-бланш жодній; це допомагало партії контролювати літературно-мистецьке життя, але водночас розпалювало амбіції окремих угрупо­вань, що вбачали в інтересі до них партії можливість влас­ної гегемонії в цій сфері. Нарешті, свою роль відіграли і особисті амбіції окремих діячів, саме тих, хто підсвідомо відчував недостатність свого творчого потенціалу й нама­гався компенсувати її політичним самоутвердженням та творенням догм і платформ.

Все це спотворило хід і наслідки «літературної» диску­сії. Сама вона мала велике позитивне значення, стимулю­вавши висловлення багатьох плідних ідей, розгорнувши широкий діапазон публіцистичної й естетичної думки, по­глибивши самоусвідомлення українського письменства та засвідчивши силу поривання до творення повноцінної націо­нальної культури. Але партія через своїх функціонерів і душоприказників спрямовувала дискусію в річище ідеоло­гічної репресивності. Об’єктивно ж підсумки дискусії — як їх інтерпретував офіпіоз — стали важливим етапом в ідео­логічній і моральній підготовці масових політичних репре­сій проти української інтелігенції. Якоюсь мірою дискусія була навіть одним із чинників, що зумовили неминучість репресій: відкрилась глибина шумування української сус­пільності, сила інтелектуального спротиву і, звичайно, для регламентації самої лиш ідеологічної принуки тут вже вия­вилось замало.

Масштабні цілеспрямовані репресії розпочалися 1929 р. арештами в так званій справі СВУ (Спілки визволення Ук­раїни), яку обіграли на судовому трагіфарсі в березні-кьітні 1930 р. у Харкові. Нищівного удару було завдано по Всеук­раїнській Академії Наук, УАПЦ, освітньому й кооператив­ному рухах. Серед підсудних були академіки С. Єфремов і М. Слабченко, видатний діяч УАПЦ В. Чехівський, істо­рик Й. Гермайзе, правник 3. Моргуліс, мовознавець Г. Го- лоскевич, філолог В. Ганцов, педагогічний діяч В. Дурду- ківський, письменники Л. Старицька-Черняхівська, А. Ні- ковський — всього 45 нібито керівників СВУ (основну ма­су заарештованих на публічний процес не виводили).

Процес у справі СВУ — це глибоко продумана й ефек­тивно здійснена стратегічна державна операція. Звернімо увагу на хронологію подій. «Викрито» було СВУ й заареш­товано велику групу її «діячів» 1929 р. Це був «рік великого перелому», коли розгорнуто «вирішальний наступ» на «ка­піталістичні елементи», розпочато «ліквідацію куркульства як класу» і масову примусову колективізацію. Передбачаю­чи зростання опору народу, насамперед селянства й інте­

120