Інтерес Мартина до того, що «там, поза границею земного світа дієся», зображений на тлі його щоденних клопотів. Письменник фіксує увагу на деталях, здавалося б, випадко­вих, але насправді ретельно підібраних: заіржавілий голос старого годинника, підпис поштаря, однакові протягом три­дцяти літ, міркування старої відвідувачки біля портрета ці­саря про те, що й він мусить старітися...

Уява героя з кожного факту, з кожної деталі мимоволі вичитує ідею про плинність часу. Яка ж розв’язка цього конфлікту? Мартин якось вийшов за місто, ліг спочити і за­снув. А коли вертав додому, не впізнавав вулиці: все було як багато літ тому. Звідки йде це зміщення часу? Подібний прийом знаходимо в багатьох казках. Але в письменника це творчий хід, який втілює ідею невдоволення героя жит­тям, ідею духовного розладу.

У своїх новелах М. Яцків часто вдається до засобів су­міжних мистецтв, особливо музики та живопису Це було характерним для тогочасної української літератури, зокре­ма прози. І. Франко у статті «З останніх десятиліть XIX в.» (1901) писав, що молода українська проза «під пером Ко- билянської, Стефаника, Черемшини, Яцківа набрала пое­тичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різноріднос­ті...» ^!.

Живописно-музична стихія проявляється у творах пись­менника по-різному: то світ подається через сприйняття вразливого митця, то автор запозичує в живопису принцип композиційної структури, зокрема при створенні групового портрета, та, нарешті, вдається до тропів, особливо в пей­зажних картинах, щедро послуговуючись музичними та жи­вописними асоціаціями. Музичні й живописні враження ста ють джерелом метафорики М. Яцківа — багатої і розмаї­тої, в якій помітна виразна тенденція до схоплення різно­планових зв’язків між предметами і явищами. Поетика письменника має пряме відношення до загальної концепції твору. Не випадково автор часто персоніфікує смуток і роз­гортає його в суцільну картину: «На цілій широчезній, са­мітній низині стелився смуток долин, могили і кургани — ті груди долин — віддихали проміннями могучо, аж сталеві блиски іскрилися та грали, як збруя на сплячих лицарях» («Поема долин»), 3 часом метафора ускладнюється. Так, у ранніх його творах тропи будувалися на матеріалі приказок і прислів’їв: «Людські гріхи розбіглись, як коники перед косою»; «Слова посипались, як вода з лотоків; одні втікали, як зайці, другі пустились за ними навздогін, як хорти» («У

1 Франко і. Зібр. Творів: у 50 т к., 1984. Т. 41. С. 523.

66

наймах»). Пізніше проміжна ланка між образом і значен­ням у метафорі опускається. У новелі «Серп» дівчина наче не колос, а «важкий жаль збирала з землі»; «серпи усміха­ми мигають та сиплють срібло у смутку співанку». Срібляс­ті блиски — усміхи серпів — ніби вплітаються у мелодію сумовитої пісні. Митець знається на таємницях зорових та слухових відчуттів людини, вони взаємно пов'язані — тим-то «серпи сиплять срібло у співанку». Цей образ підводить чи­тача до відомого тичинівського: «Ген неба край, мов золото, мов золото-поколото, горить-тремтить ріка, як музика».

У 1914 р. немолодому вже письменникові довелося одяг­нути мундир солдата австрійської армії і піти воювати. 1 хо­ча він незабаром потрапив у російський полон і повернувся додому, та ж повною мірою зазнав злигоднів і жахів фрон­тового життя. Яскравим художнім документом воєнних буд­нів є оповідання та новели, що увійшли до збірки «Далекі шляхи» (Львів, 1917) та повість «Горлиця», що з’явилася у журналі «Шляхи» (1915—1916).

Воєнна тематика лежить в основі більшості оповідань збірки. Автор бере ситуації наче й звичайні, але такі, що дають йому можливість за окремим фактом побачити широ­ку картину, підкреслити певну ідею. Бо й справді, чи є щось незвичайного в тім, що під час війни знімають церковні дзвони і переплавляють їх на зброю? В оповіданні «Гомін будуччини» теж здійснюють цю акцію. Власне, познімали вже всі ті дзвони, по звуку яких можна було визначити, з чого який відлитий. Залишився лиш один, який був загад­кою. Коли ж скинули і його, то переконалися, що він «від­мовив... послугу». У чому ж секрет дзвона? В тому, що він не піддається «зі символів любові до ближнього перетвори­тися... в оруддя смерті і заглади», отже, виражає душу на­роду, є запорукою кращого майбутнього.

У повісті «Горлиця» війна постає в образі символічного ока горлиці — таємниці, якої герой твору ніяк не міг роз­гадати. Спершу це деталь картини, що висить у замку: гор­да жіноча голова із закритим долонею лицем; видно було лиш одне око, кругле, без вій, трохи більше за людське. Таємниця розкривається під кінець твору. У вечірньому присмерку перед героєм твору «висувалася на овид вели- канська голова. Підіймалася гордо вгору, врешті станула на місці, як єгипетський Сфінкс. Одне око мертве, повіка звисла і той бік запався. Друге око криваве, бистре око гор­лиці тої величини, що планета Венера».

На цей час припадає і публікація повісті «Танець тіней», яку автор після переробки уже в радянський час назвав «В лабетах». Повість постала як наслідок багаторічних спо­

8*

67