становища України після приєднання її до Росії, а погли» билась у перші ж роки більшовицького режиму після 1917 р. Уже в XIX ст., писав Д. Донцов у статті «Криза нашої літератури» (ЛНВ. 1923. №4), українське художнє слово розкололося на дві половини: 1) активну, динамічну (Т. Шевченко, Леся Українка), що традиціями своїми йшла від героїки «Слова о полку Ігоревім» та енергійної мови І. Вишенського; 2) сентиментально-пасивну (П. Ку­ліш, М. Старицький, Б. Грінченко, О. Олесь та ін.), яка фактично змирилася з своєю підневільністю і замкнулася на почуттях суму, печалі й милосердя. «Для «пасивних» письменників «ідеал — це щось не в нас, а поза нами... стремління до нього не активна боротьба, але пасивне че­кання й виглядання, мрії про нього...» *. Після жовтневого перевороту, писав Д. Донцов уже в статті «Невільники док­трини» (пізніше дістала назву «Роздвоєння душі».— ЛНВ. 1928. №9), когорта «динамічних» письменників стала знач­но потужнішою, оскільки до неї влилися талановиті автори (Г. Михайличенко, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Семенко та ін.), які повірили в більшовицьку доктрину й почали наснажувати літературу псевдогероїчним пафосом. Тоді лише окремі вагалися з прийняттям цієї доктрини («Хіба й собі поцілувать пантофлю папи?» — П. Тичина) чи сві­домо уникали будь-якого ідеологічного пафосу («неокла­сики»), У середині 20-х майже усіх письменників радян­ської України терзав глибокий сумнів; вони побачили, що імпортована в Україну більшовицька ідея в народі не при­живається, що з її обгортки став показувати своє хиже обличчя старий імперський біс, і літературу замість герої­ки заполонило «безсиле борикання роздвоєної душі, бунт ображеної національної стихії проти силоміць їй наки- дуваних догматів, чужих нашим історичним споминам, нашому сучасному і нашим мріям про майбутнє» (85). Вихід із такої ситуації був різним: значна частина письмен­ників змирилася з більшовицькою доктриною й наповню­вала літературу «бляшаним пафосом» (96); непоступливі неокласики чи в чомусь солідарні з ними ланківці-марсіанв ставали ізгоями в творчому процесі, а такі, як М. Хвильо­вий, продовжували мучитися щодо реальності більшовиць­кої ідеї, його подальша «поведінка» доводила цілковиту переконливість думки Д. Донцова, що прищеплення лю­дині й народу якоїсь ідеї тільки логічною волею, без волі емоційно-ірраціональної, здатне породжувати лише драми

1 Цит.: Донцов д. Дві літератури нашої доби. Львів, 1991. С. 60, (Далі сторінку цього видання зазначаємо у тексті).

761

й трагедії. Він двічі був змушений каятися в неіснуючих гріхах, літдискусія відтак захлинається, а в критиці та літературознавстві на чільні позиції починають виходити не європейські мистецькі традиції, за які виступав М. Хви­льовий, а оперті на марксизм більшовицькі догмати. Тру­бадурами цих ідей найактивніше виступали вусппівці та їхня молода зміна, що гуртувалася навколо журналу «Молодняк» та в однойменній літературній організації. На рубежі 20—30-х жевріли ще якісь надії на осмислення лі­тературного процесу більш-менш об’єктивно, навіть плю­ралістично (див.: критика «Літературного ярмарку»; «Уні­версального журналу» тощо), але вони стають дедалі менш відчутними, бо над ними потужно гули вітри догма­тичної, заідеологізованої критики із шпальт новоствореної «Літературної газети» (1927), із сторінок «Критики», чис­ленної популярної й підручникової літератури. Об’єктивно- наукове, хоч і не завжди достатньо кваліфіковане, літера­турознавство, яке жило на сторінках львівського «Літера­турно-наукового вісника», на Східну Україну майже не доходить, натомість у 1929 р. припиняється видання «Запи­сок історико-філологічного відділу ВУАН» і в тому ж році починається фізичний наступ на академічне літературо­знавство, що спричинив судовий“процес над неіснуючою СВУ. Як свідчила тогочасна офіційна преса, народ «сприй­няв» розправу над «контрреволюційними академіками» (більшість із 35-ти було засуджено, як і С. Єфремова, на 10 років ув’язнення в таборах) «с чувством глубокого удо- влетворения». Диктатурний тиск, отже, поширювався на всі тогочасні сфери життя, зокрема й на науково-творчу.

Тим часом монополію на єдино правильну думку у лі­тературознавстві дедалі впертіше завойовували вусппівці і молодняківці. їхні критичні виступи рубежа 20—30-х ста­ють дедалі наступальнішими й агресивнішими. Один зі збірників таких виступів мав назву «Атака» (1932). «Ата­кувалося» в ньому все, що якось не узгоджувалось із дог­матом пролетарської ідеології.

На чільні позиції в критиці цього часу виходять С. Щу­пак, Б. Коваленко, І. Момот, А. Клоччя, В. Сухино-Хомен- ко, П. Колесник і деякі менш відомі автори. Поряд із «ви­криттям» усіляких «ворожих вилазок» у літературі, вони намагаються розвивати й теоретичні питання марксист­ської критики та пролетарської літератури.

Пристрасть до критичних міркувань на рівні стилю не­вдовзі стала предметом звинувачень Б. Коваленка в на­саджуванні «формалізму» в літературі, що рівнознач­не було звинуваченню В. Коряка в побудові теорії «пер­

762

ших хоробрих» (В. Коряк доводив, що «першими хороб­рими» в українській пролетарській літературі були В. Ел- лан-Блакитний, Г. Михайличенко, А. Заливчий, В. Чумак);

С. Щупака — в пропаганді й утвердженні вульгарно-соціо­логічної «воронщини», «перєверзівщини» та ін. У 1937 р. за ці «гріхи» і Б. Коваленка, і В. Коряка, і С. Щупака було кваліфіковано «ворогами народу» й репресовано.

Намагання вуспгіівців і молодняківців бути найлівішими законодавцями в означенні шляхів розвитку радянської літератури й водночас посісти усі командні пости в літера­турному процесі викликали насторожене ставлення до себе навіть партійних і державних органів. 23 квітня 1932 р. з’являється партійно-державна постанова «Про перебудо­ву літературно-художніх організацій», за якою ліквідовува­лись усі асоціації пролетарських письменників, щоб у май­бутньому об’єднати їх на єдиній, радянській платформі. Цьому передувала ще й тривала полеміка в критичних і за­гальнолітературних колах усього СРСР, мета якої зводи­лась до визначення єдиного стилю (методу) творчості письменників цієї платформи. У статтях на шпальтах періо­дичних видань, а також у книжках В. Коряка («Хвильови- стський соціологічний еквівалент», 1927; «В боях», 1933), Ф. Якубовського («Проти еклектизму, за ленінізм у літе­ратурознавстві», 1932), Б. Коваленка («В боротьбі за про­летарську літературу», 1928), Я. Савченка («Доба й письменник», 1930), С. Щупака («Боротьба за методоло­гію», 1933) та інших пропонувалися найрізноманітніші назви того методу (стилю) —діалектико-матеріалістичний, пролетарський реалізм, тенденційний, монументальний, героїчний, романтичний, соціальний тощо. Підсумок дис­кусіям і змаганням підведено на Першому всесоюзному з’їз­ді письменників (1934), де ухвалено назвати художній метод радянської літератури соціалістичним реалізмом. До речі, О. Довженко ще в 1926 р., коли Асоціація Худож­ників Революційної Росії прийняла стиль «героїчного реа­лізму», з подивом констатував: «Здається, це перший випадок в історії культури, де стиль «постановлюють» на засіданні» (Вапліте. Зошит перший. 1926. С. 27). «Але, даруймо!» — завершував свій подив О. Довженко...

Схвалення соціалістичного реалізму як єдиного методу радянської літератури стало знаменним актом: те, чого домагалися пролеткультівці та їхні пізніші послідовники, спрямовуючи художню творчість на службу пролетарській ідеології, було возведене в закон, який став однаково чин­ний і для письменників, і літературознавців. Щось проти­ставити цьому законові, показати, що він суперечить самій

763

природі мистецтва, яке є волевиявленням духовного життя людини, в Східній Україні вже майже не було кому.

У середині 30-х дедалі чільніше місце в українській фі­лології почали посідати праці О. Білецького. У 20-х він звернув на себе увагу такими розвідками, як «В пошуках нової повістярської форми» (1923), «Двадцять років нової української лірики» (1924), «Сучасне красне письменство Заходу» (1925), «Проза взагалі і наша проза 1925 року»

1925. , кількома статтями з питань давньої літератури, передмовами до гворів вітчизняних і зарубіжних письмен­ників, а середину 30-х рр. учений і критик зустрів моно­графією «К- Маркс, Ф. Энгельс и история литературы» (М., 1934), варіації якої публікувалися також українською мовою в журналі «Червоний шлях» (1934. №6—10).

Науково-дослідницька робота О. Білецького середини 20-х, особливо його розгляди пореволюційної' прози, це по-справжньому класичний набуток українського літе­ратурознавства XX ст. Те, що С. Єфремов лише намітив в оцінці ранніх творів В. Підмогильного, Г. Косинки, М. Хвильового та кількох інших (див. згадуваний останній розділ у його «Історії українського письменства»), здобуло в статтях О. Білецького незалежний аналітичний розвиток і осмислення, залишилося на багато десятиліть недосяж­ним для фахівців за точністю філологічних спостережень, характеристикою особливостей художнього стилю кожного автора, термінологічною стилістикою у викладі своїх думок і визначень. В одному випадку творче обличчя пи­сьменника О. Білецький характеризував, наприклад, кас­кадом запитань («...Що це за оповідання? Якась-то наро­чито неохайна, незв’язна, до зухвалості невимушена роз­мова... Ніякої стрійності, ніякої «гармонії»... Чи не глузує з читача автор?» — про М. Хвильового), відповідаючи на які, розкривав усі секрети новизни саме такого типу про­зи; в іншому пропонував такі підсумкові дефініції, які стосувались уже не стільки якогось одного автора, скільки всієї літератури (пантеїстичний ліризм «перешкоджає ав­торові утворити справжню прозу — особливий тип худож­нього мислення, в нашій літературі ще не віддиференційо- ваний як слід від поезії віршованої»,— про М. Івченка); ще в іншому розкривав «частковості» у стилі й думанні того чи того письменника, за якими стояло дуже очевидне «загальне» в розвитку, скажімо, не бажаної в літературі хвилі епігонства (про П. Панча, О. Копиленка, І. Сенченка,

В. Вражливого як «тимчасових» епігонів М. Хвильового) тощо. Якщо врахувати, що про все це О. Білецький гово­

764