вергать народи в рабство єсть діло азіятського тирана, а не християнського монарха». Аналізуючи страшну Руїну рідного краю, вчинки гетьманів, васалів — а не володарів, і свою власну діяльність, Полуботок приходить до думки: «Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!»

Драма «Павло Полуботок» була водночас пересторогою для сучасників перед новою експансією, що модифікувала месіанську ідею «третього Риму» на свій кшталт.

К. Буревій не встиг повністю розкрити можливості сво­го таланту як письменника, так і літературознавця чи те«, атрознавця (він — автор монографій про творчість П. Ти-, чини, М. Семенка та В. Поліщука «Три поета»—19311 «Амвросій Бучма»— 1933). В 1932 р. він не наважується друкуватися під власним прізвищем, вживає псевдоніми, змі'-: нює адреси свого проживання. Але в 1934 р. його «судили»: й розстріляли разом з Д. Фальківським, О. Влизьком, Т. Крушельницьким, Г. Косинкою...

Іван Микитенко (1897—1937)

Народився І. Микитенко 6 вересня 1897 р. в родині се- лянина-середняка в с. Рівне Херсонської губернії (нині Кіровоградська обл.). Тут він навчався в двокласній мі­ністерській школі, закінчивши яку 1911 р., вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.

У грудні 1914 р. майбутнього драматурга відправляють на фронт. Лютнева революція в Росії 1917 р., безпосередня участь у діяльності революційного полкового комітету — все це дало життєві реалії, які згодом певною мірою знай­шли художнє відображення в його п’єсі «Як сходило сонце».

З фронту Микитенко повернувся тяжко хворий, з об­мороженими ногами. Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом у селах Єлизаветградщини, завідує лік- пунктом у с. Нечаївка й пише вірші та короткі п’єси. 1922 р. нечаївський комітет незаможників відряджає І. Микитенка на навчання до Одеси. Навчаючись і працюючи, він стає членом літоб’єднання «Потомки Октября», очолює філію «Гарту», друкує вірші, фейлетони, нариси й оповідання.

1926. р. з’являються окремі видання письменника — п’єса «У боротьбі» та прозова збірка «На сонячних гонах».

Того ж року І. Микитенко їде до Харкова, там завер­шує навчання у медінституті, бере активну участь у підго­

727

товці Всеукраїнського з’їзду пролетарських письменників, а згодом стає одним із керівників ВУСППу. В 1926— 1928 рр. з’являються поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко— школяр» (інша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани». Під вра­женням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини І. Микитенко пише книжку подорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929); у 1933 р. закінчує першу книгу ро­ману «Ранок». Одночасно з прозовими творами одна за одною з’являються п’єси: «Диктатура» (1929), «Світіть нам, зорі», друга назва «Кадри» (1930), «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни» (1933).

У 30-ті роки були створені драматичні речі — комедії «Солона флейті» (1933—1936) і «Дні юності» (1935—1936); історична п’єса «Маруся Шурай» (1934); драма «Як сходи­ло сонце» (1937; надрукована— 1962). Письменник заги­нув 1937 р., ставши жертвою репресій і беззаконня.

У І. Микитенка-драматурга художній хист проявився вже у п’єсі «Диктатура». Задум п’єси автор реалізовував на знайомому йому життєвому матеріалі — численних зу­стрічах із робітниками Миколаївського суднобудівного за­воду та враженнях від поїздок у підшефні села на Одещині під час хлібозаготівельної кампанії. Головний герой п’єси, комуніст Дудар,— кадровий пролетар, непримиренний до класових ворогів й уважний до «соціально своїх», яких у разі сумніву «спрямовує» здебільшого за допомогою де­кларативних жестів та заяв. Спроба показати Дударя пе­редусім як більшовика істотно перешкодила розкриттю цього героя як людської індивідуальності (що певною мі­рою компенсувалося глибшою індивідуалізацією інших об­разів, зокрема селян: Небаби, Малоштана, Чирви тощо). Розкриття саме цих образів не тільки за їх класовою при­належністю, а й як людських індивідуальностей, уміння пе­редати реальну соціальну атмосферу на селі кінця 20-х, го­строту конфліктів та колізій зробило «Диктатуру» популяр­ною виставою.

Освоюючи нову тематику, І. Микитенко водночас праг­не до розширення своїх художніх обріїв. Певною новизною відзначається вже його наступна п’єса «Кадри» («Світіть нам, зорі», 1930). «Вища школа — це новий Перекоп. Узя­ти його буде нелегко. Ворог скажено боронитиме свої ос­танні твердині. Але ми мусимо взяти, ми їх візьмемо»,— у цих словах комуніста Гармаша виражено ідею твору.

Як і «Диктатура», нова п’єса не була позбавлена істот­них вад; це поділ представників інтелігенції на два класово ворожі табори, одноплощинний показ негативних персона­

728