йана, насичена вже давно непотрібними поняттями з старо­винних заклять. Навіть розширення поетичного словника йде, головним чином, за рахунок старих, забутих слів» ^!.

Той, хто після ознайомлення з такою вельми інтригую­чою характеристикою взяв би до рук саму збірку і перечи­тав її, був би дуже спантеличений і, може, навіть розчарований. Ніякого «фантастичного ілюзорного світу», а звичайний світ природи, відтворений переважно реаліс­тично-описово і лише інколи — з елементами поетичної уя­ви та народнопоетичної символіки. Ніякої «сивої давнини» (хіба що переклади з Гесіода та Овідія!). Ніякої мовної архаїки (а тим паче спеціальних «понять з старовинних заклять»), якщо, звісно, не брати за архаїку саму народну українську мову, у В. Свідзинського гнучку, лапідарно-точ­ну і рафіновану.

В. Свідзинський був — як, мабуть, і кожний справжній поет — сучасний для своєї доби. Тільки не зовнішніми реа­ліями, а внутрішнім сенсом своєї поезії, її життєлюбним, людинолюбним, гуманістичним спрямуванням. А в чомусь і полемічно сучасний. Щоправда, він ніколи не вправлявся в підтексті, та й іронічні кпини були не для нього. Лагідна простодушність його візій і медитацій не насторожувала су­часника і давала можливість часом наївно й м’яко назива­ти речі своїми іменами. Є у нього поезії, ширший зміст яких стає очевидним лише для людини нашого часу, з її доповненим і скоригованим уявленням про минулу добу. Такою є поезія 1939 р. «Блукаю вдень то в луках, то в гаю» з прозорою думою про невідворотні оказії життя та про трагічно втрачених друзів. Такої лі тональності поезія «Ти, уст моїх слово вірне» (1934), вона — декларування, як на ті часи, неординарного (хоч воно й може здатися вельми старомодним) поетичного кредо:

Він прямий і високий — розум;

У нього прекрасне чоло...

...він не може коритись.

Нічиїх не обійме колін...

Певно, багатьом із поетових сучасників такі декларації здавалися загальниковими, книжно-абстрактними, а то й банальними. Але великий і неодмінний парадокс у тому, що деякі «абстрактні категорії» саме тому зазнають друж­ного шельмування за «абстрактність», що мають власти­вість ставати певної доби останнім притулком людської конкретності; перебіг часу відслонює для нащадків їхній точний громадянський сенс.

1 Рад. Україна. 1941. № 1. С. 102.

338

Сьогодні випадає оцінити скромний стоїцизм малозна- пого поета, який упродовж майже тридцяти років був не- імінно вірним собі, сповняв свій чесний труд, не чекаючи мішагород і визнання, і готовий був прийняти суворий ви­клик долі, тверезо усвідомлюючи обмеженість сил і можли- постей, проте знаючи, що людина завжди, попри свою люд­ську малість, може залишатися людиною і справджувати своє призначення на землі:

Холодна тиша. Місяцю надламаний.

Зо мною будь і освяти печаль мою...

... Я виноград відновлення у ніч несу,

На мертвім полі стану помолитися,

І будуть зорі біля мене падати.

Мабуть, у кожного справжнього поета потреба самовияв­лення тотожна з потребою подолання відокремленості від світу, духовного опанування світового буття. Одні вдоволь­няють цю потребу завдяки своєрідній духовній «агресив­ності» й невситимості: вони ніби «екстраполюють» себе на весь світ; інші ж відмовляються від зовнішньої активності заради віднайдення внутрішньої точки доторку до потаєм­ного пульсу космічного буття. І так само як для перших підставою натхнення є прилучення до багатоманітності людської діяльності й радісне збудження від неї, так для інших нею є цнотлива відстороненість від житейської суєти і внутрішня тиша.

Тиша і самотність — найчастіше вживані у В. Свідзин- ського поняття, постійне означення пошукуваних ним об­ставин для духовного самовиявлення. Це, власне, все, чого він прагнув від життя. Як мало і як водночас багато для тих днів, майже нездійсненно! Було б сліпотою вбачати тут безтямну міщанську нехіть до історичних клопотів доби. Для В. Свідзинського чесне (і, якщо вдуматися, мужнє!) виборювання свого права на «тишу» і «самотність», тиха і лагідна впертість на цім були не «втечею від життя», а — в певному сенсі — швидше втечею до життя, де він міг бу­ти собою й зосередитися на тих аспектах буття, котрі від­особлені від минущих і поверхових самоусвідомлень доби.

Власне, «тиша» і «самотність» — це підставові переду­мови цілого роду поезії, який завжди існував та існуватиме як одна з ланок людської духовності і призначення якого в тому, щоб «звести», порозуміти людину з природою, з усе­світом, усунути штучні ланки поміж ними, поставити лю­дину перед великою очевидністю космічного буття й свого інтимного зв’язку з ним.

«Самота» В. Свідзинського — це, скажімо, не драматич­на філософська самота Сен-Жон Перса або, якщо прига­

339

дати інші аналогії, не гіркувата, саркастична й інтелігент­но-артистична самота Євгена Плужника. «Самота» В. Сві- дзинського — спокійна, добра й роздумлива, а його «тиша» — м’яка, ненапружена, врівноважена. Це самота вивільнення від випадкового й дріб’язкового задля посут­нього; це тиша триваючого дива самоусвідомлення й щора­зу нового відчуття своєї глибинної причетності до великого й радісного кругообігу природи.

Миродайне усамітнення у В. Свідзинського — це ін­туїтивне протистояння «відчуженню» людини, знелюдненню її, спроба повернути її природну універсальність і ціліс­ність, але не шляхом гігантизму чи постулювання якоїсь філософської точки опертя, а одухотворенням звичайних рутинних стосунків із землею, сердечною уважністю й спо- чутливістю до неї, «самотужки» — в розрахунку на скром­ні людські сили.

Тут і є його, В. Свідзинського, специфічне: приязна уважність до життя природи, загострена спостережливість і якась світла сумирність у думці про людину. Вони поста­ли у поета не без впливу античних авторів, яких студіював і перекладав, та народного світогляду; хоча й у світопочу- ванні сучасної людини він певною мірою закорінений. До речі, не розбшцацький оптимізм «завойовника природи», а настрій, близький до того, який бачимо у В. Свідзинсько­го, супроводив здебільше великих знавців та дослідників природи.

Поряд із «самотою» у В. Свідзинського майже завжди йде «мовчання» як іще один елемент його поетичної тріади («самотність, труд, мовчання»),

його мовчання — дуже об’ємний стан духу. Є в ньому і щось від тієї одвічної заздрої недовіри поетів — жерців слова! — до слова (знамените тютчевське: «Мысль изре­ченная есть ложь»), від тієї проблеми, що її так визначив

О. Потебня: «Всяке розуміння є водночас і нерозуміння». Є і повага до святості слова, небажання прилучатися до епідемічного словоблудства: є очевидна громадянська чес­нота. Але не лише це і, може, не найбільше це. Головне — охороняти свою внутрішню тишу, дати їй визріти до ду­ховного екстазу.

В. Свідзинський не просто спостережливий, знаючий співець природи: вона для нього сповнена живих сил, во­на — незупинне диво, і він щоразу намагається схопити її незбагненні чародійства. Тут у нього лучаться і щось від античної мудрої наївності з її баченням філософської про­блематики крізь найелементарніші з’яви буття, і народний анімізм, поганська ритуальність, здорова народнопоетич­

340

на «містика» (особливо в баладах та казкових поезіях),— тобто те естетичне переживання історично-глибинного до­наукового народного світогляду, яке, щедро і невимушено живлячи поетичну уяву пластичним матеріалом з просто­рої й рухливої підсвідомості, вкупі з ледь чутним настроєм «природничої» сюрреалістичності надає зовні традиційній поезії В. Свідзинського «на теми природи» внутрішньо сучасного, модерного характеру.

Рефлексія над природою є в нього рефлексією над ці­лістю життя й людської долі; над призначенням людини і сенсом її буття, як і над власною особистістю, індивідуаль­ною долею. Здебільшого людина в нього просто незримо присутня в природі, ніби «закодована» в ній, і тому есте­тичне входження в неї є водночас і входженням в істоту людини. Проте часом ці два плани в нього незчленовані і співвідносяться символічно, як от у тих поезіях баладного характеру, де в дусі поетики народних вірувань, суб’єктив­но трансформованої його творчою уявою, антропоморфічні сили природи вочевидь утручаються в людську долю, на­в’язують велезначний діалог з людиною, підстерігають її потаємний роздум. Тоді поезія В. Свідзинського стає три­вожнішою й драматичнішою («Відколи сховав я мертву голубку...», «Аби заснув, приходиш крадькома...» та ін.), створює складніший і специфічніший образ людського життя.

Поетична сповідь В. Свідзинського про природниче яви­ще — це завершений сюжет певного буття, вичерпана при­рода думки, доконана цілість переживання зі своєю, щора­зу неповторною, драматургією.

Ця поезія, мабуть, здавалася б трохи ідилічною і бла­годушно-споглядальною, якби не той інстинкт неспокою, інтуїтивне відчування таїни й неспогаданності природного життя, які властиві В. Свідзинському і тримають його весь час на грані душевних небезпек.

Всі поетові пошукування стягуються до того душевного стану, в якому б відкрився внутрішній зв’язок речей. Такі важливі стосовно цього «самота», «мовчання», «тиша» — всього лиш передумови цього стану, а серед них має тихо і рівно пломеніти духовна любов, що розпросторюється на все суще, лежить в основі солодкотаємничої єдності люди­ни й природи, людини й космічного буття.

Житейська й метафізична проблематичність такого ду­шевного стану зроджує в поезії В. Свідзинського мотиви втрати, то неминучої, то пов’язаної з провиною; так само — мотив цінності недооціненої миті; найчастіше вони вилива­ються в нього в ліриці спогаду. Мотиви емоційних та ду­

341

ховних втрат, проминущості миті здебільшого пов’язані у

В. Свідзинського з поетичною ідеєю проминальності жит­тя; проте нерідко домішується і гіркота власної необачності чи безпорадності: тут виказується зворотний бік тієї ду­шевної делікатності й цнотливості, яких бракує житейській «агресивності»; тієї певної недовіри до цінності активної дії, яка знайшла вираження у культі самоти, мовчання, тиші, що, отже, має також і свій негативний знак навіть у межах власного ідеалу. Та сприкрення власного нездатні­стю улагіднюється як суб’єктивною філософською резигна­цією, що примирює докір і жаль за втраченим, так і еле­ментом трохи зверхнього, трохи лукавого народного фата­лізму.

Роздум про життя, щастя, долю у В. Свідзинського (хоч і він є уже плодом набутої духовної культури, індивідуаль­ного духовного досвіду та суб’єктивної рефлексії) часто ви­словлено в дусі народної поетичної філософії, як вона від­билася в казках, баладах, притчах, прислів’ях, повір’ях; в дусі поглибленого символізму і водночас остудливого гу­мору, що випливає із віковічної «притерпілості» і своєрід­ного усвідомлення поставлених людині берегів.

На поезії В. Свідзинського лежить печать високої зрі­лості. Йдеться не просто про зрілість думки й вислову (які можуть бути результатом виучки), а про зрілість, сказа­ти б, усього психічного комплексу, душевного ладу. Позна­чився на цім і змужнілий вік поетів, великий душевний досвід. Багато було пережито, продумано й зважено, по­етична думка нахистилася оперувати вагомими узагаль­неннями і в потрібний момент брати на поміч спогад; вона набула «резюмуючого» характеру. Предметом її стали не стільки окремі оказії життя, скільки все життя як цілість, як людська доля, як гуманістична проблема й загадка буття.

Недостатність реалій доби в поезії В. Свідзинського не є чимось навмисним, установчим, або чимось, що випливає з поетового стосунку саме до цієї доби. Може, він і хотів би писати інакше, «сучасніше», «злободенніше», як радили рецензенти,— але не міг. Річ просто в розміреності його поетичного настрою й мислення, в його віднесеності до по­зачасових начал буття. Адже так само небагато в його по­езії і «автобіографічних моментів», відгуків приватної долі. Поетична індивідуальність його не біографічного, а харак­терологічного порядку, і ного лірика — це вираз не сильної особистості, а особливого світопочування. Тому коло обсер­вації, здавалося б, найвужче, але яка повнота роздуму про життя!

342

Так само, всупереч звичному пов'язуванню символізму з абстрактністю, безплотністю, надреальністю, треба гово­рити про повноту реалістичної предметності у В. Свідзин- ського. В його поезії зичлива уважливість людського духу без кінця розчленовує початкову аморфну сірість буття, вихоплює з неї нові й нові грані, невтомно її уречевлює.

В. Свідзинський має слово-назву до кожної дії (як мало хто в українській поезії, він засвідчив стислу «підігнаність» мови до всієї розмаїтості явищ буття, її достатність і зруч­ність для уречевлювальної дії людського духу), і його «ан­тична» зосередженість і докладність називання певні своєї достеменності, його ретельність називання — це гущина пізнавання, щільність входження світу в свідо­мість.

В українській поезії творчість В. Свідзинського стоїть трохи осібно. її пов’язували з «неокласиками». Це слушно тільки частково. Вплив античної духовності та культура вірша, дисципліна вислову, певний раціоналістичний кон­троль над чуттєвою сферою — це, мабуть, і все, що в нього з ними спільного (і тут їхній вплив безперечний). Проте поезія В. Свідзинського далеко не така книжна, раціональ­на та «ідеократична», як скажімо, у М. Зерова,— не наго­лошуємо вже на енергії, енциклопедичності і розмаху останнього. З «неокласиків» найбільший вплив на В. Сві­дзинського справляв М. Рильський, близький йому чутли­вістю до предметного багатства буття, спокійною помічаль- ністю, естетизацією буденності і пафосом уречевлення. Але й від нього, не кажучи вже про інших «неокласиків», він відрізнявся більшою органічністю народнопоетичного сві­тогляду і більшою безпосередністю інтуїції та підсвідомо­сті, більшою розвільненістю вірша й слова, своєрідністю спектру настроїв та думок (тут не говоримо про літератур­ну масштабність обох постатей). Щось є у нього трохи спо­рідненого з раннім Тичиною — в характері імагінації, в му­зиці думки, в персоніфікаціях природи. Вище ми зіставляли деякі його мотиви з Плужниковими; але додамо, що інколи вони близькі в способах збагачення і «прозаїзації» ритмі­ки, у виході за канонічні розміри, «перебиванні» їх тощо. Поза тим сліди його поетичної школи — не так у сучасній літературі, як у народній поезії; книжні впливи були пере­важно наслідком багаторічної й подвижницької перекла­дацької праці, здебільше в античних зразках (втім, крім Гесіода, Овідія, Арістофана, перекладав він і «Слово о пол­ку Ігоревім»); можна здогадуватися, що він брав уроки не лише в античної філософії, епіки та драматургії, а й у античної лірики.

343

Загалом же поезія В. Свідзинського, хоча невелика кількісно, досить різноманітна й різнорідна своїм характе­ром. Аж дивно, що поет, котрий написав не дуже багато й здавався пасивним, відстороненим від буяння життя (з тих, мовляв, хто «вариться у власному соку»),— насправді та­кий причетний до світу, різноякісний і многоликий. Він і виразно суб’єктивний лірик, і епічний хист йому не чужий; журна задума і миродайний спокій споглядання так само йому притаманні, як чіпка помічальність і добротна реа­лістична описовість сполучаються в нього з тим, що тепер називають «еліптичністю» поетичного мислення, а пафос натуральності природи — з химерною міфотворчістю. Хо­ча він не є поетом ні раціоналістичним, ні дидактичним,— імагінативним поетом його також не назвеш; його поезія — не так поезія уяви, енергії почування чи метафорично-асо­ціативного мислення (усі ці елементи більшою чи меншою мірою притаманні йому), як поезія обсервації; проте у сво­їх обсерваціях В. Свідзинський високою мірою виборчий, сугестивний і зосереджений. Шляхами поетичної інтуїції він легко й невимушено увіходить у внутрішній потаємний взаємоплин речей, дає свій, підвладний критеріям загаль­ної очевидності і водночас глибоко індивідуальний, розтин світу. Це один з небагатьох в українській поезії випадків, коли дар емоційного переживання, насиченість побутових спостережень, розкіш предметної пластики поєднані з дис­ципліною думки, рафінованою душевною культурою, за­глибленою рефлексією і наполегливістю самоспоглядання...

На сьогодні очевидна не тільки історична чи відносна (порівняно до об’єктивних можливостей доби чи до того, що писалося тоді іншими поетами), але й абсолютна, непе­рехідна цінність поезії В. Свідзинського, яка грунтується на незгладимості людського «я» і його узгодженості, орга­нічності з усім обширом живого — на індивідуалізмі при­родної солідарності.

Не набувши популярності ні за життя, ні по смерті, він не справив помітного впливу на сучасне чи наступні поетич­ні покоління. Проте його місце в українській поезії, в на­шому естетичному самоусвідомленні взагалі, зростає і зрос­татиме. А національне й народне підгрунтя поетики, образ­ної мови, світопочування таке глибоке, що деякі сучасні наші талановиті поети то в одному, то в іншому «мимоволі» внутрішньо споріднені з ним (хоч безпосередній вплив, зда­ється, виключається). Насамперед тут можна назвати П. Мовчана з його філософсько-космогонічними мотивами; нинішнього М. Вінграновського з «екранізацією» душевно­го життя на суверенну стихію природи й побуту та з його

344