визму,— і водночас досить цинічний політичний розрахунок. Наявність цього останнього засвідчується хоча б і тим, що, скажімо, 1920 р. день народження Т. Шевченка був оголо­шений державним святом, але після стабілізації становища в Україні про це ніби забули. Проте політичні та ідеологічні маневри навколо спадщини Кобзаря ніколи не стихали. Ці­каво, що й футуристи, знехтувавши вихватками М. Семенка, поспішили натомість зарахувати Т. Шевченка у свої право­флангові: Шевченко — «перший український футурист» *. Втім, футуристам, як і іншим сектантам, потрібен був не власне Т. Шевченко, а сам поет в їхній інтерпретації. Слушно виступаючи проти хуторянської профанації образу Т. Шевченка, вони вдавалися до профанації вульгарно-со­ціологічної, революційно-фразерської: «Ей, ви, не хапайте за манжети тов. ШевченкаІ Геть Тараса і живе хай тов. Шев­ченко!»² Власне, це була самодіяльна варіація на мотив офіційної пропаганди, яка заходилася ідеологічно «регулю­вати» всенародні почуття до Шевченка.

Водночас — треба підкреслити — в 20-ті роки було чи­мало зроблено для поважного наукового вивчення спадщини Кобзаря, як і інших класиків української літератури. В гост­рих ідеологічних і естетичних суперечках утверджувалося розуміння значущості надбань української демократичної літератури минулого для її подальшого розвитку.

Українська художня культура в періоди свого піднесен­ня функціонувала в загальноєвропейському контексті, була відкритою до світових духовних процесів. І її занепад зав­жди був пов’язаний із штучною герметизацією, блокадою (через підпорядкування політиці зовнішнього імперського центру і, відповідно, провінціалізацію), а відродження — із зусиллями прорвати цю блокаду, відновити різноспрямовані зв’язки та здатність одержувати і трансформувати світові імпульси. Свідомий і цілеспрямований характер таких зу­силь бачимо особливо в українській літературі кінця XIX— початку XX ст. (М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Вороний, В. Винниченко, О. Олесь та ін.).

Український неоромантизм (символізм та імпресіо­нізм), крім національних стимулів, живився й стимулами західноєвропейських літератур та російської. Досить на­звати Метерлінка («Синя птащка»), Гауптмана («Затопле­ний дзвін»), лірику Е.-М. Рільке і Верфеля, драми Г. Ібсена,

1 Стріха е. Футуррозкопки//Нова генерація. 1928. № 7.

2 Коляда г. Реабілітація т. Г. Шевченка // Нова генерація. 1929. № 1. С. 36.

136

драми і романи Б. Бйорнсона, романи К. Гамсуна («Місте­рії», «Пан», «Вікторія»), ранні твори М. Горького.

Після жовтневого перевороту проблема взаємодії з євро­пейською культурою ускладнилася. Виникла небезпека но­вої ізоляції, вже ідеологічно мотивованої в атмосфері про­тистояння більшовицького режиму «світовому імперіаліз­мові» та заперечення «буржуазної культури», під політич­ним обстрілом опинилася орієнтація на європейську духовну спадщину частини української інтелігенції (як от неокла­сики). Але, з іншого боку, курс на «світову революцію», а потім його інерція, концепція «пролетарського інтернаціона­лізму» зумовили як спеціальний інтерес до пролетарської літератури Заходу, так і тісні зв’язки з європейськими «лі­вими» в літературі й мистецтві, що створювало принципово новий і ефективний канал підключення до європейського естетичного потенціалу.

Отже, не випадково активними в налагодженні міжна­родних контактів, популяризації світової літератури і в за­своєнні естетичних уроків європейського експресіонізму, футуризму, дадаїзму та інших тогочасних течій стали україн­ські футуристи, конструктивісти, прихильники «Нової Гене­рації» та ін. (це стосувалося не лише літератури, а й живо­пису, театру, почасти музики). Вони справді багато зробили, хоч було в цьому і певне хизування, і спекуляція на своїй новочасності, «європейськості», якою докоряли естетичним ретроградом, і хуторянам (Гео Коляда: «Ми — екстренні футуристи на болоті літератури України»).

Український поетичний авангард зазнав впливу Уїтмена¹ та Верхарна, Рембо і Бехера, був знайомий з доробком Волькера і С. К. Неймана, Сейферта і Бронєвського. Зна­менним був вихід 1929 р. «Антології американської поезії» та «Антології сучасної французької поезії». Німецьким і австрійським експресіонізмом професійно цікавилися Л. Курбас, О. Довженко, М. Бажан; до експресіонізму тя­жіли Т. Осьмачка і почасти О. Близько. Проза О. Досвіт­нього, Ю. Шпола, О. Слісаренка, Гео Шкурупія, М. Йоган- сена, А. Чужого стилістично формувалася не без впливів нової французької (Блез Сандрар, Жюль Ромен), амери­канської (Дж. Дос Пассос), російської (І. Еренбург) про­зи — з її гострою «телеграфною» мовою, «інтернаціональ­ною» стилістикою, динамізмом і ліричною пристрасністю.

В українському авангарді, від перших футуристичних декларацій М. Семенка до експериментальних романів М. Йогансена, був той здоровий епатаж, яким відзначалося все європейське модерне антибуржуазне мистецтво і про який влучно сказав Ортега-Гассет, що молоде мистецтво

137

самим своїм існуванням змушує доброго буржуа відчувати себе таким, який він є насправді: добрим буржуа, істотою, нездатною до художницької самопожертви, глухою й слі­пою до чистої краси.

Але епатажність і антибуржуазний виклик в українсь­кому авангарді поєднувалися з історичним оптимізмом та вірою в свою соціальну й естетичну місію, більше або мен­ше пов’язану з долею України. Втім, уявлення про місію України найбільше відбилося не в авангардистському екс­периментаторстві, а в ідеї М. Хвильового про «азіатський ренесанс» (але згадаймо також і «Вітер з України» П. Ти­чини, і «Чотири шаблі» Ю. Яновського, і ранні поеми М. Ба­жана, які «локалізують» найбільші епохальні конфлікти людського духу).

Контакти з європейським пролетарським і «лівим» мис­тецьким рухом мали велике значення для української літе­ратури, але не могли цілком задовольнити зростаючий ін­терес до світової культури та реальне входження в її інте­лектуальні й естетичні виміри. Тому робилися спроби взаємодії з ширшим спектром європейської духовності. Та­кими були зусилля «ВАПЛІТЕ», хвильовистського- «Про- літфронту», неокласиків, «академістів» та «інтелектуалів» (Ю. Меженко, А. Ніковський, Б. Якубський, О. Білецький тощо), В. Підмогильного (переклади з французької філо­софії) .

Досить ефективною сполучною ланкою тоді між україн­ською літературою і літературами європейськими виступа­ли пролетарські й революційні письменницькі осередки в Західній Україні, а також західноукраїнські революційні емігранти. Натомість політичні перешкоди не дозволяли ефективно використати ті величезні можливості, які нада­вала наявність на Заході значних груп української літера­турної і мистецької еміграції,— цю еміграцію зусиллями режиму не тільки бойкотовано, а й усіляко компромето­вано, коли з будь-яким «заграванням» було покінчено.

З кінця 20-х років, з посиленням політичного терору, слабнуть контакти українських письменників із зарубіж­жям. їх підпорядковують державно та політично спрямо­ваним міжнародним акціям (таким, як Міжнародна кон­ференція революційних письменників у Харкові 6—15 лис­топада 1930 р.; Антифашистський конгрес у Львові 1935 р.; Конгрес на захист культури у Парижі 1935 р.; і, звичайно, І Всесоюзний з’їзд радянських письменників у Москві 1934 р.). З другої половини 30-х рр. міжнародні зв’язки ук­раїнської літератури зводяться до мінімуму й набувають переважно декоративного та пропагандистського характе­

138