домі процеси людської психіки, що взагалі було характер­ним для мистецтва кінця XIX — поч. XX ст.

М. Могиляпський органічно розвивав традиції психоло­гічної прози М. Коцюбинського та В. Винниченка, його ос­мислення своєрідності обох митців у статті «Коцюбинський і Винниченко»¹ дає змогу глибше збагнути тенденції і власної прози. Про близькість світовідчуття з Винничен- ковим автор зізнавався у листі до М. Коцюбинського то­го ж таки 1912 р.: «Нема,— писав він,— дорогий Михайле Михайловичу, сонця, лірики та м’якого тону і в моїх опові­даннях. Навпаки, в них досить жорсткого тону. Треба Вам сказати, що всі вони дуже коротенькі; дія в них перенесена вглиб душі, а температура піднята до більшого «каления»... «Наречену» — саму боявся посилати (до «Літературно-на­укового вісника».— Ред.), та й тепер за неї боюсь. З зов­нішнього боку вона дуже легко може здатися «порнографіч­ною». А мені буде дуже жаль, як вона не пройде. І жаль тому, що вона кільце в ланцюзі. Витягти його і весь ланцюг порветься» ². «Ланцюг», який не хотів розривати М. Моги- лянський,— це, на перший погляд, перебіг життя у таких віхових обмеженнях, як народження і смерть, а точніше: любов і смерть. Перебіг між «точками» найвищого злету мобілізації усіх духовних та фізичних сил людини. А глиб­ше— то це значною мірою фрейдистське розв’язання М. Могилянським проблеми підсвідомого: джерело психіч­ної енергії він вбачав у двох протилежних тенденціях — в сексуальному інстинкті та потягу до смерті.

Вже у першій збірці, проектуючи людину як біологіч­ний феномен на соціальний грунт, він заглиблюється в пошуки «людського в людині», тих моральних параметрів, завдяки яким їй вдавалося б залишатися на рівні своїх найвищих духовних можливостей. Це інтуїтивно й підвело письменника до думки про певний культурний регістр лю­дини як гальмівний чинник вседозволеності її «безмежних можливостей», той рівень, на якому з’являються відчуття честі й гідності. Такий комплекс проблем знайшов подаль­шу розробку у романах «Честь» (1929), «Всюду страсти роковые» (1939), «Хильда» (1941).

Жовтневий переворот М. Могилянський ніби сприйняв, повернувшись 1923 року з Петрограда в Україну. У 20-ті роки активно включається в громадське життя: очолює Ко­місію по складанню «Біографічного словника діячів Ук­

1 Див.: Могилянский м. Коцюбинский и Винниченко // Украинская жизнь. 1912. № 6. С. 57.

2 Чернігівський літературно-меморіальний музей м. М. Коцюбинсь­кого. № 1615. А. 2098.

628

раїни» при Українській Академії наук, активно виступає як критик та літературознавець. За ідейно-естетичними уподобаннями він був близький до групи «неокласиків». І вже цим багато визначалося. На диспуті 1925 року, най­старший з усіх, він сказав: «...вмирати за ідею, за комунізм часто буває легше, ніж жити для ідеї, для комунізму і своїм життям крок за кроком зміцнювати і закріпляти йо­го позиції. Тут часто людини не вистачає, бо у неї немає тієї культури, яка утворює нову людину, формує її і яка так потрібна для нових відносин нового життя» І саме тому боротьбою за нову людину, її культурний рівень, ду­ховність загалом були перейняті усі подальші літературні виступи письменника — як критичні, так і художні.

В українську новітню літературу М. Могилянський уві­йшов передусім як критик, літературознавець, грунтовний знавець світової літератури, а вже потім як майстер сло­ва. Заговорили про нього як про письменника лише після скандального оповідання «Вбивство», надрукованого жур­налом «Червоний шлях» (1926). Критика, нехтуючи пра­вом на умовність в художньому творі, витлумачила його надто тенденційним, як таке, в якому не схвалювалося повернення М. Грушевського в Україну. Через цей твір ім’я М. Могилянського потрапило і до статті А. Хвилі «Марні надії ворогів» (Комуніст. 1926. 17 серп.), спрямо­ваної проти діяльності Д. Донцова, а принагідно і проти М. Хвильового, якого той підтримував, та проти всіх, хто поділяв погляди М. Хвильового. Після цієї публікації «ле­гальне» творче життя письменника припинилося, залиши­лося єдине — виступати під псевдонімами. У такій формі побачили світ його передмови до творів Марка Вовчка (1927), Ганни Барвінок (1927), О. Стороженка (1927), до збірників «Досвітні огні» (1927), «Веселий оповідач» (1927), «П. Куліш» (1927). А от роман «Честь» (1929), «Всюду страсти роковые» (1939), «Хильда» (1941) зали­шилися неопублікованими.

Не опублікований у харківському видавництві «Літера­тура і мистецтво» роман «Честь» привернув пильну увагу внутрішніх рецензентів, і вони навіть дали йому оцінку в офіційній пресі. У передовій статті «Літературної газети» від 21 липня 1933 р. зазначалося: «... ворог знахабнів до того, шо одверто підсовує нам свої отруйні шовіністичні «твори» в надії, що їх ніхто не викриє. Досить покликатись на те. М. Могилянський не посоромився прислати до ЛіМу

1 Шляхи розвитку сучасної літератури / Диспут 24 травня 1925 р. К., 1° с 48

627