П. Тичина в «Скорбній матері» та на сторінках збірки «За­мість сонетів і октав»,— і обидва поети в цьому були не лише суголосні, а й сумірні один з одним!

Своєрідність світоглядної позиції автора «Днів» поляга­ла у тому, що в його поезії поєднались дві протилежні й конфліктуючі між собою настроєності: трагічно-болісне пе­реживання втрат учорашнього та суперечностей сьогодніш­нього дня — і пристрасна, хочеться сказати, компенсуюче- рятівна віра в справедливе й людяне майбутнє, шлях до якого відкритий тією самою революцією^ «Я знаю: переку­ють на рала мечі. І буде родюча земля — не ця... І буде так: пшеницями зійде кров, і пізнають, яка на смак любов. Ві­рю» («Я знаю»). Такий знайомий з творів романтичних поетів минулого мотив самоофіри, самоспалення в ім’я ідеа­лу, мети чи віри по-своєму оживає в тихій екстатичності Плужникового самоприречення: «І ось ляжу,— родючий гній,— на скривавлений переліг...— Благословен еси, часе мійі Навчи мене заповітів твоїх!» (...«І ось ляжу,— родючий гній»).

Ідейно-емоційна напруга між двома полюсами — дійсність і мрія, невеселе сучасне й жадане майбутнє — у Є. Плужни- ка така велика, що в деяких його віршах ніби поставлені на діалектичний двобій початок і кінець, вихідна і завершальна «теза» твору (за смислової, ясна річ, переваги останньої).

Правда, його скепсис гостро мислячого інтелектуала ча­сом буває не меншим, ніж його мрійництво, і тоді він просто відгороджується від набридлої «високої словесності»: «Ах, про майбутнє все я переслухав, а про минуле все перечитав» («Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці»).

І все ж для першої книги найбільш характерний отой двоєдиний акорд журби і віри, тверезого критицизму і мрій- ницького пориву до далекого майбутнього, про який так ' проникливо писав М. Рильський: «Він «не может о другом», він «всегда об одном». А це одне — як дволикий Янус: гри­маса старого, просвітлена даль майбутнього. І в цьому сус­пільне значення Плужникової поезії» *.

Яскраво підтверджують цю думку поеми «Галілей» і «Канів», що увійшли до книжки «Дні». Обидві вони моно­логічні, хоча у першій розповідь веде ліричний герой, на­ділений певною сумою характерних прикмет, а в другій — просто роздумливий оповідач. Зате інтонаційні відмінності впадають в око. Якщо в «Каневі» оповідь тече спокійно й розмірено — виважуються відповіді на великі соціально- історичні, філософські питання,— то в «Галілеї» перед на-

1 Рильський м. Зібр. Творів: у 20 т. Т. 13. С. 22.

884

ми — нервовий, уривчастий монолог людини палкої і зболе­ної, справді здатної «за всіх сказати, за всіх переболіти».

«Галілей» — поема про драматичні суперечності порево- люційної дійсності й борню сумніву та надій, що роздирає серце поета-гуманіста. Гуманіста тієї великої, класичної школи, який не вірить, що «сотворить добро недобрий», і який знає, що «сльоза одинока каліки важить більш, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм!» («Галілей»), Як тут не нагадати про Івана Карамазова в Достоєвського з його знаменитою відмовою од «квитка» на царство небесне, поки на землі може бути пролита хоч одна сльоза замуче­ної дитинні Пошуки правди для «малої» людини, яку герой поеми жаліє й любить, бо й сам уявляє себе порошинкою на «байдужій руці» часу, пошуки історичної правди для ці­лої епохи — тут і б’ється головний ідейний нерв поеми, ле­жить її центральна тема.

Кульмінаційним пунктом твору є опис вищого, остан­нього суду, який здійснюють «дужі, щасливі» люди прийдеш­нього над сучасниками поета і ним самим. Соціальні сим­патії і антипатії Є. Плужника виявлені тут дуже виразно: будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, его­їсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивате­лі, які «не відали, що творили»; і, нарешті, передбачається справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви... ми так собі»...): не виправдуючи, мабуть, їхню надмірну «тихенькість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям скажуть — відпочиньте. «Нині відпус- каєши рабів твоїх, часе! Бо ми бачили муку твою — і віри­ли в радість!» («Галілей»),

Та це — в далекому майбутньому. А поки що герой му­сить втішати себе вельми умовною, хоча й цілком діалек­тичною, «гармонією» сучасної дійсності:

І я зовсім, зовсім спокійний!

Ах, яка це безсмертна гармонія —

Революція, голод і війни,

І маленького людського серця агонія!

(«Галілей»)

Трагічний оптимізм трагічного романтика — ось, ма­буть, найкоротша формула світосприймання поета. Світо­сприймання суперечливого, болісного і все ж глибоко при­вабливого своєю чесністю, щирістю, відданістю моральному абсолютові.

На відміну од поеми «Галілей» з її строфами і строфо- їдами, що мало не вибухають від внутрішньої вібрації, «Канів» закутий у панцир строгої й вигадливої, спеціально

13 юі

383

винайденої автором строфіки: зобов’язував сам тон розмо­ви, а крім того — молодий поет звертався до різних фор­мальних напрямів.

«Канів» — поема медитативна і філософська, і розмова іде в ній на теми магістральні, вирішальні для нації в нові історичні часи: село і місто, їхнє сучасне, минуле й майбут­нє, конфліктність їхніх нинішніх соціокультурних взаємин і можливість гармонії в далекому «завтра», в тих часах, де «поєднає села і міста велика єдність праці і культури» («Канів»), В суперечках між «селюками» (В. Поліщук пи­сав навіть — «селозаторами») та «урбаністами», які вже тоді велися в українській радянській літературі, Є. Плуж­ник посідав цілком певну і, слід гадати, розважливу пози­цію: «Бо виріс я на межах двох світів — півмерлих сіл і міста молодого, і не зречусь ні там, ні тут нічого...» («Ка­нів»), Він не писатиме «рядків наївних тихої еклоги», але й не тішитиме душу «в полоні цегли, диму і дротів» — «чу­жий, чужий я цим новим богам, з своїм селянським розми­нувшись богом!» («Канів»). Вірний своїм мріям, поет зма­льовує утопічну картину заобрійного прийдешнього — «коли не буде ні села, ні міста, а будуть тільки люди і сади» («Канів») — і тут же осмикує самого себе, згадавши, які ще злидні й темнота панують «на Вкраїні, де не всім відомі абетка, потяг, мило й олівець» («Канів»),

В цьому, здається,— головний ідейний акцент поеми: мрійливий Є. Плужник, навіть малюючи знадливі картини золотого майбутнього, суворо кликав до реалізму в сучас­ності, і передусім реалізму у ставленні до колиски нації — села. Бо — «Мільйони сіл, де поруч комнезами й вечірній дзвін до церкви,— знаю вас! Не швидко ви у той щасливий час доженете скрипучими возами! Ще вам не раз звертати на той самий знайомий шлях — проклятий вже не раз — знесилля, муки, темряви й образ, политий потом, кров’ю і сльозами!» («Канів»), Суворе і, на жаль, підтверджене істо­рією пророцтво! А «надтемою» поеми є тема України (на загальнонаціональний масштаб думки вказує вже і симво­лічна в своєму контексті її назва). Автора хвилює проблема складного шляху рідного народу в майбутнє: він бачить всі можливості, відкриті революцією, але попереджає, що ви­рішальними у цьому поступі будуть цінності загальнолюд­ської цивілізації — розум, знання, творчість, «велика єд­ність праці і культури» та ще — на кожну душу населення — принаймні крапелька пам’яті й любові до того «порогу батьківської хати», від якого «і досі серця не віддер» сам поет Є. Плужник...

Поезія збірок «Рання осінь» та «Рівновага» — лірична,

386