зертири майже зуміли приноровитися до непівської дій­сності, та не можуть лише зрозуміти, звідки береться нове панство, або як це може якийсь чужинець-китаєць гинути в боротьбі не за «свою» землю. А в новелі «Анкета» Антон Собачка з колишнього борця проти більшовизму цілком перероджується на більшовицького бандита («Бандит був — бандит зостався», — кажуть про нього в селі),— тут письменник запримітив симптоматичне явище, дивовижну мімікрію.

Г. Косинка як художник досяг «своєї сили» в середині 20-х років. Форма його творів набувала реалістичної «чис­тоти», а зміст їх, виростаючи з окремих життєвих мотивів, ставав всеохопним, поліфонічним. Це особливо помітно в новелах, де на перший план виступала третя драма укра­їнського народу — драма тих, хто віддав себе на олтар комуністичної ідеї. Заглиблюючись у характери сільських більшовиків, письменник показує, що мета в них ніби бла­городна — покінчити з бідністю й експлуатацією, але спо­соби досягнення її чомусь ведуть не до гармонійності, а до нових кривавих репресій. Я Савченко. аналізуючи одну з кращих новел такого змісту («Політика»), звертав увагу саме на особливості художньої реалізації авторського за­думу: нема вже, писав він, «ні романтики, ні лірики, а тільки — жорстокий реалізм і глибока побутова мотивація драми» ¹ Критик помилявся, відмовляючи Г. Косинці в лі­риці та романтиці (палітра справжнього митця поєднує в собі всі барви, виявлені тою чи тою мірою), однак чис­тота («жорстокість») реалізму в «Політиці» відзначена слушно

У новелах, шо писалися протягом 1922—1924 рр. і від­творювали драматичні ситуації, які відбуваються з героя- ми-комуністами. відчутна деяка різностилістика художньо­го мислення. Новела «Товариш Гавриш», в якій мовиться про спробу героя-комуніста зорганізувати своїх односель­ців на будівництво кооперативної крамниці, написана в підкреслено «буденному» тоні, відверто орієнтована на так званого простого читача; в «Темній ночі» і «Десяти» роз­праву «бандитів» над комуністом Байденком і укапістом Рублем зображено як лірично-іронічне «весілля смерті криваве» (акцент зроблений на виражальній силі імпре­сіоністичних барв), тоді як «Постріл» і особливо пізніша «Політика» — це глибоко реалістичні драми з переважан­ням об’єктивно-епічної, логічно-мотиваційної образності. Лише зрідка її посилює якийсь «ультрземоційний» елемент

1 Червоний шлях. 1927. А6 4. С. 178.

(фольклорна говірка, «мотив» народної пісні, брутальний вираз на зразок — «зараза», «гадюка», «собака» тощо), але художня функція його ніяк не орнаментальна, а саме — мотиваційна.

Чому новели цього циклу сприймаються як драматич­ні? Не тільки тому, що в них усі герої-комуністи гинуть. На останнє, до речі, Я. Савченко в згаданій статті теж звертав увагу, трактуючи його знову ж таки спрощено: з усіх сучасних письменників, зазначав він, Г. Косинка «,..най- кривавіший. Соціальні конфлікти в нього неодмінно кін­чаються смертю. І коли перші сторінки оповідання обвіяні ніжним колоритом природи, теплою лірикою, то останні конче парують кров’ю»

Поетизації крові в Г. Косинки, звичайно, не було. На гостроту соціальних конфліктів, які вели до загибелі лю­дей, письменник дивився з висоти життєвої діалектики і народного сприйняття. Він бачив, що комуніст на селі — явище окремішнє, не типово селянське, дядьки ставляться до нього недовірливо й насторожено, і це зумовлює неспо­кій в українському етнічному соціумі. Автор не висловлює присудів, він говорить про це з болем, але й з епічною три­вогою, як про «щось окреме від себе» (Арістотель), як про об’єктивну реальність, з котрою не можна не рахуватись і котрій потрібна якась душевніша альтернатива. Комуніст Швачка з новели «Політика», здається, міг би бути живим втіленням такої альтернативи; він щиро любить свою дру­жину (хочй вона й куркульська дочка), послідовно захи­щає інтереси незаможників, але головною зброєю своєї «політики» обрав силу, котра, як відомо, здатна породити відповідну реакцію. Ставши жертвою цієї протисили, озлоб­леної, мстивої, Швачка так і не зміг прищепити в житті комуністичні ідеали (як лишилося для більшості чужим, чудернацьким і саме його улюблене слово — «політика»). Співчуття в цій ситуації заслуговує тільки народ, якому судилося пережити ще й драму комуністичних ілюзій.

Своєрідним синтезом художніх роздумів Г. Косинки про драматичні випробування людини й народу в порево- люційну добу можна вважати два його твори — «Фауст» (1923) ² і «Гармонія» (1933). В обох оповіданнях головні

1 Червоний шлях. 1927. № 4. С. 178

² Новела «Фауст» тривалий час існувала в рукописному списку: про неї згадує С. Єфремов в «Історії українського письменства» (1924. Т. 1); вона відома була також укладачеві «Хрестоматії української літератури» М. Плевако (Архів ЦНБ Ф. 27. Од збр. 582). 1942 р. під час фашистської окупації України недовершений варіант новели опубліковано в журналі «Український засів» (№ 1), який виходив у

558

І’ерої проведені крізь горнило тюремних випробувань: му- равйовських застінків і білогвардійської катівні. Василь Гандзюк («Гармонія») уособлює найменш свідому частину українського селянства («...Не гаразд розуміє він, що воно визначає — нація? Справді, якої він нації?»), в ув’язненні ж він еволюціонує до усвідомлення азів більшовицької ідеології й починає бачити в ній заманливу перспективу. Прокіп Конюшина («Фауст») — особистість, яка увібрала і загальнолюдські, й виразно національні риси. Цілеспря­мовано шукаючи шляхів до головних життєвих істин, герой одержимий національною ідеєю, жаданням справжньої во­лі своєму народові. Напад муравйовських карателів обер­нувся для нього поремним ув’язненням і тортурами; остан­нє слово, яке приходить до Конюшини на межі божевілля, він пише своєю кров’ю з розбитих щиколоток: «Укра...»

Якщо ситуації, в які потрапляє Василь Гандзюк, і рух його світоглядних орієнтацій у бік більшовицької ідеології можна вважати одномірно оптимістичними, то драма Про- копа Конюшини — явище значно складніше. Мотив «сві­тового» Фауста (інші персонажі твору називають Коню­шину Фаустом не лише за характерну зовнішність, а й за внутрішню непоступливість, філософське шукання істини буття українського народу) сам по собі усував ідейну од- номірність. Погляд новеліста охоплює не просто проблеми злиднів та горя, експлуатації чи формування політичних орієнтацій, а усю складність стосунків між людьми будь- якого маєстату і будь-яких ідейних переконань. Г. Косинка розмірковує над свободою й рабством, над джерелами добра і зла, над життям ідеологічно детермінованим й життям не заангажованим, над проблемою особистості й народу.

Відтак перед читачем поставав філософський розтин тих болючих конфліктів і жорстокостей у житті конкретної нації та людини загалом, з якими можна або мовчки при­миритись, або шукати вихід, долаючи їх. Це була цілком нова ідейно-художня якість у літературі; справжня новиз­на її розкривається в контексті як тогочасного мистецтва, так і традицій усього українського письменства, в контек­сті попередніх літературних епох України.

Г. Косинка, знаючи пропоновані відповіді класики, шу­кав вихід через катарсис драми. Варто наголосити: дра­матичне у прозаїка не всуціль похмуре, воно перейняте саме очищаючою надією, поборенням приреченості, ман­

Харкові. У 1990 р. такий же варіант твору опубліковано в журналі . «Прапор» (№1) за машинописною копією оригіналу, яку зберігала дружина письменника, Т. Мороз—Стрілець.

559

ливою вірою в людський поступ, яка органічно випливає із дум і дій багатьох героїв. За них усіх міг би сказати Прокіп Конюшина з «Фауста»: «Пам’ятайте: сотні поля­жуть, тисячі натомість стануть до боротьби».

Художні здобутки письменника в найзагальніших ри­сах можна звести до інтенсивнішого, ніж у модерній новелі кінця XIX — початку XX ст., змістового насичення і слова, і фрази, і твору загалом. Досягалося це насамперед через лаконізм й лексичну місткість усної мови, багатошарові образні ідіоми і «стандартні» ситуації виразно народного джерела, які в палітрі письменника відігравали доміную­чу роль. Це стає особливо помітним при зіставленні прози Г. Косинки із вишуканою літературною стилістикою В. Підмогильного, вигадливо-епатажним словом М. Хви­льового чи романтично-таємничою оповіддю Ю. Яновсько- го. Йдеться не про рівні чи протиставлення, а про «гори­зонтальне» порівняння, яке виявляє самобутність стилю Г. Косинки серед розмаїття художньої палітри українсько­го епосу 20-х років.

Образність, закорінена в народне світосприймання та ще композиційна збалансованість кожного твору Г. Ко­синки (в новелі «Політика» впадає в око органічна єдність зовнішньо-об’єктивних сцен із внутрішніми монологами героя; в «Гармонії» ефект поліфонії виникає внаслідок схрещення різних поглядів на головного героя — матері, куркуля Смолярчука, тюремного наглядача Мічугіна та ін.; у «Фаусті» конструкіивну роль відіграють природні ретро­спекції й магічно впливова присутність оповідача тощо) дали змогу письменнику по-своєму увиразнити й індиві­дуалізувати створені ним типи й характери. Вони спри­ймаються як достеменно народні, а відтак ситуації, в яких вони діють, сповнюються потужним гомоном народного життя, неповторним колоритом доби. Національна стихія в характерах і ситуаціях пізнається часом з одної автор­ської фрази, в якій почуємо найтонший (нерідко — з лука­винкою) вияв душі українця, або психологічно вмотиво­ваний роздум-присуд. Домінує в тій фразі переважно епіч­но-драматичне начало, але не позбавлена вона також і ліричних барв. Наприклад: «Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров’ю поливають» («На золотих богів»); «Ріжу шкуру на нашому дядьку: чи прищепиться князь Кропоткін» («Анархісти»); «Коні й вози ваші. Петре, ні до чого тут... Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з возами.. Я з трудів своїх вік уже прожила,— мені тими кіньми не їздити — а все-таки... переховувати чуже добро я не буду» («Змовини»).

660