дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська вій­на, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєд­нанні, гостре переживання миті й віталістичний порив за видимі грані часу.

Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивів любові до жін­ки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душі безмір переживань. Людські переживання, здатність захоплюватися, вражатися поет підносить вище раціональ­ного глузду («Ти спиш, а я заснуть не можу»).

Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловод­ську. Він повертається до Києва, в складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фрон­ту разом із Спілкою письменників виїздить до Уфи. Звідти лунає щире слово поета, його чують і на окупованих зем­лях. Написаний в Башкирії славнозвісний «Лист до земля-, ків» (1941) поширюється у формі листівок по всій Україні: «Я звертаюсь до нас, дорогі земляки-побратими, крізь по­жарів злий гук, крізь удари навпинні гармат, щоб велику любов передати рядками малими...» В. Сосюра був одним із перших серед митців, хто бадьорий заклик до бою замі­нив людською розмовою із співвітчизниками.

1942 р. поет наполягає на переїзді до Москви, працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі, 1943 р. направляється «в розпорядження Політуправ- ління фронтів, які вели бої за Україну» '. Співпрацює з ре­дакцією фронтової газети «За честь Батьківщини», виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами².

Лірику Сосюри цього періоду (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періо­диці) проймають два мотиви. Це — віра в перемогу й водно­час неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає й неодмінно здолає народ («Ми переможемо», «Забрали все із хати...»). Це також показ такого житейського щастя, що було до війни й буде після її закінчення, яке кожного че­кає в колі домашнього затишшя («Коли додому я прийду», «Коли фіалка синім оком...»). Декому ця друга «нута» зда­валася зайвою і несвоєчасною. Навкруги ревло залізо, а В. Сосюра, що вмів бути й грізним, озивався голосом манд­рівного співця, «крізь гарматний грім-вогонь» посилаючи Україні дарунок «бідного серця» («Срібний вітер, жаль і

• Див.: Голос ніжності і правди: Спогади про Володимира Сосюру. С. 249.

2 Див.: Сосюра в. Твори: в 10 т. Т. 10. С. 19.

271

день...», 1941). Подібну реакцію спричинила й «Мандрівка в молодість» М. Рильського, на тривалий час віднесена до «хибних» і маловартісних творів. Але тим, хто замерзав в окопах і задихався в пожарищах, щодня стикався із смертю, думка про щастя, нормальне життя насправді була вкрай необхідна й дорога — як світло в кінці тунелю, як мета всіх зусиль.

У широкому розумінні ці два мотиви є гранями однієї теми: боротьби й перемоги добра над злом, освітленої пафо­сом високого гуманізму — «щоб війну війною вбити, ми на землю цю прийшли». Звідси — первинна моральна вищість ліричного героя В. Сосюри над ворогом, джерело оптимізму його воєнної лірики. З великих творів цього періоду найці­кавішою є поема «Мій син» (1942—1944), що висвітила дра­му війни як примножену суму конкретних трагедій і осо­бистих втрат. У нечастому для себе діалектичному натхнен­ні В. Сосюра сягнув тієї грані, де окреме коригується за­гальним, власні почуття і вчинки — розумом і духом народу.

1944 р. Сосюра повертається до Києва, пише й працює на відбудові міста. «І стало тихо так навколо, мов не було іще ніколи такої тиші на землі» — так увічнить він першу хвилину миру в поемі «Огненні дороги» (1947). Та вже за мить озвалися в тій тиші гул моторів і шум садів — трудо­вий і духовний ритм відбудови. Бажане стало дійсністю (адже й назва збірки 1947 р. «Щоб сади шуміли» — це ря­док із вірша 1941 р. «В цю годину грізну»), яка зроджує у поета піднесені, життєрадісні настрої: «І все, чим марив я, зі мною, і все зі мною, чим я снив». «Жита краса», «срібло рік», «зелені сни душі» — така образність домінує в його ліриці, доносячи психологічну суть часу, хоча й нерідко при- зводячи до самоповторів.

У поезії, що відтепер прагне розкрити читачеві не тіль­ки чуттєву картину світу, а й принесене досвідом розуміння його моральних законів, посилюється дидактичний струмінь. «На землі блажен навіки той, хто не тліє, а горить!» — за якесь десятиліття на ці слова відгукнеться молодий Б. Олій­ник віпшем «Та не тліть, а горіть!».

Ці риси ідейно-стильової еволюції виявилися вже у вір­ші 1941 р. «Любіть Україну!», шо на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був опублікований в Україні та в Москві (в перекладах О. Прокоф’єва та М. Ушакова), а 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. Починаючи зі статті в газеті «Правда» (1951,

2. лип.) «Проти ідеологічних перекручень в літературі», на­ростає каламутна хвиля «голобельних» виступів, в яких пое­тові відмовляється у праві на громадське й літературне

272