тура, ніж та, з якої виростав символізм. На зміну спогля­дальності, індивідуалізмові, містиці, витонченій химерійно- сті як панівне світопочування і панівний тонус виступали цілеспрямований (або інспірований) соціальний активізм, колективістичний ентузіазм, динаміка масових почувань і мова мітингуючої вулиці. Таким тоді уявлялося нове, ре­волюційне мистецтво, його головні постулати першими проголосили ті, хто й раніше відчував його необхідність, ішов від символізму до революційної романтики — В. Чу­мак, В. Блакитний, Г. Михайличенко — ! в своїх маніфес­тах, і в своїй творчості.

Засвоївши елементи поетичної культури символізму, ак­меїзму та інших модерністських течій, В. Чумак поєднав їх з традиціями Шевченка, Франка, Лесі Українки і поста­вив на службу поезії соціально-революційній. Разом з Г. Михайличенком, В. Блакитним, М. Семенком, В. Коря­ком він організує перше українське радянське художнє ви­дання—журнал «Мистецтво» (воно об’єднало навколо се­бе кверофутуристів (Семенко, Слісаренко) і неосимволіс- тів (Я- Савченко, Д. Загул, В. Ярошенко, М. Терещенко) і Павла Тичину ¹ (бере участь в альманасі «Червоний ві­нок» (Одеса), готує збірник революційної поезії, до якого увійшли твори В. Блакитного, К. Поліщука, М. Семенка, П. Тичини і самого В. Чумака.

Його власний поетичний збірник з’явився уже після за­гибелі автора. Ця невеличка книжечка під назвою «Заспів» справила глибоке враження, особливо на літературну мо­лодь. Вона була і залишається однією з дорогоцінних пер­лин української революційної поезії. І хоча сам В. Чумак розвивав пролеткультівську теорію поезії як оформлення «колективних» соціальних емоцій (у статтях «Євангеля Новітнього Заповіту» і «Революція як джерело»), однак, усупереч власній теорії, зате у згоді з природою мистецтва й природою власного таланту, він зміг ті «колективні» со­ціальні емоції повсталого люду відтворити через глибоко суб’єктивні емоції романтичного піднесення і жертовності, через свою неповторну особистість, у якій поєдналися бен­тежність і ніжність, рішучість і мрійливість.

Ще одна невеличка поетична книжка, яка вийшла на початку 1921 р., відіграла тоді величезну роль. Це — «Уда­ри молота і серця» В. Еллана-Блакитного. Як і В. Чумак, він починав — ще в семінарії — з лірики, позначеної впли­вами символізму. Але темперамент борця, мотиви револю-

1 Див.: Долгнго м. Післяжовтнева українська література // Черво­ний шлях. 1927. № 11. С. 158.

156

дійного поривання й соціальної життєдіяльності дедалі го­стріше прохоплюються в його поезії, починаючи вже з пе­ріоду першої світової війни. Змінюється стилістика і вся поетика його віршів. Поступово зникає умовна символіка книжного походження. Він засвоює тонку техніку безпосе­реднього відтворення мінливих вражень та їхньої взаємо­дії в душі; ритмомелодику, яка завдяки паузам, перебив- кам, зламам темпу немовби прямо відбиває психічний про­цес; оперує ефектами зіткнення барв, звуків... Усе це дало привід критиці 20-х років кваліфікувати зрілого Еллана як імпресіоніста. Справді, прийоми імпресіонізму та іма­жинізму (може, й експресіонізму) знайшли своє місце в поетичному стилі Еллана; але панує в цьому своєрідному стилі цілеспрямоване вольове начало, тематична зосере­дженість, динаміка прямої мови, рвучкий і вибуховий ритм, що немовби уловлював нові соціальні ритми життя й бо­ротьби робітничих мас, епіграматична економність вира­ження, точна й кована образність; це був стиль, який органічно виражав дух українського інтелігента-революціо- нера, суворого романтика дії, самодисциплінованого орга­нізатора революційної енергії мас і її конденсатора, гла­шатая. І якщо сьогодні це сприймається інакше, то зміст історичного явища від того не змінюється,— хіба якщо мо­дернізувати історію на потребу минущого дня.

І В. Чумак, і В. Еллан-Блакитний як поети дуже швид­ко й «форсовано» пройшли шлях від символізму до рево­люційного романтизму пролетарського штибу. Тут далися взнаки їхні політичні переконання і практична діяльність, що вплинули на весь духовний і емоційний склад. У бага­тьох інших поетів еволюція відбувалася важче й складні­ше, не завжди органічно, а часом під сильним ідеологічним тиском,— але все-таки відбувалася. Тому зрозуміло, що за умов загострення політичної боротьби в перші роки Радян­ської влади та громадянської війни символізм як поетична течія переживає гостру кризу, яку поглиблювала й ідеоло­гічна дискредитація з боку офіціозу, й цензурні утиски. Самоліквідуються символістська група «Біла Студія» і її наступниця — «Музагет» (1919), припиняється випуск од­нойменного журналу, в якому співпрацювали Д. Загул, П. Тичина, В. Ярошенко, М. Терещенко, П. Филипович, М. Жук, К. Поліщук, О. Слісаренко, В. Кобилянський та інші 1 коли ще 1919 р. в одному з символістських мані­фестів декларовано незалежність індивідуму від колективу, то вже 1920 р. багато символістів беруть участь в альмана­сі «Гроно», який проголосив постулат гармонійного поєд­нання індивідуму і колективу. (Далі відбулося цілковите

157