тристики (Е. По, О’Генрі, Г. Уелса та інших письменників, яких М. Йогансен перекладав). Було б несправедливим не помічати в таких експериментах, якими, до речі, захоплю­валися і Г. Шкурупій, і О. Слісаренко, і Ю. Смолич, і М. Яловий та ін., раціонального зерна, пошуку нових сти­льових резервів, сміливого схрещення різних стильових на­чал, зародків умовно алегоричної чи й «химерної прози», що згодом по-різному проявиться у творчості сучасних письменників В. Шевчука, В. Дрозда чи В. Земляка. Про­йняті поезією й нариси М. Йогансена, а «Подорож у Да­гестан» (1933) буквально пересипана віршами.

Відомо, що М. Йогансен покладав великі надії на про­зу, розглядаючи роботу в поезії як «юнацьку спробу», вва­жаючи лірику «недовговічною та ефемерною», мріяв на­писати «велике полотно» про Харків, про «індустріальне оновлення» велетенського міста. Проте, якщо не брати до уваги прозових творів для дітей, талант М. Йогансена розкрився з найбільшою силою там, де він найменше спо­дівався,— не у великій прозі чи в теорії літератури, а в поезії, яку він, до речі, писав до кінця життя. Втім, пись­менник не міг не усвідомлювати, що власне на терені лі­рики відбулася ного художня еволюція, яку він сформу­лював так: «...від стихійної романтики юнацьких літ че­рез манівці романтики чистого слова, до балад учасника соціальної будови» ‘. Як на нашу думку, рух його поезії спрямовувався від умовної романтики «островів хмар», до спалахів романтичного космізму і, нарешті, до інтимізо­ваної «романтики буднів». Що ж до «балад учасника соці­альної будови», то тут М. йогансен не уникнув ілюстрації сюжетів громадянської війни, римування політичних гасел, слідом за якими надходила пора, коли оспівана М. йогансеном комуна перетворювалася на «казарму», а над поетом і його поколінням зависнув «мертвий крижень» сталінізму.

Микола Зеров (1890—1937)

Про М. Зерова написано чимало, найбільше на Заході. Завдяки архівним матеріалам та малоприступним на сьо­годні друкованим джерелам останнім часом можна склас­ти більш-менш цілісне уявлення про трагічну долю видат­ного поета й літературознавця, про його многотрудне й

1 Йогансен м. Переднє слово // Йогансен м. Поезії. X., 1933. С. 5.

308

водночас сповнене невтомного творчого дерзання життя.

Дитинство М. Зерова минуло в Зінькові па Полтавщи­ні, де він народився 26 квітня 1890 р. в сім’ї вчителя, зго­дом директора місцевої двокласної школи.

Закінчивши Зіньківську школу (цікаво, що його одно­класником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня), М. Зеров навчався у Охтирській гімназії, а з переїздом батьків до Переяслава 1903 р. майбутній поет переходить до Першої Київської гімназії, де пробув до 1908 р. Це важ­ливий період становлення літературних та лінгвістичних інтересів М. Зерова поета й перекладача. Особливо багато дав йому талановитий латиніст С. Трабша, який викладав ще й давньогрецьку мову.

У гімназії за його ініціативою зароджується так зване кролевецьке земляцтво, що перенесеться згодом до універ­ситету як своєрідна українська студентська громада. Вчив­ся М. Зеров блискуче, але медалі не дістав саме через опозиційні до урядової політики настрої.

1908 р. М. Зеров вступає на історико-філологічний фа­культет Київського університету. Там він мав намір спе­ціалізуватися з історії та літератури Давнього Риму, але відповідних фахівців на факультеті не виявилося. Після певних вагань він зацікавився українською історіографією й написав під номінальною орудою приват-доцента В. Да- нилевича курсову роботу «Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам’ятка». Це була перша грунтов­на наукова робота М. Зерова.

До того часу це вже був сформований, як на студент­ський вік, дослідник. Від 1912 р. він друкується в україн­ському педагогічному журналі для сім’ї і школи «Світло», а з наступного року досить регулярно виступає з рецен­зіями в газеті «Рада». В ці ж роки стає активним членом української студентської громади, виступає з доповідями, бере участь в обговоренні літературних і політичних проб­лем. А на похованні Б. Грінченка 9 травня 1910 р. М. Зе­ров виголошує прощальне слово від студентства. Перед­часна смерть цього подвижника культури була тяжкою втратою. Клятвенно прозвучали заключні слова студента Зерова: «І от, журно схиливши голови перед дочасною мо­гилою діяча землі української, ми бажаємо йому непоруш­ного спокою, тихого сну, а самі підемо працювати й спо­діватись, і може, діждемось часу, коли у нас встане ціле покоління таких щирих, невтомних працівників, яким був покійний» '.

1 Над могилою Бориса Грінченка. К-, 1910. С. 124.

ЗОЯ

Це не була фраза. В університеті М. Зеров публічно виступає проти декана історико-філологічного факультету професора Т. Флорінського, затятого шовініста й монар­хічно настроєного політика.

У 1912 р. в університетській клініці професора Образ­цова лікується М. Коцюбинський. Тут пізньої осені його навідує М. Зеров як представник української студентської громади; ця зустріч залишила глибокий слід у душі мо­лодого дослідника.

Закінчувалося навчання в університеті. М. Зеров про­довжує працювати над курсовою про літопис Грабянки і в травні 1914 р. блискуче захищає її як дипломну роботу. При університеті залишитися не вдалося, хоча професор

А. Грушка намагався посприяти в цьому М. Зерову, зва­жаючи на унікальні здібності студента. Але нічого з того- не вийшло, та й, мабуть, його діяльність в українській громаді, публічні виступи не залишилися непоміченими. Додаймо до цього ще й гострий конфлікт із Т. Флорін- ським.

М. Зеров їде вчителювати до Златопільської гімназії. Це була глуха провінція, з якої йому вдається вирватися лише 1917 р., беручи участь у Першому й Другому Все­українських учительських з’їздах. У його виступах звучить турбота про поліпшення освітньої справи в Україні. Він настільки перейнятий організаційними проблемами, що, здається, назавжди поринув у шкільну справу. І справді, з вересня 1917 р. М. Зеров очолює секретаріат педагогіч­ної ради Київської 2-ї української гімназії ім. Кирило- Мефодіївського братства, а також викладає тут латинь. У цей же час як постійний рецензент він починає активно виступати в журналі «Книгар», водночас пише вірші, не маючи серйозного наміру їх публікувати.

Дослідники вважають, що М. Зеров не зазнав впливу якихось літературних течій, а відразу постав «неокласи­ком». Це не так. Приміром, його поезії «Про схід сонця...», «То була тиха ніч чарівниця» позначені символістськими впливами з їх неодмінною атрибутикою. Ймовірно, саме тому М. Зеров ніколи їх не друкував, проте щедро презен­тував своїм друзям акуратно вимережені саморобні збірки поезій. До сьогодні їх дійшло понад десяток, і найсолід- нішими є подаровані університетському товаришеві В. Ро- мановському три томи «Почти полного собрания сочине­ний» (1910—1919), що зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва Укра­їни.

Сторінки «Книгаря» відкривають читачеві М. Зерова як

31«