«нової соціальності» (Леся Українка, М. Могнлянський, В. Винниченко). Згодом гасла «нової соціальності» перейме на себе теорія «пролетарської культури».

Артистична метафізика Ф. Ніцше, волюнтаризм А. Шо- пенгауера, інтуїтивізм А. Бергсона, феноменологізм Є. Гус- серля та інших були тим філософським та естетичним грун­том, на якому поставала модерністська критика М. Євшана, М. Вороного, Д. Донцова, А. Товкачевського, М. Сріблян- ського, Б.-І. Антонича. Однією з провідних тут виступала ідея розгортання модерної культури й залучення в її сфе­ру української суспільності. Таким чином мали переборю­вати провінційність, народницьку утилітарність, відбувати перехід від етнографічно-побутової самоідентифікації до культурної самосвідомості. Певною спільністю національ­но-культурних цілей модерністів і народників пояснюється збереження в українській літературі початку XX ст. еле­ментів романтичної свідомості.

Романтична ідеологія, романтичний індивідуалізм, ро­мантична настроєність знайдуть своє продовження. І зго­дом саме ці елементи активно засвоюватимуться, тран- сформуватимуться, позбуваючись ідеалістичної символіки неоромантичного гатунку, новим або «пролетарським» мис­тецтвом 20-х років, де романтизація «маси», «класу» від­биватиме генералізацію романтичної ідеї індивідуальності, яку заступає тотальність. «Пролетарський індивідуалізм,— зауважував Г. Михайличенко,— від буржуазного різниться тим, що він стремить не від громади, як цей останній, а до громади» '. Власне неоромантичний індивідуалізм ранніх українських модерністів розв’язував в ідеальному, естетич­ному плані те ж питання — розширення індивідуальної свідомості й індивідуального характеру до рівня родового культуротворчого і гуманного потенціалу цілого роду. В цьому зв’язку він був позбавлений вульгаризації і спро­щення, які з’явилися у період «пролетарської» культури й сопреалізму.

Від модернізму бере початок також спроба витворити універсальний художній стиль, на який претендували і М. Хвильовий з його теорією «євразійського ренесансу», «вітаїзму», і М. Семенко з гаслами універсального стилю або «панфутуризму», і «неокласики» з голосною метаназ- вою універсалізованого стилю. Загалом тенденція обгрун­тувати новий класичний етап розвитку української літера-

1 Пролетарське мистецтво: Тези Гната Михайличенка на доповідь Всеукрліткому//Десять років української літератури X., 1928. Т. 2- с 27.

19

тури на підвалинах модерної літератури започаткована ще І. Франком (у пізній період творчості) й розвинена Лесею Українкою та В. Самійленком. Тим самим укладалася в українській літературі традиція високої (не низької) і «но­вої» (не «старої») класики. «Неокласики» 20-х років мали тут своїх попередників.

Отож, протягом першого десятиліття XX ст. відбувалися як перехід до модерної художньої свідомості, так і зміна образних структур та моделей всередині самого явища. Його первісна естетична програма, запозичена від симво­лізму, розпадалася. Одним із свідчень цього процесу ста­вала невідповідність теоретичних вимог і художньої прак­тики, як, зокрема, у «молодомузівців» чи «хатян».

Непоборений і нетрансформований романтизм (зокрема в національно-патріотичній, інтимній, пейзажній ліриці) хоча і надавав особливого забарвлення новим структурам модерного мислення, але в цілому гальмував їх розвиток. Так, яскравим прикладом модерністського переосмислення романтичної і навіть еклектичної творчості Г. Чупринки стала критика «хатян». Загальна зміна ранніх модерних структур пов’язана з посиленням явищ експресивно-вира- жального характеру, неофольклоризму, спробами виходу за межі малих художніх форм, ліризованої та ескізної про­зи тощо. З’являються твори ширшого епічного діапазону — повісті, романи, розвивається драматургія.

Школа психологізму-імпресіонізму-експресіонізму-реа- лізму, яку розробляли представники «нової» течії, ставала вже класичною. Зрештою, творчість письменників-модерніс- тів втрачає свою «синтетичність» і еволюціонує до взірців більш однопланових (останні імпресіоністичні ескізи М. Коцюбинського, реально-побутові повісті О. Кобилян- ської) або й зовсім на певний час згасає (В. Стефаник). І лише перша світова війна, з її жорстокою реальністю спричиняє оновлення образної, експресивної стилістики старших майстрів (Марко Черемшина, О. Кобилянська,

Н. Кобринська, В. Стефаник, С. Васильченко). Початок другого десятиліття означений появою великої епічної про­зи, представленої О. Кобилянською, Г. Хоткевичем, М. Яц- ківом, В. Винниченком. Гострота й напруженість протисто­яння неонародництва й модернізму на цей час спадає. Літературний процес стає узвичаєнішим, стилістично рівні­шим. Попри різноманітність нової проблематики, зорієн­тованої на побут, щоденне життя, попри тяжіння до гро­тесково-експресивних форм зображення, спостерігаються спроби переходу від ліризованого до міфологізованого пла­ну оповіді {«Fata morgana»_t «Земля», «У неділю рано зіл­

20

ля копала», «Тіні забутих предків», «Лісова пісня»). Для української літератури з її не досить виробленою традиці­єю романного епосу різнорідність таких тенденцій стала значним надбанням. Згодом, вже у 20-ті роки, пошуки ве­ликої прози, романного жанру будуть особливо значущими.

Прикметною для української драматургії ставала увага до літературності, умовності, поза сумнівом, і її зануреність у стихію реальних конфліктів та душевних драм, соціаль­ної дисгармонії. Драматичні твори, написані як для «чи­тання» (зокрема, драматичні поеми Лесі Українки), так і «для сцени» (більшість п’єс В. Винниченка), вирізняються жанровими формами індивідуального мовлення, масовими сценами, диспутами-діалогами, «очуднюванням» тощо. Від­повідно акцентуються тут філософська проблематика, по­глиблена саморефлексія, словесна гра тощо. Однак на цьому етапі активне засвоєння літературної умовності й вироб­лення «нової драми» супроводжується також і певним роз­щепленням художньої реальності та ідеології, авторської філософії, як це часто спостерігаємо в п’єсах В. Винни­ченка. В той же час Лесі Українці тогочасна суспільність дорікала за її виняткову «класичність».

Культурна рефлексія, «літературність», словесна деко­ративність, ескізність тощо були характерні для модерної драматургії. До літературності тяжіла символістська дра­матургія. Неоромантична й неореалістична драматургія

В. Винниченка та С. Черкасенка, соціальна й історична драматургія Г. Хоткевича та Л. Старицької-Черняхівської так само позначені пошуками нової сценічності. Драматур­гічна форма, яку вони витворювали й олітературнювали на українському грунті, мала прислужитися переборенню тра­диції народницького «живого», або етнографічно-побуто­вого театру.

Наприкінці першого — на початку другого десятиліття XX ст. в українській літературі відбувається зміна літера­турних поколінь. Відхід з життя М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, еміграція О. Олеся, С.Черкасенка, М. Шаповала, В. Винниченка, М. Вороного, В. Самійленка (незабаром останні повернулися), розстріл Г. Чупринки (1921) позначили кінець раннього етапу українського мо­дернізму з його потужним національно-культурним міфо- творенням, із програмою гуманізації та універсалізації світу, духовною утопією гармонійного індивідуального, на­ціонального і соціального життя.

Набутий досвід модерністських пошуків нової літератури в подальшому розвитку своєрідно модифікували й продов­жували у 20-х роках «ваплітяни» (РЛ. Хвильовий, М. Ку­

21