у суспільстві... Одне слово, критика мала досить цікавий твір — гідний предмет для серйозної розмови про серйозні речі, та й про саме новонадбання української прози. Та ні в час виходу твору, ні пізніше вона не завдала собі клопоту докладніше заглибитися у ідейну канву роману, його про­блематику, хоча вона й викликала занепокоєння письмен­ників.

Наставав час інших вимог і підходів до художньої твор­чості, ніж у перші пореволюційні роки. Інтенсивніше розгор­талися індустріалізація та колективізація, і причини невдач волюнтаристського форсування економіки вишукували­ся в підривній діяльності капіталістичної агентури, шпигу­нів, завербованих ними «спеців», яких треба було викрива­ти й таврувати. Тим паче, що назрівали сумнозвісні проце­си, на зразок шахтинського, чи так званої Промпартії, які були сфальсифікованими і лише знекровили нашу технічну інтелігенцію.

У цьому контексті «Робітні сили» ставали очевидною «поживою» для вульгарних соціологів, котрі націлювали лі­тературу лише на мажорне відображення суспільних явищ. Попутницька ж «белетристика» спричинила класове не- сприйняття ортодоксальної критики. А тим часом до цієї «белетристики» належали кращі здобутки української літе­ратури: крім згадуваних «Міста» В. Підмогильного, «Май­стра корабля» Ю. Яновського — і повість «Смерть» В. Анто- ненка-Давидовича, роман «Недуга» Є. Плужника, п’єси «Мина Мазайло» та «Народний Малахій» М. Куліша... Як і названі майстри слова, М. Івченко орієнтувався у своїй творчості не на ідеологічні гасла, а на реальне життя, на той естетичний кодекс, що замість образу утвердження дик­тував образ-застереження, зокрема, від потворних крайно­щів, до яких можна дійти, нехтуючи особистістю, її правами й свободами.

В образі Савлутинського критика найперше побачила «спеца» з буржуазними звичками, апологета старовини, егоїстичну натуру, ледь не ніцшеанця. В дусі тогочасних командно-адміністративних настанов одразу ж було зроб­лено висновок: в романі пропагується ідея, що «гегемоном сучасної соціалістичної «стройки» є не пролетаріат, а інте­лігенція» ^]. Після шахтинського процесу («шкідництво» тех­нічної інтелігенції на Донбасі), який щойно завершився засудженням 49 чоловік, це був загрозливий закид.

Та М. Івченко продовжував інтенсивно працювати. За віком він був у розквіті творчих сил, його талант міцнів,

1 Колесник п. «Робітні сили» Івченка//Літ. Газ. 1929. 1 верес.

51!

незважаючи на постійні осмикування й підправляння. Це

засвідчила й повість «У сонячнім колі» (Життя й революція.

1929. № 9—10), близька проблематикою до роману «Робіт­ні сили», але в художньому плані довершеніша завдяки пов­нішому розкриттю особистості головного героя — виклада­ча педтехнікуму Косеня. Внаслідок нелегких життєвих ви­пробувань він усвідомлює, що лише через любов і злагоду людина найглибше пізнає інших людей і здатна творити новий світ.

У задумах був знову епічний твір — наслідок вивчення життя робітництва в районах високої індустріалізації (Дніпрогесу), про що згадував сам М. Івченко у листі до президії Всеукраїнської федерації радянських письменни­ків (Од. зб. 100). Однак в Україні розгорталася нова кам­панія викриття «підривних сил» соціалізму — тепер їх було «виявлено» серед інтелігенції, в так званій Спілці визво­лення України (СВУ). Підозра впала передусім на тих культурних діячів, що мали стосунки з «буржуазним світом» і в останній час так чи так виявляли стривоженість поміт­ним відхиленням курсу країни від основних засад, прого­лошених революцією. До таких незабаром було зараховано й М. Івченка. Багато що в його творах уже раніше епатува­ло ортодоксальну критику. Потрапивши на лаву підсудних, письменник став відкритою мішенню для вульгаризаторсь­ких вправ. Здавалось, рецензенти змагалися, хто завдасть болючішого удару. Амплітуда висловлювань коливалася між виразами «обивательсько-міщанська література» («Кри­тика». 1929. № 11. С. 7.), пропаганда «куркульсько-дворян­ських ідеалів» (Плуг. 1929. № 10. С. 56) та «продукція кла­сового ворога», «продукт фашистської ідеології» (Літ. газ.

1929. 31 січ.).

На щастя, час масових репресій ще не набрав тотальних обертів. За всієї продуманості судового сценарію органами ДПУ, очевидної підтасовки фактів навіть тоді дев’ятьом підсудним із сорока п’яти так і не вдалося інкримінувати злочину — їх засудили умовно. Серед них був і М. Івченко. У квітні 1930 р. після відкритого судового процесу, його бу­ло звільнено. Але публічно зневажений, зганьблений, виму­шений каятися у нескоєних гріхах, переживши сильну пси­хічну депресію, письменник довго не міг взятися за перо. Лише 24 грудня 1932 р. він зробив запис у щоденнику: «Перший мій вихід у світ... Пішов на доповідь проф Пер- ліна про погляди на трагедію Арістотеля, Гегеля, Лессінга, Маркса та Енгельса... Якось наважився й виступив і я...» А за кілька днів не менш вражаючий запис: «По довгім бо­ліснім розриві з наймилішою ділянкою праці — літерату-

т

рою, здається, знову повертаюся... І ось тепер на новій галя­вині — нову хату ставлю. І почуваєш себе так, ніби заново треба вчитися ходити» (Од. зб. 112).

З новонаписаного нічого видрукувати не пощастило. (Ця спадщина ще сподівається на дослідників: в рукописах — не лише оповідання, а й, повісті, кіносценарій, роман, подо­рожні нотатки, щоденники різних років, спогади). Перекла­дав з англійської, зокрема свого улюбленого Рабіндраната Тагора, з яким особисто листувався. Працював знову еконо­містом (у Київському тресті «Свиновод»), перевтомлював­ся, почало слабнути серце. Та й сподіванок на кращі су­спільні обставини було дедалі менше. Арешт і розстріл у грудні 1934 р. групи безневинних письменників, звинуваче­них у тероризмі (Г. Косинка, О. Близько, К. Буревій, Д. Фальківський, І. Крушельницький), віщували нову, знач­но жорстокішу хвилю репресій.

Залишатися в Україні багатьом культурним діячам ста­вало небезпечним. М. Івченко виїздить на деякий час до Москви, а звідти — у край своєї юності, на Північний Кав­каз. Працює у Владикавказі за старим фахом агронома- економіста на селекційній станції, а з березня 1939 р.— ви­кладачем англійської мови місцевого сільськогосподарсь­кого інституту.

Та педагогічний стаж виявився надто коротким. 19 жовт­ня в Никонівці мати і брат Філарет одержали телеграму про смерть М. Івченка. Трагедія сталася раптово, за три дні перебування в лікарні — від зараження сибірською вираз­кою. На похорон не встигла з Києва навіть дружина, теж письменниця Л. Коваленко, автор збірок оповідань, п’єс, романів, перекладів з французької літератури. (Вона зов­сім невідома в нашій літературі лише тому, що після смерті чоловіка, уникаючи репресій, емігрувала за кордон).

...Він довго лишався відлученим од рідного слова, рідної землі. В особі М. Івченка українська література має само­бутнього прозаїка ліро-філософського стильового напряму. Він — один із представників, що єднають дореволюційну прозу з літературою 20-х рр., твореною вже тоді Г. Косин­кою, А. Головком, а далі, через роки, по-своєму виявленою у творчості М. Стельмаха, Є. Гуцала, Вал. Шевчука.

Творчий шлях М. Івченка — то нелегкі пошуки худож­нього пізнання людини в складну добу соціальних потря­сінь, але пізнання не через зовнішнє сприйняття подій, а че­рез внутрішньо-духовне осмислення, емоційне відчуття до того ж не завжди й активною особистістю. Письменник прагнув художнього відтворення реальності переважно з по­гляду саме такої індивідуальності, даючи цим багатовимір-

17 юі

513