1 Коваленко б. Класи і стилі // Молодняк. 1930. № 3. С. 115.

2 Там само. С. 125.

576

Треба сказати, що в період утвердження культу особи між давньогрецькою епохою і 30-ми роками проступала досить виразна паралель. Крім того, «Діоген» постав як заперечення пласкості поширеного тоді заідеологізованого письма, вимушену данину якому свого часу віддав І. Сен- ченко.

Лише наприкінці 60-х років письменник вдруге повер­тається до «червоноградського циклу», хоча цей матеріал зустрічається і в деяких його оповіданнях попередніх ро­ків: «Іван Чорногорець» (1930), «Порфирій Мартинович» (1940) та ін.

Спочатку переробляються оповідання «У золотому за­куті» та «Історія однієї кар’єри». Рукою зрілого майстра відсікається зайвина — і цього виявилося досить, щоб до­сягти досконалості. Згодом доопрацьовується завершальна частина «Червоноградських портретів» — повість «Фесько Андибер», що дістає нову назву — «Фесько Кандиба». Пи­сьменник вкорочує її вдвоє, і твір стає конденсованішим, художньо переконливішим. У ці ж роки він задумує по­вість з дореволюційного життя Червоноградщини. Так, у 1967—1972 рр. письменник створює повість «Савка», в якій найповніше проявилася зрілість художньої концепції май­стра слова. У його ранніх «червоноградських» творах не менше колоритних деталей, живо індивідуалізованих ха­рактерів, але там вони здаються часом самоціллю, до того ж співіснують якось розрізнено. Досить відчутна й зада­ність ідеї; соціологізація уявлень, хоча як внутрішньо опи­рався їй Сенченко-художник, давалася взнаки.

У «Савці» повнокровність і цілісність художнього об­разу, вміння побачити істотне сповнюють розповідь про звичайнісінькі житейські справи світовідчуттєвим глибин­ним баченням. Це — філософський роздум про життя про­стої людини, внутрішній світ якої надзвичайно багатий.

Проте завершення «червоноградського циклу» могло б і не відбутися, коли б ще раніше, в 50-х роках, І. Сенченко не зробив вагоме художнє відкриття в іншій темі. Це сто­сується оповідань із життя київської робітничої Солом’ян- ки, а згодом — творів про шахтарів Донбасу. Було по-но­вому осмислено матеріал, простота набула виразної усклад­неності.

Письменник уважно придивлявся, прислухався до зви­чайних людей, і розвіювалося враження про їхню позірну простоту. Хоч би про що писав І. Сенченко у «солом’янсь- ких» оповіданнях — чи про становлення молодого робіт­ника («Рубін на Солом’янці»), чи про дівчину з київської околиці («На Батиєвій горі»), чи про щирість і красу сто-

19

577

сунків уже літніх людей («На калиновім мості», «Про лист з крапками») — це завжди щось глибше за звичайний опис подій; тут — сповнене глибокої шани осмислення животвор­ної сили людини-трудівника.

«Солом’янський» цикл оповідань І. Сенченка був до­сить помітною подією в літературному процесі 50-х років. Ще в довоєнний час він у різних критичних виступах під­креслював, що мистецтво покликане не констатувати фак­ти, а виявляти їхню приховану художню сутність. Отже, збагнувши внутрішню значимість своїх солом’янських ге­роїв, він досяг і значних успіхів. Те саме можна сказати і про цикл «донецьких» оповідань, завершених у 1964 р.

Привертали увагу в цих циклах врівноваженість загаль­ної концепції автора, спокійний плин оповіді про звичай­нісінькі події, в яких соціальний конфлікт нібито приглу­шено. Втім, ці твори виявилися загалом глибоко соціаль­ними— перш за все пафосом життєствердження. Критики (Л. Новиченко, І. Дзюба, М. Острик, К. Волинський та ін.), аналізуючи стиль оповідань І. Сенченка, час від часу по­рівнювали їх з романтичною піднесеністю творів О. Дов­женка, то апелювали до епічної розлогості прози Л. Тол- стого чи М. Шолохова, чи гумористичної оповіді М. Гого­ля. І якщо вже говорити про творчі впливи, то сюди слід долучити також могутній дотик іронічного тону славетно­го Сервантеса. Він, до речі, вчувався ще в довоєнних тво­рах: «Із записок» (1927), «Діоген» (1940).

І. Сенченко прожив скромне літературне життя. Його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж виз­наних. Твори рідко перекладалися іншими мовами. Тим часом спадщина письменника багата й різноманітна: від воістину філософських повістей («Подорож до Червоно- града», «Савка», «Фесько Кандиба»), романів («Його по­коління» та опублікованого вже по смерті письменника — «Любов і Хрещатик»), оповідань («Діоген», «Рубін на Со- лом’янці», «На Батиєвій горі», «Денис Сірко», «Під тери­коном», «Кінчався вересень 1941 року» тощо), творів для дітей (оповідання «Мої приятелі»—1951), повісті «Руді вовки», «Чорна брама» (1936), «Діамантовий берег» (1962) та ін. і до спадщини І. Сенченка-критика. Його статті «Спі­ралі і петлі», «Зачароване коло», «У парках зблідлих фан­тазій» (1930), «З нотаток про поезію П. Г. Тичини», «Про золоте яблуко» (1944), «Думи і мрії» (1945), «Автор і ви­давництво» (1961), «Знайти свою Солом’янку» (1974) мож­на вважати класичними для нашої критики. І. Сенченко умів говорити про конкретний твір, звертаючись до набо­лілих літературних і життєвих проблем.

578