до верстату» та інші, як і збірка «Балади про війну і від­будову» (1933), написані на межі 20—30-х під грубим тис­ком на мистецтво вульгарно-соціологічних тенденцій, ви­явились прикрою невдачею. Саме в пейзажній та інтимній ліриці він без декларацій, виключно художніми засобами доводив, що ренесансне оновлення світу сприяє розкріпа­ченню людського духу, гармонії думок і почуття. Як і В. Сосюра, М. Йогансен звертався до «вічних» тем, зокре­ма теми любові, незважаючи на її тогочасну «буржуаз- ність». Інтимна лірика М. Йогансена розкриває любов як одну з основ духовного багатства людини, змальовує її, вдаючись до певної поетичної гіперболізації, як от у вірші «Поетова весна»: «Всяка хмара в березні любов», «Всяка вулиця веде до тих дверей, Де я не посмію подзвонить...» Це високе почуття для поета рівнозначне потужному під­несенню внутрішніх моральних сил, суголосних довколиш­ній, шляхетно екзотизованій дійсності: весняному наваль­ному дощу, схвильованому вітру, невпинному міському ритму.

Своєрідність поетичного доробку М. Йогансена схарак­теризував О. Білецький: «М. йогансен... довго і наполег­ливо працює над віршем, що цікавить його й теоретично; майстерно вводить в обіг слова, несправедливо забуті або невикористовувані поетами, і вміє знаходити проникливі та бентежні вирази як для загальних («Комуна»), так і для особистих («Сонатина») почуттів» Проте в умовах класової боротьби, що механічно переносилась і на літе­ратурні терени, критика дедалі частіше засуджувала пред­ставників романтизму як речників «ідеалізованого» мето­ду в літературі. Тож не дивно, що М. Шеремет, поціно­вуючи збірку М. йогансена «Ясен», називає її автора «останнім із могікан» романтизму, висловлює сумнів щодо естетичної вартості його лірики й проголошує досить ти­повий на ті часи вирок: «Ми вважаємо за злочин і реак­ційність написати такі вірші сьогодні» ². Історичну неспро­можність цих присудів повного мірою виявляємо сьогодні. У кращих своїх творах М. Йогансен зумів передати дух відродження національної та соціальної свідомості народу.

І все ж на творчому шляху поета траплялися й прикрі ідейно-естетичні втрати, які можна пояснити самими умо­вами становлення нового мистецтва. Непогамовний потяг поета до експериментаторства, навіть ексцентричності ви­

1 Белецкий а. Новая украинская лирика // Антология украинской поэзии в русских переводах. 1924. С. 60.

2 Молодняк. 1930. № 2. С. 152—153.

306

кликав і різку, в чомусь справедливу критику його творчо­сті, зокрема його «захоплення» конструктивізмом.

У біографічних нотатках М. Иогансен зазначав: «Склав маніфеста для збірника «Жовтень» («Універсал») у кон­структивістському дусі... у «Шляхах мистецтва» знову пи­сав «конструктивістські статті», будучи абсолютно незна­йомим з тодішнім конструктивізмом і вкладаючи в нього свій зміст». Певна річ, романтично імпульсивний М. Йо- гансен з його довірою до розкутої творчої уяви, не міг серйозно поділяти настанови літератури «нової діловито­сті», культивованої конструктивістами. Протиставлення абсолютної користі і здобутків техніки життєвій красі, до­кументальної схеми — поезії швидше було характерне для В. Поліщука, ніж для М. Йогансена, хоча поезія останньо­го й «інкрустована» елементами авангардизму. І коли ав­тор «Крокового кола» називав конструктивізм «мистецтвом переходової доби», то в цьому визначенні було стільки ж слушності, як і в «пролетарському імпресіонізмі» І. Кули­ка чи «неореалізмі пролетарського змісту» раннього В. По­ліщука.

Треба сказати, що подібні «екскурси» в теорію найменш позначилися на творчості М. Йогансена, хіба що відбилися в його літературознавчих студіях, зокрема в книжці «Як будується оповідання» (1928), у якій рецензенти побачили «нігілізм в найгіршому розумінні слова плюс спрощення, вульгаризацію». Знаючи нахил М. Йогансена до парадок­сальних суджень, його вміння несамохіть «розіграти» опо­нента, любов до містифікацій, можна припустити, що ця робота — звичайна пародія на тогочасну вульгарно-соціо­логічну теоретичну продукцію, йринаймні, не варто вести мову про якесь «своєрідне євангеліє» українських форма­лістів» ^!. Адже в «Автобіографії та бібліографічних відо­мостях», написаних спеціально для М. Илевако, М. Йоган- сен не згадав видання «Як будується оповідання», можливо, не вважаючи його гідним уваги, як і повість «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» (1925, підписану псевдонімом В. Вецеліус). Там, де проза М. йогансена не цурається поетичної стихії, вона звучить природно, як, скажімо, «Подорож ученого доктора Леонардо і його май­бутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1930). Повість побудована на загостреному, віртуозно складеному сюжеті, засвідчує прагнення автора запровади­ти в українській літературі нові жанрові різновиди, фа­бульні прийоми, зокрема, запозичені із зарубіжної беле-

1 Смолич ю. Розповідь про неспокій. К-, 1968. С. 121.

397