Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. XX СТОЛІТТЯ Кни....docx
Скачиваний:
27
Добавлен:
16.04.2019
Размер:
1.86 Mб
Скачать

українських авторів. Для М. Грушевського не існувало проблеми виникнення української літератури в XIV чи XV ст., як це доводили російські науковці в дореволюцій­ний час та їхні послідовники в радянську епоху, котрі по­в’язували з тими століттями свою «теорію» формування націй та наявність пам’яток, написаних українською мо­вою. Глибокий знавець історії земної цивілізації, тонкий психолог і естетик, автор десятитомної «Історії України», М. Грушевський був переконаний, що самобутня українсь­ка художньо-літературна творчість налічує не кілька сто­літь, а близько двох тисячоліть. Він доводив це всебічним аналізом усної народної творчості; образна мова в ній не здатна спровокувати будь-які фальсифікації, бо пов’язана тільки з певними епохами народних розселень і переселень. Останні ж підтверджуються археологічними пам’ятками матеріальної культури й відтак спростуванню не підляга­ють. На основі формотворчих елементів фольклору (обря­дових пісень, приповідок, легенд, казок, магічних казань, заклинань тощо) вчений вибудував кілька епох художнього розвитку українського народу. Перша, найдавніша (пів­денне, чорноморсько-дунайське розселення), належить до IV—IX ст. нашої ери. Друга (києво-галицька) доба пов’я­зана з північним розселенням народу України й охоплює IX—XIV ст.; серединний період її означений «заведенням візантійської ортодоксії як державної релігії» 1 й виник­ненням писемності, що постала на староболгарській осно­ві, пристосованій до місцевої традиції. Третя епоха запро­понована М. Грушевським, включає період після татаро-мон- гольської навали, коли на якийсь час «вигасла, очевидно, рухова енергія культурного й письменницького руху» (І, 80), і до «першого відродження» в XVI—XVIII ст. («дру­гим відродженням» М. Грушевський називав епоху, пов’я­зану із «Енеїдою» І. Котляревського). У кожному з цих періодів вчений виділяє суто українські форми художньої мови, які в одних випадках складають цілковиту основу змі­сту літературних (фольклорних) пам’яток, а в інших про­ступають як «рудименти» давнішого художнього мислен­ня, котрі через брак письма залишалися тільки в пам’яті етносу й передавалися від покоління до покоління як усна традиція. Національні риси художнього бачення життя, за спостереженням дослідника, послідовно «прописувались» і в творах християнської доби, яка, починаючи з X—XI ст., залишила для історика безліч неоціненних писемних па-

1 Грушевський М. Історія української літератури: В 5 т. К-! Л.(

1923. Т. 1. С. 77, (Далі посилання на це видання див. В тексті).

734

м’яток. На перший план у них агресивне християнство ви­сувало, звичайно, суто свій, загалом не властивий укра­їнській психології, тип образної мови, але національну бар­ву в ній йому все одно не вдавалося до кінця розмити чи притлумити. її живучість переконливо довела доба й пер­шого, й другого відродження. Останнє, за словами вченого, утверджувалось у своїх правах «з величезним і зайвим на­кладом «обрусєнія» (І, 83).

Принциповим для М. Грушевського було означення то­го, що «входить в сферу досліду історії літератури». На йо­го думку, це «поезія в широкому значенні слова», тобто «словесні твори, які звертаються не стільки до розуму (ін­телекту), скільки до почуття і фантазії слухача (або чи­тача) , за посередництвом його естетичного почуття (по­чуття краси)». Трактування цих творів істориком літера­тури має бути всебічним, тобто, щоб у полі його зору був і історичний (соціологічний) і філологічний (естетичний) аспекти дослідження. Кожний із цих аспектів повинен од­наково цікавити вченого, але тут же М. Грушевський за­уважував, що схоластичне трактування історії літератури як дисципліни філологічної «не повинно ні на хвилю ослаб­лювати головного, спеціального інтересу її як дисципліни соціологічної» (І, 15—21)

На цьому міркуванні М. Грушевського позначилась не гучна, але принципова полеміка українських літературо­знавців, яка почалася ще в дореволюційний час. Суть дис­кусії красномовно виявлена у твердженні Гатнера: «Істо­рія літератури — не історія книг; це історія ідей та їх нау­кових і художніх форм» (І, 21).

У 1909—1912 рр. Б. Лепкий видав у двох книжках «На­черк історії української літератури», який автор компону­вав як «підручник, призначений для загального вжитку». «Безумовним постулатом» відбору й аналізу літературних творів Б. Лепкий брав красу, тобто прояв у словесному українському письменстві («говореному й писаному») су­то естетичних почуттів» 2. Це був своєрідний антипод вида­

1 Особливість історико-літературної методології м. Грушевського

(див.: Українська літературна енциклопедія. К„ 1988. Т. 1. С. 510) по­дана так: «Свій науково-методологічний підхід до побудови концепції історії української літератури Грушевський називає «соціологічним», розглядаючи л-ру як ключ до пізнання соціального життя суспільства, що, зокрема, передбачало й вивчення художньої форми як важливого культурно-історичного явища». Але далі йде традиційний для вульгар- но-класового літературознавства висновок: «Проте історію української літератури Г. трактував у цілому з бурж.-націоналістичних позицій, у дусі концепції «єдиного потоку».

2 Лепкий Б. Начерк історії української літератури. Кн. 1. До на- ■адів татар. Коломия, 1910. С. 21—23.

735