Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. XX СТОЛІТТЯ Кни....docx
Скачиваний:
27
Добавлен:
16.04.2019
Размер:
1.86 Mб
Скачать

тий і розмаїтий декоративний реквізит є складовою части­ною літературного мислення письменниці.

Повісті К- Гриневичевої вияскравлюють цікаву й на­пружену сторінку історії нашої батьківщини. Письменниця оживила історію, привертала увагу до тих історичних осіб та безіменних героїв, які в грізну годину будували свою державність, захищали її від ворожих нападів і внутрішніх чвар.

Список рекомендованої літератури

Антоненко-Давидович Б. Твори: У 2 т. К-, 1991.

Винниченко В. Краса і сила. К., 1990.

Винниченко В. Сонячна машина. К-, 1990.

Винниченко В. П’єси. К-, 1991.

Г риневичева К. Шестикрилець. Шоломи в сонці. К-, 1990. Івченко М. Робітні сили. К., 1990.

Королева Н. Предок. К., 1991.

Копиленко О. Буйний хміль. К-, 1990.

Косинка Г. Гармонія. К-, 1989.

Лепкий Б. Мазепа. К-, 1991.

Підмогильний В. Твори. К-, 1991.

Слісаренко О. Чорний ангел. К., 1990.

Сосюра В. Третя рота. К-, 1988.

Тулуб 3. Твори: У 3 т. К., 1991 — 1992.

Хвильовий М. Твори: у 2 т. К., 1990.

Хвильовий М. Сині етюди. К., 1991.

Черкасенко С. Твори: У 2 т. К-, 1991.

Яновський ІО. Чотири шаблі. К-, 1990.

Яцків М. Муза на чорному коні. К-, 1989.

Жулинський М. Із забуття в безсмертя. К., 1990. Жулинський М. Микола Хвильовий. К-, 1991.

Мишанич О. Повернення. К., 1993.

Иаєнко М. Григорій Косинка. К., 1989.

4>ащенко В. Новела і новелісти. К., 1978.

ДРАМАТУРГІЯ ТА КІНОДРАМАТУРГІЯ

Є в історії такі часи, й навіть епохи, коли театраль­ність, гра (тобто подвійність буття) залишають обладунки кону і стають рисою самого життя, накладаються на суспіль­ну свідомість та починають визначати не тільки колективні її формули, але й індивідуальні. Формула У. Шекспіра «Весь світ — театр» зазнала вульгарної конкретизації вже у пер­ші два десятиріччя після прем’єри грандіозного спектаклю під назвою «Новий світ на уламках української державно­сті та загальнолюдського гуманізму».

Карнавалізація дійсності у 20—30-ті досягла таких мас­штабів, що навіть сам театр цього періоду нині сприйма­ється як щось вторинне за ступенем трансформації ігро­вої реальності. Спектакль суспільного життя вимагає пев­ного типу героя доби, певного характеру драматичної дії, навіть визначеного жанру — якщо, наприклад, трагедія, то обов’язково оптимістична.

Шлях професійної драматургії один раз і назавжди під­лягав, за такого стану речей, певній режисурі драматургів- аматорів від життя. Проте був би помилковим поділ су­часників професійних драматургів на два табори: тих, хто підкорився, і тих, хто не скорився. За законами жанру оп­тимістичної трагедії, в історії мали загинути фізично чи у своїй творчості майже всі — і перші, і другі. Загибель М.' Хвильового та І. Микитенка — це тільки два моменти в цій дивній карнавальній суміші.

Театралізована дійсність також потребувала і обов’яз­кового внутрішнього перевтілення та відчування, як це ви­пливало з домінуючої по всіх обширах із кінця 20-х років (все інше — від лукавого) системи театральної гри за К. Станіславським*. У ту неозначену відстань між моментом, коли скінчили гру провідні драматурги України, та момен­том, коли затихали перші оплески їх вдячних нащадків — впала заокеанська думка про «нескореність». Як довіду­

661

ємося із спогадів Антоніни Куліш, й партквитка М. Кулї- шеві було всунуто насильно, й виключення з партії вік сприйняв із полегшенням. Але, беручи до уваги те, що пи­сав сам М. Куліш у листах до найближчих для нього лю­дей— І. Дніпровського, О. К. Корнєєвої-Маслової,— й у власних творах, справа з «системою К- Станіславського» була дещо складнішою. «Сам я схарактеризував (щиро і чесно) своє 15-річне перебування в партії так: 8 років з партією, 7 —- проти лінії партії в нацпитанні» ’.

Саме тому невід’ємною рисою літературної драматургії стає поєднання вічних аспектів буття із замордованим «нацпитанням». Але це синтез тільки першого щабля. Най­істотнішим у літературній драматургії цієї доби є інший синтез — химеричне поєднання апокаліпсису сучасності з обов’язково присутньою надією на перемогу колективних форм буття. Нібито внутрішня одвічна дискусія (згідно з літературною модою часу) із самим собою. Що переможе — одвічне чи колективне? І з цієї точки зору, попри всі не­сумісності художніх рівнів та життєвих позицій авторів, деформованою постає дійсність як у «97» М. Куліша та «Майстрах часу» І. Кочерги, так і у «Диктатурі» І. Мики- тенка та «Загибелі ескадри» О. Корнійчука.

Контрапунктом історичного спектаклю 20—30-х років була саме та ідея, що робила з трагедії — трагедію опти­містичну. Це виключно важлива для марксизму, як і для усякої іншої теорії прогресу, й так само виключно небез­печна для людства, як і будь-яка інша ідея теорії прогре­су,— категорія майбутнього. Значення цієї категорії у фор­муванні суспільної свідомості будь-якої національної куль­тури періоду диктатури ще й досі належним чином не визначено. Це категорія економічна, політична, етична, естетична, вона базується на нехтуванні теперішнім в ім’я світлого майбутнього. її запровадження у свідомість нації, позбавленої державності, створювало своєрідного націо­нально-інтернаціонального монстра, що химерно поєднував національну ідею з соціалізмом у переробці вітчизняних ідеологів. Саме ця риса стає провідною для багатьох явищ «аматорської» (офіційної) та «професійної» драматургії.

«Професійний» театр 20—30-х років розвивався у двох напрямах, які умовно можна назвати «психологічним» та «експериментальним» театром. «Психологічний» напрям, пов’язаний з таким типом театру, як театр імені І. Франка, керований Г. Юрою. «Експериментальний» тип театру — це, насамперед, пошуки «Березолю», керівник якого Лесь

' Куліш М. Твори: У 2 т. К., 1990. Т. 1. С. 565.

662